Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 27)

Полковник Х. С. Качхваха вважав себе вдумливою людиною. Він був широко відомий своєю дивовижною пам’яттю і полюбляв її демонструвати. Він міг запам’ятати двісті сімнадцять довільно названих слів і відтворити їх у правильній послідовності, коли ж його просили, безпомилково називав слово за його порядковим номером — вісімдесят четверте чи, скажімо, сто п’ятдесят дев’яте — та будь-яке із двохсот сімнадцяти. Він легко розв’язував й інші пов’язані із запам’ятовуванням задачі, що серед колег-офіцерів прославило його як людину з надприродними здібностями. Його знання воєнної історії та найменших подробиць знаменитих битв можна було без перебільшення назвати енциклопедичними. Полковник пишався своїм інформаційним багажем і відчував справжнє задоволення від уміння аналізувати події чітко й послідовно. Проблема зашлаковування пам’яті поки що не почала його серйозно непокоїти, хоча тримати в голові події кожного прожитого дня, кожнісіньку розмову, кожний поганий сон і кожну викурену цигарку, було досить-таки обтяжливо. Траплялися дні, коли він мріяв забути все, що знав, так само палко, як засуджений до страти мріє про помилування. Бували й інші моменти, коли він серйозно замислювався про можливі наслідки такого перевантаження пам’яті, особливо в морально-­етичному сенсі, та він був передовсім солдатом і тому гнав від себе подібні думки та займався тим, чим і мусить займатися справжній солдат.

А ще, полковник вважав себе людиною із чутливим серцем, і через те невдячність мешканців долини важким тягарем тиснула на його психіку. Чотирнадцять років тому на прохання магараджі, який звався Кашмірським Левом, але боягузливо накивав п’ятами, індійське військо відтіснило кабаільських мародерів, але на незнач­ній відстані від пакистанського кордону вимушено зупинилося і залишило під контролем бандитів кілька високогірних районів на півночі — зокрема, Гілгіт, Ханзу та Балістан. Розподіл, який ­відбувся де факто внаслідок рішення про призупинення наступу, простіше за все було би назвати великою помилкою, коли б така його ­оцінка не була протизаконною. Чому армія раптом зупинилася? Вона зу­пинилася тому, що так було вирішено, а саме це рішення було продиктовано реальною ситуацією, отже його належало вважати правильним і єдино прийнятним, якщо керуватися принципом невід’ємності. Експертам, які просиджують штани в кабінетах, тепер легко розмірковувати і засуджувати той крок, адже вони не перебували тоді на лінії вогню. Рішення було правильним тому, що його ухвалили. Будь-яких інших можливих рішень ухвалено не було, а це означає, що всі вони були хибними, тож і не слід було їх ухвалювати, і абсолютно правильно, що їх не ухвалили. Лінія розподілу існує де факто, а це означає, що визнавати її необхідно, і запитання, чи має вона взагалі існувати, є зайвим та навіть шкідливим. Багато кашмірців по обох боках демаркаційної лінії не вважали за потрібне її помічати і ходили туди-сюди коли заманеться. Їхній непослух полковник розцінював як одну із форм вияву людської невдячності, яка свідчила, що цим індивідам наплювати на тяжке життя солдатів біля демаркаційної лінії, наплювати на всі ті труднощі, що їх змушені терпіти військові заради збереження і захисту лінії розподілу. А варто сказати, що деякі його підлеглі регулярно відморожували собі там яйця, а бувало, і гинули,— хто від холоду, хто від того, що випадково підставився під кулю пакистанського снайпера; ці солдати помирали раніше, ніж устигали отримати в подарунок від своїх татусів жіночі браслети,— вони помирали, захищаючи ідею свободи. Якщо люди потерпають заради вас, якщо вони за вас гинуть, то ви зобов’язані поважати їхні страждання. Тож не зважати на наявність демаркаційної лінії, що вони охороняють, принаймні нечемно. Така поведінка принижує гідність армії, не кажучи вже про те, що загрожує національній безпеці, а тому є протизаконною.

Можливо, припускав полковник, багато кашмірців — як мусульман, так і пандитів, які вживають м’ясо,— є від природи бунтівниками; можливо, всі мешканці цієї долини інфіковані бацилою непослуху. У такому разі із цим слід розібратися в найрадикальніший спосіб. Коли після послідовного аналізу фактів Качхваха ді­йшов цього висновку, він одразу ж відчув невиразне невдоволення собою, попри те, що результат роздумів належав саме йому, окрім того, у бездоганно вибудуваному логічному ланцюжку умовиводів полковникові ввижалась якась трагічно прекрасна неминучість.

Адже він був людиною глибоких почуттів, людиною, яка цінувала красу та ніжність і, отже, відчувала до природної краси Кашміру глибоку любов — точніше, прагнула її відчувати; а ще точніше, він був людиною, яка могла би полюбити, якби їй щоденно і щогодинно не перешкоджали, він був чоловіком, здатним зробитися вірним і відданим коханцем, якби йому відповіли взаємністю.

