Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 22)

Промовець був смаглявим чоловічком із маленькими блискучими очицями і танцюючими вусами, що, як здавалося, жили власним життям і виробляли немислимі акробатичні трюки над біло­зубим, розтягнутим в усмішці ротом. Попри діжку, на якій він стояв, та абсурдно високий тюрбан, він усе одно залишався нижчим на зріст за будь-кого із присутніх. Побачивши його, Абдулла подумав, що, ймовірно, цей чоловік узявся за фіґлярське ремесло, щоби помститися людям за несправедливість: якщо світ його не помічає через дуже малий зріст, то він зробить помсту метою свого життя і навчиться дематеріалізувати предмети та реальні речі, щоби і вони позникали з очей.

Але Фірдаус сприйняла ситуацію більш серйозно. «Він смішний тільки тоді, коли кричить своїм писклявим голосом і лупить у барабан,— пошепки сказала вона чоловікові.— Придивися до нього уважніше, коли він робить паузу. Тобі не здається, що у ці короткі миті він раптово змінюється і має вигляд людини, впевненої у собі та навіть владної? Якби він не верещав, то, може, зміг би змусити всіх повірити в те, що перед ними не звичайнісінький шарлатан».

— Я — Саркар Сьомий! — викрикнув коротун і вдарив у барабан.— Пані та паночки! Перед вами творець найнеймовірніших ілюзій, міражів і конфузів, спадкоємець легендарного фокусника Саркара у сьомому поколінні! Я володію усіма видами чаклунства, головним і найдавнішим із яких є мистецтво чарів індраджал! — Чоловічок знову щосили вдарив у барабан і через те мало не гепнувся зі своєї олійної діжки, що викликало, на жаль, голосний регіт присутніх.— Смійтеся скільки завгодно! — вигукнув розсерджений Саркар номер сім.— Але запам’ятайте мої слова: сьогодні вночі, в апогеї свята, після бенкету й вистави, після танців і феєрверків, я влаштую так, що сад Шалімар зникне! Він зникне не менше ніж на три хвилини. Райське дерево — тільки воно здатне протистояти моїм чарам! От коли воно постане перед вашими очима, тоді й побачимо, хто сміятиметься голосніше — я чи ви!

Коротун востаннє вдарив у барабан, зістрибнув із олійної діжки і почав пробиратися крізь натовп пачхігамців.

— Ми не хотіли вас образити,— сказала, зупиняючи його, Фірдаус.— Ми теж актори і першими гучно аплодуватимемо, якщо ваш номер виявиться вдалим.

Саркарові Сьомому зробилося соромно за свою витівку, та він доклав зусиль, аби не показати виду.

— Думаєте, я новачок? — форкнув він.— Ось, погляньте!

Із цими словами він витяг із-за пазухи рулон газетних вирізок. Люди підійшли ближче, і коротун із гордістю почав зачитувати заголовки: «Саркар Сьомий змушує зникнути потяг, що рухається!», «Бомбейський каскад квітів чарівним чином зник!». Але головне своє чудо фокусник приберіг наостанок: «Таємниче зникнення Тадж-­Махала!» — вигукнув він і замовк.

Газетні вирізки справили глибоке враження, і настрій натовпу змінився. Люди перестали звертати увагу на його зріст і тепер дивилися на коротуна зі зростаючою повагою. Скептиком виявився лише Абдулла.

— То в чому конкретно полягає твоє мистецтво? — запитав він із погано приховуваним сарказмом, адже його сміх хвилину тому був найголоснішим.— Розкажи, як ти це робиш? Це що — масовий гіпноз?

— В жодному разі. Ні-ні! Гіпноз тут абсолютно ні до чого! — лукаво похитав головою коротун.— Просто я вмію прибирати з поля зору людей все, що захочу. У цьому немає нічого надприродного, жодної чорної магії! Це чиста наука, мистецтво найвищої ілюзії, велика наука керування розумом!

