Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 25)

— Може, ми і направду зовсім різні,— тихенько, ніби подумки, сказала Фірдаус і відвернулася в інший бік.

Ходжа Абдул-Хакім зненацька зібрався іти.

— Мабуть, я не залишусь у Кашмірі,— сказав він перед тим, як піти з намету.— Не хочу бачити, як смуток руйнує красу цього краю. Поїду на південь, можливо, мої знання стануть у пригоді одному з тамтешніх університетів.

«Усі хочуть до Індії, і тільки до Індії. І ніколи до Пакистану»,— подумалося Фірдаус. Вона повернулася до вченого чоловіка спиною і, замість того, щоби побажати щасливої дороги, прошепотіла: — Тобі поталанило, бо ти один із небагатьох, хто має вибір.

Абдулла попросив дозволу, взяв у дружини загорнутого в пелюшки сина й м’яко проказав, звертаючись до Фірдаус і П’ярелала:

— Треба йти звідси. Від чуток люди зовсім втратили розум.

А подумки продовжив: «А мій розум цілісінький день був зайнятий правителями і володарями. Александр Македонський, Зайн аль-Абеддін, Джахангір, Рама — ось про кого я думав безперестанку в той час, коли теперішній правитель своєю нерішучістю вів нас до межі винищення, і тепер ніхто не в змозі дати відповідь, чи зможе і чи захоче Індія, де давно вже немає ніяких царів, урятувати нас, а якщо і захоче, то чи буде це, зрештою, благом для нас».

У темряві зненацька загримів барабан, звуки його наближалися, робилися дедалі голоснішими та вимогливішими, і люди, які їх чули, завмирали на місці. Різноголосий хор чуток нарешті стих, і всі побачили маленького чоловічка, коротуна, фокусника Саркара, який крокував центральною алеєю саду та відчайдушно гупав у дхол[23]. Коли коротун переконався, що привернув до себе загальну увагу, то підніс до губ гучномовець. Його високий голос прорізав морозяне повітря:

— До біса все! Я збирався показати вам дещо небувале, і зроб­лю це, хай би що було. Мій геній запанує над підступністю життя! Кажу вам: із сьомим ударом мого барабана сад Шалімар зникне!

І він почав бити у свій барабан — раз, удруге, втретє, вчетверте, вп’яте, вшосте… І на сьомому ударі, як він і казав, сад Шалімар зник у темряві. Густа, як смола, ніч огорнула все навколо. Люди зусібіч налякано закричали.

Решту свого життя Саркар Сьомий проклинатиме пані історію за те, що вона позбавила його найбільшого успіху в кар’єрі — фокуса зі зникненням цілого саду Великих Моголів, хоча публіка, схоже, повірила, що він і направду це влаштував, бо сьомий удар барабана припав на ту мить, коли електростанція в Мохрі злетіла в повітря, підірвана загоном пакистанців, у результаті чого весь Срінагар та його околиці занурилися у цілковиту темряву. Отже, небесне дерево тооба зберегло свою таємницю. В огорненому темрявою саду Шалімар воно так і залишилося невпізнаним. В Абдул­ли Номана виникло неймовірне відчуття, наче він присутній під час реалізації поетичної метафори, коли знайомий йому звичний світ зникає з перед очей і чорнильна сліпа ніч перетворюється на беззаперечно точний символ зміни часів.

Упродовж решти нічних годин навкруги чулися лише крики і швидке тупотіння ніг. Абдуллі Номану якимсь дивом вдалося зібрати і відправити своїх подалі у гори. Всі повантажилися на один віз: Фірдаус улаштувалася біля мертвої Пампош, поруч із нею сів П’ярелал Каул. Він притискав до грудей новонароджену донечку і продовжував безупинно славити Дургу. Тоді, на щастя, Абдулла зіткнувся в темряві з Бомбуром Ямбарзалом. Бідолаха весь на­їжа­чився і тремтів від страху, але Абдуллі вдалося трохи привести його до тями. «Не можна залишати тут усе наше начиння,— сказав він ширмальському шефові,— бо ми пустимо з торбами по світу мешканців обох наших селищ». Об’єднаними зусиллями вони зібрали дещицю людей із числа ширмальців і пачхігамців, із їхньою допомогою розібрали переносні печі-вурії та перетягли ближче до дороги казани з їжею. Сцену також демонтували, декорації та кос­тюми поскладали до великих пласких кошів і позносили вниз, до озера. Усю ніч ширмальці та пачхігамці працювали пліч-о-пліч не покладаючи рук, і коли над пагорбами зайнявся світанок і сад стало видно знову, ваза та сарпанч міцно обійнялися і поклялись один одному в непорушній дружбі та вічній любові. От тільки високо у світанковому небі планети-тіні Раху та Кету, невидимі у своєму існуванні, продовжували робити свою звичну справу: розпалювати і пригнічувати, підштовхувати і затримувати. Обидві, невидимі очам, виконували свій вічний танок боротьби почуттів і пристрастей у людських серцях.

Актори пішли, але в саду Шалімар залишилися гігантські фігури царя демонів, його брата та його сина, начинені так і не використаними петардами. Равана, Кумбхакарна та Мегхнад дивились з висоти на сповнену трепету долину, і їм було байдуже, хто там унизу мусульманин, а хто — гінду.

Прийшов їхній час. Наставала доба демонів.

