Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 29)

— Ох, дорогий мій братчику, це ви! А я, правду кажучи, чекав на вас не раніше наступного тижня. Боюся, своєю раптовою появою ви заскочили мою доньку зненацька.

— Яби я точ не зна, що це ваш будин, то міг би подути, що втрап на кухн до мусма,— замогильним голосом вимовив пандит Гопінатх, несхвально втягуючи носом повітря.

З’їдені закінчення та пожовані слова викликали у Буньї нестримне бажання розреготатись, але від обурення, що зненацька накотило на неї, сміх так само раптово зник.

П’ярелал сердечно ляснув Гопінатха по спині, і міського чахлика невмирущого трохи перекосило — вочевидь, від гидливості. А П’ярелал радісно реготнув і заходився пояснювати:

— Розумієте, у нас у Пачхігамі кулінарія спільна. Відтоді як мене вкусила бджола гастрономії, я мало-помалу вводжу елементи нашої традиційної індійської кухні до меню вазваану — мусульманського бенкету. Розумію, що це досить-таки радикальний крок, але для нас він має дуже важливе, майже символічне значення. Наприклад, ми пропонуємо нашим клієнтам запечені без часнику реберця кабарги; у нашому меню тепер навіть є страви з духмяною асафетидою та квасним молоком, а для того, щоби всі сприйняли мої новації, я вирішив, що буде справедливо, коли я й сам почну присмачувати свої страви часником і цибулею, як це роблять наші брати-мусульмани.

Блідим аж до синяви обличчям Гопінатха пройшла легка судома.

— Бачу,— процідив він крізь зуби,— у вас ту бага барв припини існува. Тут, шанов браку, ме бу над чим поправати.

Буньї слухала їхню розмову з дедалі більшим спантеличенням, і нарешті терпець їй урвався.

— «Поправати»? Послухай-но, татку, що це за птах залетів до нас із міста й одразу ж збирається над нами «поправати»?

Отут і з’ясувалося, що Гопінатх — новий шкільний учитель. Побоюючись реакції доньки, П’ярелал приховав від неї, що вирішив покинути традиційне ремесло пандитів — навчання дітей — і цілком присвятити себе кулінарному мистецтву. Із роками гастрономія посідала дедалі більше місця в його житті. Саме в кухні, де колись безроздільно царювала Пампош, він відчував її присутність з особливою силою; у киплячих соусах їхні душі зливалися воєдино, у м’ясі та овочах для нього знову оживали зниклі ­прекрасні дні їхнього спільного життя. Буньї це розуміла, вона знала, що його пристрасть до кулінарії підтримує ілюзію того, що Пампош і досі поруч, і коли вони їли приготовані батьком страви, то разом із ними смакували її любов. Але тут було й дещо інше, чого Буньї не зуміла чи не забажала помітити, бо діти сприймають батьків як людей, призначених бути лише батьками і ніким іншим, і набагато менше, ніж варто було би, цікавляться особистими мріями і запитами тих, хто привів їх на цей світ. Вона не помітила, як захоплення гастрономією мало-помалу перетворилося у П’ярелала на щось набагато більше й перестало бути простою психотерапією. Захоп­лення приготуванням їжі неочікувано пробудило в ньому бажання творити, і в Пачхігамі, акторському селищі з діда-прадіда, мешканці якого зробили кулінарію своєю другою професією, зростаюча куховарська майстерність її батька дозволила йому претендувати на виконання головних ролей. Дедалі частіше під час підготовки до знаменитого бенкету мінімум із тридцяти шести страв, П’ярелалові відводилося чільне місце. Його плов із шафраном вважався чудом кулінарної майстерності, а м’ясні кульки груш-таба виходили м’якими і ніжними, як щічки немовляти. Організатори весіль вимагали, щоби дам-алу[29] та курча з мигдалем подавали гостям тільки в його виконанні. Всім і кожному хотілося скуштувати приготованого ним духмяного домашнього сиру з фенхелем і помідорами, стебел лотоса з підливкою, тушкованого м’яса — і наостанок насолодитися морозивом-фірнії та кардамоновим чаєм. Господині надокучали йому розпитами, намагаючись вивідати рецепти делікатесних страв, і він, добра душа, відверто почав розповідати їм свої секрети, аж поки на нього не напосілися і не змусили замовкнути колеги-кухарі. Після цього прочухана він винайшов стандартну фразу, і відповідав нею всім мисливицям за секретами гастрономічної вишуканості. «Вся справа у гхі — чистому топленому маслі, любі мої жіночки,— казав П’ярелал з усмішкою.— Кладіть якомога більше натурального, справжнього гхі — от вам і весь секрет».