Звідусіль посипалися запитання, та Саркар номер сім ударив у барабан, вимагаючи тиші.

— Досить, наразі це все! — урочисто проголосив він.— Невже ви думаєте, що я виказуватиму свої секрети раніше, ніж ви побачите все на власні очі? Скажу тільки одне: сила волі дозволяє мені створювати та руйнувати світову гармонію, і в цьому секрет мого успіху. Що таке індраджал? Це ілюзія щастя, бо коли ви щасливі, вам здається, що все можливо. А тепер, о язиче мій, припини теревенити! Я й так сказав занадто багато! Розігруйте вашу п’єсу, фігляри, а потім побачите, як грає справжній майстер! — сказав він, іще раз ударив у барабан і зник серед кущів.

— От побачиш,— сказав пандит П’ярелал Каул своїй дружині,— до кінця вечора я розгадаю його фокус зі зникненням.

Тієї ночі судилося зробитися ніччю похмурих зникнень, та ніхто ще не знав, що вона забере й Гірі Каул.

Від того моменту, як Абдулла Номан увійшов до саду та покрокував шурхітливим опалим листям, що товстим килимом засипало землю, його почали долати сумніви стосовно успіху влаштованого свята. Ніч виявилася надзвичайно холодною як для жовтня, і вже потроху починав падати сніг. «На той час, коли прибудуть святково вдягнені гості, хурделиця розгуляється на повну, і люди почнуть мерзнути,— думав він.— Чи вистачить переносних жаровень, аби зігріти гостей? А далі що? Публіку, якій холодно, розворушити важко. Проводити свято у саду в таку погоду — справа цілком провальна. Такого снігу ні “Рам-ліла”, ні “Бадшах” здолати не зможуть».

А потім чарівна краса саду непомітно затьмарила все інше, і сум залишив Абдуллу. Рай — це той самий сад, хіба ні? Як його не назви — райськими кущами, Гулістаном, Джанатом або ж Едемом, усе одно сад Шалімар буде його земним відображенням. Абдулла Номан обожнював усі кашмірські сади Великих Моголів — і Нішат, і Чашма-Шахі, але сад Шалімар, ясна річ, посідав у його серці особливе, найпочесніше місце. Виступити тут із виставою було найзаповітнішою його мрією. Теперішній правитель Кашміру жодним чином не був пов’язаний із Великими Моголами, та потужна акторська уява Абдулли граючи могла підмінити його образ іншим — знайомим і давно улюбленим. Абдулла Номан стояв у самому центрі саду, пишні тераси якого спускалися з-під його ніг, і скеровував своїх людей до заздалегідь визначених для них місць. На найвищій терасі актори вже заходилися встановлювати сцену, у кухонних наметах команда кухарів уже на повну шаткувала, відбивала, різала, кип’ятила, пекла та варила численні витончені страви. Абдулла прикрив очі та всією силою уяви викликав до життя образ давно померлого творця цього земного дива — із химерними кронами дерев, водяними дзеркалами каскадів і музикою, що стиха лине плесами,— образ монарха, закоханого у природу, правителя з душею романтика, для якого Земля була коханою, а пишні сади — присвяченою їй любовною піснею. Його охопив знайомий стан, близький до трансу. Сарпанча Абдулли більше не було, на його місці постав Джахангір — могутній охоронець всесвіту. Тіло його повністю розслабилося, щось чуттєве, майже жіночне проступило в рисах обличчя — обличчя захмелілої від влади людини. «Де ж паланкін? — пронеслося в його отуманеній свідомості.— Де носії в мотузяних сандаліях? Їм належить нести мене на плечах у багато оздобленому паланкіні. Чому я пересуваюся пішки? Вина…— прошепотіли його губи.— Подайте мені солодкого вина, і нехай грає музика. Скажіть музикантам, щоби починали грати!»

