Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 24)

— Вона вже знає відповіді на всі запитання,— захлинаючись слізьми, вимовив пандит,— але до чого ж гірка вона, ця відповідь!

— Проблема смерті — це і проблема життя, мій любий пандите,— відповів крізь ридання ходжа Хакім і провів обома руками по обличчю невтішного вдівця,— а питання про те, як жити, є і проблемою любові. Ось на це питання вам і потрібно знайти для себе відповідь, і нема іншого способу відповісти на нього, як продовжу­вати жити.

Слова скінчилися, й обидва попідводили голови до зловісного недогризка місяця і заплакали голосно й гірко. До того, як Моголи влаштували тут сад, це місце слугувало пристановищем для зграй шакалів, і стогони двох дорослих чоловіків скидалися на їхнє туж­ливе виття.

Смерть — найнаочніша з усіх відсутностей — увійшла до саду, і з її приходом всі інші відсутності зробилися не просто явними, а навіть кричущо помітними. Сутінки погустішали, і гості вже мали би з’явитися. Із кухонь долинали дражливі аромати, і, попри трагічну подію, всі приготування було закінчено вчасно. Але де ж гості? Чому їх немає? Холод, можливо, змусив декого залишитися вдома. Ті нечисленні завсідники свята Дассера, котрі все ж таки з’явилися, були закутані з голови до п’ят, і з їхнього похмурого вигляду ніхто би не здогадався, що ці люди зійшлися повеселитися. Час спливав, а очікуваного напливу гостей усе не було; гірше того: з верхньої тераси один за одним почали потихеньку зникати кудись палацові слуги: носії, охоронці, кухарі, навіть ті, кому було доручено готувати та подавати страви самому магараджі.

Як урятувати свято? Абдулла бігав садом, кричав, кликав, наказував, але його практично ніхто не чув. Біля павільйону Великих Моголів він натрапив на фокусника Саркара. Той сидів, обхопивши голову руками. «Це провал! Це катастрофа! — бідкався він.— Завірюха всіх налякала, і, схоже, люди бояться не тільки її. Горе мені, найвеличніший трюк усього мого життя побачить лише купка сільських невігласів!»

Святкові шатра-шаміани, що яскравими плямами вирізнялися серед густої темряви, підсвічені розвішаними на деревах різнобарвними лампочками, майже спорожніли та серед снігових заметів мали дещо страхітливий і недоречний вигляд. Примарна атмо­сфера бенкету без гостей так подіяла на Бомбура Ямбарзала, що змусила його забути про сварку з Абдуллою.

— Що мав на увазі цей фокусник, коли казав, що не тільки сніг завадив людям прийти? — злякано спитав він Абдуллу.— Як ти думаєш, може й нам небезпечно тут залишатися?

Абдулла і сам не знав, що думати: радість батьківства і смерть усім любої Пампош наповнили його серце сум’яттям. Він похитав головою і сказав у замішанні:

— Зачекаймо ще трохи. Давай пошлемо своїх людей до Срінагара, нехай дізнаються, у чому справа. Так, гадаю, ситуацію вдасться прояснити набагато швидше.

Голова йшла обертом. Абдулла розумів, що «Бадшах» залишиться сьогодні не зіграним, а тінь Зайн аль-Абеддіна досі не залишала його свідомість: шматки п’єси засіли в голові, наче шрапнель, і заважали ясно мислити. Вдруге протягом одного вечора йому довелося спочатку викликати дух великого султана, а потім прогнати його, й Абдулла геть знесилився.

За відсутності більшої частини справжніх гостей Шалімар почав заповнюватися різноманітними чутками: закутані з ніг до голови, із насунутими на обличчя для захисту від негоди каптурами, вони займали порожні місця біля розкладених дастарханів. Серед них були чутки-жебраки, що повиповзали з канав, але були й інші — пишно вбрані, розмальовані, що вдавали із себе знать. І от ці чутки, що представляли всі соціальні прошарки, зручно повмощувалися на подушках і створили завісу таємничості, подібну до густого снігопаду. Чутки були невиразними, невизначеними, туманними, почасти зловісними. Вони видавались якимсь новим різновидом живих істот; у відповідності до теорії Дарвіна, вони стрімко здолали всі етапи еволюції та почали безсоромно переплітатися. Як і належить під час природного відбору, виживали найсильніші та найбільш пристосовані, і тоді у загальному нечіткому бурмотінні почали розрізнятись окремі голоси. У шепотінні, писку та злісному шипінні чулося і раз у раз повторювалось те саме слово — кабаіли[22]. Слово це було зовсім новим і незрозумілим для більшості присутніх у саду Шалімар, але воно навіювало жах. «Загони кабаілів із Пакистану перейшли кордон, вони грабують, палять, ґвалтують і вбивають всіх підряд, вони вже майже підійшли до самого Срінагара»,— ось що переповідали чутки. І тоді з’явилася найчорніша, наймогутніша з них; вона всілася у крісло, поставлене для магараджі. Вона заговорила, і в голосі її лунали переляк і презирство. «Магараджа накивав п’ятами, бо почув про розп’ятого чоловіка». Цього розп’ятого звали Сопором, і був він простим чабаном. Далеко звідси, на перехресті гірських доріг, його з отарою овець оточила юрба кабаілів, вимагаючи показати шлях до Срінагара. Чабан Сопор навмисне вказав їм хибний напрямок. Ті проблукали цілий день, а коли виявили обман, то повернулися власними слідами і розіпнули бідолаху на хресті; коли ж його крики та стогони їм набридли, кабаіли забили останній цвях йому в горло.