Полковникові було дуже самотньо. Посеред усієї цієї природної краси він страждав від жахливої потворності життя навколо себе. Якби це не було протизаконним, він би сказав це прямо вголос: «Так, Еластик-нагар — звичайнісінький велетенський смітник». От тільки Еластик-нагар не міг вважатися смітником, бо існував згідно із законом і йому належало бути військовим табором, що носить умовну назву Еластик-нагар. І тоді полковник Качхваха ховався у потаємному куточку власної свідомості, адже був той куточок неприпустимо бунтівним, і там шепотів у складені човником долоні: «Еластик-нагар — велике брудне сміттєзвалище».

І дійсно, Еластик-нагар завжди був і залишався брудним сміттє­звалищем. Еластик-нагар — це скупчення колючого дроту, мішків із піском і загиджених нужників, це харкотиння, залізо, брезент і кислий сморід у казармах. Це пляма на бездоганно білому полотні. Сміття на гладі дзеркально чистого озера. І там немає жінок. Там зовсім не було жінок, тому чоловіки шаленіли. Вони шалено займалися рукоблудством, а інколи шалено накидалися на таких самих шалених хвойд із місцевих жительок, а коли, геть збожеволілі від сексуальної невдоволеності, нарешті виривалися до Срінагара, то дерев’яні стіни борделів, що багато чого бачили на своєму віку, ходили ходором від їхньої невситимої хоті. А солдатів в Еластик-­нагарі з кожним днем робилося дедалі більше, і декого з них доводилося відсилати високо у гори — туди, де для вдоволення плотських потреб не було навіть кіз. Отже, гріх йому скаржитися, тож і в таємничо бунтівному куточку своєї свідомості, якого, згідно із приписами та законами, взагалі не могло існувати, полковникові слід було пишатися власною долею. Він, по суті, так і робив. Адже він поважна персона, людина честі, а навкруги он скільки тих клятих дівок, які,— і чому би? — десятою дорогою оминають його, неодруженого пшеничношкірого нащадка шанованої родини, який дивним чином не має ніяких особистих забобонів релігійного штибу. Чому ж ці чортиці ігнорують його, абсолютно світського чоловіка? І, власне, хто тут говорить про шлюб? Та чому би просто не вшанувати свого захисника й покровителя, не подарувати йому кілька клятих поцілунків, трішечки не попестити, кат їх дери?!

Це було як у тому епізоді з «Чудової сімки»[26], коли Горст Бухгольц дізнається, що мешканці села ховають своїх жінок від хлопців, яких винайняли для захисту. От тільки тутешніх жінок ніхто ні від кого не ховав. Вони просто дивилися крізь тебе своїми ­синіми, як крига, золотистими або кобольтово-зеленими очима інопланетних істот.

Вони пропливали повз тебе на човниках-­шикарах, приховую­чи під пурпуровими, фіолетовими та ясно-блакитними хустками чорне або руде полум’я свого волосся. Жінки сиділи навпочіпки на носах своїх вузьких човників, ніби чайки, котрі вистежують велику рибу, і дивилися на тебе так, ніби ти — звичайнісінький планктон. Вони тебе просто не бачили. Ти для них не існував. Як вони могли навіть подумати про те, що цілуватимуть, обійматимуть і пеститимуть того, кого не існує? Із таким самим успіхом можна було уявити, ніби мешкаєш на темній планеті, на планеті, котра нібито є, але якої фактично ніхто не бачить — а значить, її не існує. Ти — ­істота з іншого світу! Твоє перебування в їхньому світі може бути виявлене тільки тоді, коли воно якимось чином матеріалізоване. Для місцевих жінок такою матеріалізацією був Еластик-нагар, та оскільки вони вважали його потворним (хоча ця думка й була протизаконною), їм здавалося, що всі ті невидимі люди, що там мешкають, так само потворні.

Полковник не був потворним. Він мав хрипкий голос, схожий на гавкання англійського бульдога, проте його серце було гіндустанським. Він був неодружений у тридцять один рік — але хіба це могло свідчити про щось погане? Чимало чоловіків не вміють чекати, тільки не він. Полковник Качхваха був рішучо налаштований витримати і це випробування. Його підлеглі ламалися і вирушали до борделів, однак він був зроблений із міцнішого матеріалу і беріг своє сім’я, священне сім’я продовжувача роду. Це потребувало суворої самодисципліни, адже сім’я слід було постійно тримати у собі і не випускати за межі тіла, котре мусило слугувати йому укріпленою та захищеною з усіх боків фортецею — як, скажімо, фортеця Бунд у Срінагарі. Коли полковник обходив із вартою мури Бунду з боку ріки Джелам, йому здавалося, що він охороняє свою власну душу.