БУНЬЇ

(продовження) 

– На людину згубно діє наявність у неї моральності,— уголос розмірковував пандит П’ярелал Каул, сидячи на березі дзюркотливого Мускадуна.— У цьому сенсі тваринам поталанило набагато більше. Візьміть, наприклад, диких звірів Кашміру. Ось тільки деякі з них: мавпа Пондж, лисиця Подсала, шакал Шиял, кабан Сур, бабак Дрін, вівця Ньян, зозуля Каіл, антилопа Гіран, мускусний олень Кастура, леопард Сух, чорний ведмідь Гапут, віслюк Бота-гар, дванадцятирогий гірський козел Ган-Ґул та як Дзомба. Деякі з них є небезпечними хижаками, це правда, інші ж просто страхітливі на вигляд. Мавпа Пондж загрожує тільки лісовим горіхам, які вона ласо поїдає. Лисиця Подсала, хоча і хитрунка, становить небезпеку для курника. Шакал Шиял страшний тільки своїм виттям. Кабан Сур загрожує людським посівам. Леопард Сух не знає жалю і пожирає кіз. Чорний ведмідь Гапут становить загрозу для пастухів. А от віслюк Бота-гар, навпаки, боягузливий і вміє лишень давати драла щойно чогось злякавшись. Але вам слід завжди пам’ятати, що кожен із них чинить згідно зі своєю природою. Віслюк — це тільки віслюк, мавпа — лише мавпа, шакал — тільки шакал, леопард — лише леопард, а кабан — тільки кабан і залишатиметься кабаном до кінця своїх днів. Тварини не знають і не здатні змінити свою природу. Радше навпаки: їхня природа сама все знає і керує ними якнайкраще. У царстві тварин немає місця несподіванкам. Із людьми ж усе зовсім не так. Люди непередбачувані та мінливі. Тільки людина, знаючи, як буде добре і правильно, все одно чинить погано. Тільки людина здатна роками носити маску, і то не одну. Тільки людина сама себе засмучує власними вчинками. І лише тоді, коли вона припинить жадати земних вигід і відкине бажання плоті…

Слова наставника дзюркотіли, наче вода Мускадуна. Буньї Каул знала, що коли її батько — чоловік, якого любили і поважали тому, що й сам він любив людей, чоловік із зайвою кількістю підборідь, бо його любов до вживання різноманітних страв останнім часом зростала загрозливими темпами,— починав оплакувати вади роду людського та закликати слухачів до аскетичного способу життя, це означало, що він упав у глибокий таємний сум за коханою дружиною, яка за життя жодного разу його не розчарувала, чия непередбачуваність завжди його приємно дивувала і яку він нестерпно кохав навіть досі, хоча від дня її смерті минуло вже чотирнадцять років. У таких випадках Буньї завжди намагалася бути особливо лагідною, щоби своєю увагою притлумити таємний смуток батька. Та зараз її думки були зайняті зовсім іншим, і роль турботливої донечки була геть забута. Вона та її Номан, її коханий клоун Шалімар, сиділи, як завжди, кожен на своєму камені, не зводили одне з одного очей і з усіх сил намагалися приховати зрадливо щасливі усмішки.

То був перший ранок після найбільшої події їхнього життя, що відбулася на високогірній лісовій галявині біля лугу Кхелмарг. За­хмеліла від кохання Буньї напівлежала зі звабливо вигнутою спиною у відверто спокусливій позі. Батько меланхолійно дивився на неї та мимоволі зазначав, що зараз вона більше, ніж будь-коли, схожа на свою матір, але від недалекоглядності, притаманній усім батькам, не розумів, якою була причина. Причина же полягала в тому, що руки плотського пожадання незримо пестили її тіло, яке пізнало чоловіка і зробило із дівчини жінку. Але клоуна Шалімара її вигляд радше бентежив, адже він не лише збуджував, а і тривожив. Шалімар заспокійливими жестами долонь спробував дати їй зрозуміти, що треба тримати себе в руках і не виявляти так відверто своїх почуттів. Однак цього разу невидимі струни порозуміння між ними спрацювали якось не так, бо що наполегливіше він показував пучками пальців на землю, то дужче Буньї вигинала спину. Його жести закликали її заспокоїтись, а вона тільки більше збуджувалася. Пізніше, на галявині для індивідуальних тренувань, коли вони обоє високо над землею вправлялися на линві, він запитав:

— Чому ти не припинила, коли я попросив тебе заспокоїтися?

— А ти не просив мене припинити,— відповіла вона зі сміхом.— Я відчувала, як ти гладиш мене, як пестиш ось тут і тут, як втискаєшся в мене, як входиш у мене все глибше і глибше, і я завелась. Адже ти саме цього й домагався — хіба не так?

Клоун Шалімар почав здогадуватися, що втрата цноти розбудила в Буньї дивну відчайдушність, некеровану, стихійну безтурботність, яка межувала з дурістю, бо її дивне прагнення виставляти їхнє кохання на загальний огляд могло спричинити скандал і зруйнувати життя їм обом. Гірка іронія полягала в тому, що хлопець покохав Буньї передовсім за її відвагу, за те, що вона майже нічого не боялася, за те, що вона завжди домагалася всього, чого бажала, не зважаючи ні на які перешкоди. Тепер же саме ця риса її харак­те­ру, що так яскраво проявилася вже після першої ночі кохання, загрожувала їм величезною небезпекою. Клоун Шалімар мав один знаменитий трюк, який він вигадав сам. Фокус полягав у тому, що, стоячи на линві, він поступово нахилявся набік, а коли вже здавало­ся, ніби падіння от-от станеться, розігрував переляк і розгубленість та зненацька, немовби сміючися над силою земного тяжіння, із вражаючими майстерністю та спритністю знову рівно ставав на линві. Буньї намагалась оволодіти цим трюком, але, розмахуючи, наче віт­ряк, руками і хихочучи, змушена була відмовитися від подальших спроб і визнати свою поразку.