Так багато всього нового траплялося цими днями і так мало можна було зрозуміти. Пакистан і сам донедавна був лише чуткою, фантомом, що проіснував заледве кілька місяців. Можливо, саме тому його вихід зі світу тіней у справжню реальність із державними кордонами викликав стільки гнівних суперечок серед чуток, що заполонили сад Шалімар. «Пакистан у своєму праві,— лементувала одна,— адже кашмірським мусульманам заваджують приєднатися до братів у вірі!» У відповідь звучало не менш гнівне: «Про яке право може йти мова, коли Пакистан кинув сюди орду кабаілів-убивць? Хіба не достеменно відомо, що цим зарізякам навіяли, що в Кашмірі повно золота і красунь і що можна безкарно ґвалтувати та вбивати невірних? І це такій державі ти хочеш служити?» Хтось усю провину покладав на магараджу. «Він занадто довго тягнув із прийняттям рішення,— шепотіли вони.— Від часу поділу минуло цілих два місяці, а він так і не спромігся вирішити, до кого приєднатися: до Індії чи до Пакистану». Четверта ж викрикувала: «Дурепо! Він наказав заарештувати шейха Абдуллу, який виступав за рівні права для всіх віросповідань, і слухає одного Маулаві Юсуф-Шаха, а той, ясна річ, на боці Пакистану». Незабаром усі ці вигуки злилися в єдиний хор панічних голосів: «На нас наступає п’ятитисячна армія, що складається з напівдиких племен, а командують ними офіцери регулярної армії! Вони вже за десять миль звідси… За п’ять миль!.. За дві!»; «У прикордонній смузі біля Джамму зґвалтовано і вбито п’ять тисяч жінок! Знищено двадцять тисяч індійців — гінду та сикхів!»; «У Музаффарабаді мусульманські солдати гарнізону підняли бунт і повбивали своїх братів-­гінду разом із командирами! Бригадний генерал Раджендра Сінгх упродовж трьох діб, маючи під своєю рукою лише сто п’ятдесят солдатів, геройськи захищав дорогу на Срінагар!»; «Так, але він уже мерт­вий, вони розірвали його на шматки. Підхопимо ж його бойовий клич: «Hamla-awar khabardar, ham Kashmiri ham tayyar!» («Начувайтеся, загарбники, ми, кашмірці, готові дати вам відсіч!»); «Шейха Абдуллу випустили з-за ґрат!»; «Магараджа висловився на користь Індії! Індія висилає на допомогу нам свої війська!»; «От тільки чи вони встигнуть?»; «Після прийому на честь свята Дассера магараджа втік до Джамму!»; «До Бомбею!»; «До Гоа!»; До Лондона!»; «До Нью-Йорка!»; «Коли вже він накивав п’ятами, то що залишається робити нам? Тікаймо!»; «Рятуйся, хто може!»; «Швидше, та швидше ж!..»

Коли сад Шалімар охопила паніка, Абдулла Номан кинувся до своєї дружини і дітей, аби бути поруч із ними у влаштованому Фірдаус невеличкому пологовому наметі. Похмура Фірдаус сиділа на землі з новонародженим сином на колінах, а поряд, біля тіла Пампош, стояли з похиленими головами пандит П’ярелал Каул і хо­джа Абдул-Хакім. Наставник тихенько співав гімн до богині Дурги.

Якийсь час Абдулла не міг вимовити ні слова. Його мучив сором за власну некомпетентність; він не знав нічого або майже нічого про те лихо, що на них чекало. Він — сарпанч, селищний голова — мусив би знати. Як він може вважатися захисником громади, якщо не вміє передбачити небезпеки? Отже, його даремно вибрали головою. Виявляється, він нічим не кращий від Ямбарзала. Дріб’язкове суперництво і професійне марнославство позатуляли очі їм обом, і це призвело до того, що вони не змогли вчасно відвести своїх людей туди, де їм буде безпечно, і вберегти їх від лихої біди, що насувається. Щоками Абдулли Номана потекли сльози. Він знав, що то були сльози сорому.

— За що ти славиш свою Дургу? — зі злістю в голосі поцікавилася Фірдаус у П’ярелала, і її гострі слова повернули Абдуллу до реальності.— Ти славив її дев’ять днів, а на десятий вона забрала в тебе дружину.

Пандита її слова аж ніяк не обурили.

— Коли ти просиш богів дарувати бажане,— сумно відповів він,— то мусиш зі смиренням приймати і негативні наслідки вико­нання твоїх бажань. Мені випало щастя мати дружину, яку я ­кохав усім серцем і яка кохала мене. Зворотний бік кохання — це біль від його втрати. Сьогодні я так сильно страждаю тому, що до ­цього дня я знав справжнє кохання, і тільки за одне це варто бути вдячним богині, долі або щасливому розташуванню зірок — називай як хочеш.