Бували дні, коли самонавіяний сомнамбулічний стан Абдулли перед початком вистави лякав навіть його колег-акторів. Коли він давав волю уяві, то багатьом здавалося, що сарпанч має особливу владу над померлим, може змусити його ввійти до свого тіла, і тим самим домогтись абсолютного перевтілення. Це справляло на них сильніше враження, ніж сама вистава, але декому часом робилося від цього ніяково. Саме тому й тепер, за заведеним у них порядком, актори покликали Фірдаус, яка чудово вміла повертати чоловіка до реальності.

— Насуваються такі темні часи,— наче у безпам’ятстві промовив Абдулла, звертаючись до дружини,— що нам слід зробити все можливе, щоби зберегти пам’ять про світло.

То були передсмертні слова Джахангіра, сказані ним сотні років тому дорогою до Кашміру. Він помер, хоча й не досягнув жаданої мети — свого земного раю, свого саду, схожого на любовну пісню, саду, де зміїлися тераси і щебетали птахи. Фірдаус зрозуміла, що стан чоловіка вимагає від неї вдатися до рішучих і жорстких заходів, тим паче, що вона сама мала новини, про які її Абдуллі варто було знати. Для початку вона грубо смикнула чоловіка за полу. Із повстяної накидки-чхугхаї та з його бороди безшумно зсипалися пригорщі снігу.

— Чим ти обкурився? — нарочито різким голосом спитала вона.— Цей сад погано впливає на маленьких та ницих людців — їм починає ввижатися, що вони нібито всемогутні.

Образа проникла крізь пелену отуманеної свідомості Абдулли, і він повернувся до неприємної реальності: ніякий він не правитель, він тут, аби розважати вельмож. Він тільки прислужник. Фірдаус, яка вгадувала його думки перш, ніж він устигав їх додумати, голосно розсміялася йому в обличчя, від чого на серці в Абдулли зробилося навіть сумніше, а щоки запалали рум’янцем приниження.

— Коли хочеш як слід зіграти правителя,— уже значно спокійнішим тоном сказала йому Фірдаус,— обміркуй спочатку роль Зайн аль-Абеддіна, бо з неї тобі починати, а потім уже переходь до Рамачандри, оскільки «Рам-ліла» буде другою. А просто зараз найважливіше потурбуватися про життя тих, хто з тобою поруч. У Гірі Каул почалися передчасні пологи, і це, ймовірно, сталося через те, що ти їх накликав.

Думки Абдулли прояснилися. Справи життя та смерті були по­всюди, вони завжди оточували його, як і всіх інших людей. На початку XV сторіччя султан Зайн аль-Абеддін захворів на страшну невиліковну хворобу (подейкують, що на його грудях оселився отруй­ний фурункул, що висмоктував із нього життя), і він неодмінно помер би, якби не втручання знаменитого лікаря, пандита на ім’я Шрі Батт (або Бхатт). Після того як цей учений лікар позбавив від хвороби славетного Зайн аль-Абеддіна, той сказав: «Проси, й обдарую тебе чим хочеш, бо що може бути ціннішим за нове життя, яке ти мені подарував». Достойний Батт (або Бхатт) відповів: «Для себе мені нічого не треба, але той, хто правив до тебе, володарю, прирік моїх братів за вірою на вигнання, і вони потребують дару, рівноцінного життю». Зайн аль-Абеддін, почувши це, відразу ж наказав припинити переслідування кашмірських брахманів. На додачу він особисто прослідкував за відновленням їхніх прав на власність, потурбувався про розшук їхніх родичів, які опинилися на чужині, а також дозволив їм безперешкодно відправляти всі служби та виконувати свої релігійні обряди. Він відбудував їхні храми, звелів знову відкрити брахманські школи, звільнив їх від жорстоких податків, відновив бібліотеки рукописів та заборонив убивати корів. Відтоді почався золотий вік Кашміру.