Ясна річ, Буньї добре знала про зростаючу популярність батька в новій професії, але їй і на думку не могло спасти, що це призведе до аж такої кардинальної зміни в його кар’єрі. І тепер, коли з появою Гопінатха все це зробилося явним, вона від несподіванки так розсердилася, що забула про необхідність добирати слова. «Он як! — вигукнула Буньї просто в обличчя розгубленому батькові.— То тобі, значить, перестало подобатися вчити? Тоді знай, що мені перестало подобатися вчитися! Якщо мій батько, вчений філософ, віддає перевагу смаженню курчат, то, можливо, і я знайду собі якесь інше заняття. Кому тепер цікаво бути твоєю дочкою? Я краще зроблюся чиєюсь дружиною!» Буньї не пам’ятала себе від люті, із неї зненацька вихлюпнулася та сама некерована зухвалість, що її віднедавна почав побоюватися клоун Шалімар. Коли ж Буньї побачила нещасне батькове обличчя, коли помітила, як нашорошив вуха Гопінатх, то відразу ж пошкодувала про те, що зробила боляче єдиній людині, яка палко любила її від самого дня народження, і про те, що дозволила собі вчинити це у присутності чужинця.

Звідки вона могла знати, що пандит Гопінатх Раздан, далекий родич її батька, був іще й секретним агентом, засланим до Пачхігама для виявлення підозрілих елементів, тим паче, що скупчення акторів завжди є природним середовищем для розквіту бунтівних настроїв. Гопінатх мав наказ доповідати про результати своєї діяльності безпосередньо полковникові Х. С. Качхвасі, щоби той, своєю чергою, оцінював інформацію і надавав рекомендації і вказівки для вжиття відповідних заходів. Жодна душа в Пачхігамі не здогадувалася про те, ким був Гопінатх насправді: личина, що він носив, і без того здавалася одіозно-непривабливою, й важко було уявити, що за нею може ховатися щось ще більш відразливе. Учні, із якими Гопінатх, на відміну від добросердого П’ярелала, поводився суворо та невблаганно, прозвали свого нового наставника «батта Расашуд». «Батта» простою мовою означає те саме, що й «пандит», а «расашуд» у цих краях називають гірку траву, що її дають дітям, аби позбавити від глистів. Тож прізвисько це належало розуміти як «наставник Глистогон». Звісно ж, Гопінатх дізнався про прізвисько, яким нагородили його діти, бо вчителям рано чи пізно завжди стає відомим, як їх прозивають, і його важкий характер зробився майже нестерпним. Він оселився у приміщенні над класною кімнатою, і ночами звідти долинали звуки, схожі на биття посуду, і голосні прокльони, тож селищем пронеслася чутка, нібито пан учитель одержимий злим духом, і в нічні години той залишає свою земну оболонку й починає метатися кімнатою, наче пташка, що втрапила до сильця.

П’ярелал, відчуваючи певну відповідальність за свого далекого родича, вирішив, що дрібка дружньої підтримки та родинного затишку позитивно вплинуть на його норов. Буньї ж рішуче із цим не погоджувалася. «Не буває так, аби кисле молоко знову зробилося свіжим»,— казала вона батькові. Та, попри її опір, П’ярелал запевнив Гопінатха, що той завжди буде бажаним гостем за його столом, тож Буньї, хоч-не-хоч, доводилося снідати, а частенько й вечеряти у товаристві шпигуна. Гопінатхові тільки того і треба було, оскільки очевидний інтерес полковника до Буньї призвів до того, що інформація про неї стала важливою частиною його регулярних рапортів Х. С. Качхвасі. Можливість частих зустрічей із Буньї в неї вдома приносила Гопінатхові невимовне задоволення, тож, як і варто було очікувати, через досить короткий час цей неприступний на вигляд чоловік теж опинився в її полоні і втратив голову від кохання. Його пристрасть до бетелю загрозливо зросла, але й вона не змогла притлумити нездоланний потяг наставника до цієї чотирнадцятирічної дівчини. У маленькій тісній класній кімнаті одночасно навчалися розділені на групи діти різних вікових груп, і Гопінатх відразу зауважив, що Буньї вчиться без належної старанності. Вона була кмітливою, але не хотіла нічого робити. Частково, думав учитель, це можна пояснити природним для дочки такого високоосвіченого батька, як П’ярелал, протестом проти нав’язування знань, а частково бажанням у такий спосіб висловити невдоволення тим, що батько відмовився від свого покликання — учити дітей. Головним же фактором усе ж таки залишалася притаманна дівчаткам із надто рано розвиненою чуттєвістю і ще дитячим сприйняттям життя завищена оцінка себе і впевненість у власній спроможності причарувати і підкорити будь-якого чоловіка. Не важко було уявити, як таке впевнене у своїй чарівливості дівча могло задурити голову бідолашному полковникові, якому й без того бракувало клепки, однак Гопінатх вважав себе зробленим із крутішого тіста і сподівався встояти. Швидкість же, із якою він здався, викликала в нього почуття відрази до самого себе, яке він зазвичай відчував до тяжко хворих і заразних людей. Що ж до кохання ­Буньї до Номана Шер Номана, який називав себе клоуном Шалімаром, то цей факт доводив нового вчителя майже до сказу й відтісняв на другий план його головне завдання — стежити за діяльністю клоунового брата, третього сина Абдулли і Фірдаус. Головною мішенню Гопінатха відтепер зробився Номан, і саме його пандит вирішив зни­щити в першу чергу.