Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 31)

Коли вони опинились у Буньї вдома і зачинили за собою двері, Фірдаус припинила вдавати розлючену фурію. Просто почала пригощати дівчат солонуватим рожевим чаєм.

— Мій хлопчик тебе кохає,— сказала вона.— І хоча ти повелася негідно для порядної дівчини, любов для мене має значення, і то не останнє.

За годину у двері постукали. Юний посланець повідомив, що панчаят ухвалив рішення і їм наказано прибути туди. Гімал, Ґонваті та Зун знову зажадали бути разом із Буньї, і Фірдаус знову знизала плечима, не маючи нічого проти. Всі разом вони попрямували до будинку Абдулли Номана, де на високих сходах на них уже чекали члени ради старійшин. Обличчя їхні були урочисто-­суворими. Клоун Шалімар у супроводі братів стояв перед старійшинами Пач­хігама, і серце Буньї завмерло, коли вона глянула на нього. Дів­чина побачила тінь люті на його обличчі, яке ще ніколи так не виглядало. Буньї зробилося страшно, але по-­справжньому її налякало дещо інше: вперше у житті це обличчя не здалося їй вродливим. На невеликому майданчику біля сходів зібралося майже все селище, і з появою Фірдаус із дівчатами всі розмови негайно припинилися. Сарпанч Абдулла Номан і пандит П’ярелал Каул стояли поряд. Обидва батьки були насуплені, мов грозова хмара. «Мені кінець,— подумала Буньї.— Вони збираються віддати мене цьому гадові. Он він, сидить собі на березі, холодний, як риба, і чекає, коли мене подадуть йому на срібній тарелі, і це мене — Буньї Каул, про яку він і мріяти би не насмілився, якби не його підступна хит­рість!»

Але вона помилилася. Першим узяв слово сарпанч, потім заговорив П’ярелал, а слідом за ними і решта членів панчаяту: тесля Великий Місрі, співак Шарга та старий і худющий учитель танців Хабіб Джу. Всі висловлювалися коротко та по суті, але висновок був одностайним. Старійшини розсудили так. Діти, безумовно, завинили, але це їхні діти, і їм слід допомогти. Поведінка дітей заслуговує на найсуворіший осуд; вони вчинили нерозумно, необдумано, вони порушили закони моралі і гірко розчарували батьків, але всім відомо, що вони обоє — чемні діти, добрі діти. Абдулла тут доречно згадав про кашміріят — особливе почуття кровного єднання всіх кашмірців, що допомагає долати будь-які відмінності. «У більшості акторських поселень, де грають комедійні п’єси бханд, мешкають самі мусульмани,— вів далі Абдулла,— та Пачхігам є селищем змішаного складу: тут здавна живуть і індуїстські родини, такі як сімейство шанованого пандита Каула, славного на всю околицю теслі Місрі та чудового тенора, співака, якого всі знають не на ім’я, а на вуличне прізвисько Шарга, дане йому через довгий лелечий ніс, і навіть родина танцівників-євреїв. Тож ми зобов’язані дотримуватися не лише кашмірського, але й свого власного, пачхігамського звичаю. Усі ми тут спершу брати і сестри, а вже потім індуси і мусульмани. Двоє юних кашмірців із Пачхігама бажають одружитися? Що ж у цьому поганого? Обидві родини схвалюють шлюби, укладені за покликом серця, то хай собі діти одружуються. Під час шлюбної церемонії буде дотримано звичаїв обох сторін, тільки і всього».

Коли ж настала черга П’ярелала Каула, він лише додав, що, оберігаючи кохання своїх дітей, людина захищає і те найкраще, що є в ній самій.

Юрба привітала це рішення радісними вигуками, клоун Шалі­мар засяяв своєю найширшою усмішкою, заледве вірячи в таке неочікуване щастя, а Фірдаус підійшла до Абдулли, обійняла його і прошепотіла на вухо: «Якби ти вирішив якось інакше, я вигнала би тебе зі своєї постелі».

Пізніше, коли вони вже в темряві лежали поруч, коли Фірдаус була у значно спокійнішому настрої, вона замислено сказала: «Часи змінюються, і наші діти вже не такі, як ми. Наше покоління було відвертішим, абощо, ми були чесними і відкритими. А от із теперішньою молоддю все дуже непросто: на поверхні самі лише тіні, а що у глибині, ніколи не ясно. Вони не завжди такі, якими здають­ся, а інколи і зовсім не такі, якими самі себе вважають. Може, так воно і треба, бо часи тепер настають надто вже ненадійні».

Двох членів панчаяту — теслю Місрі і знаменитого своїм тенором співака Шаргу, які разом із сарпанчем Абдуллою були найширшими у плечах і найміцнішими в кулаках чоловіками селища, відрядили на берег Мускадуна, щоби вони негайно відпровадили шпигуна за межі Пачхігама. (Остерігаючись зайвого насильства, Абдулла заборонив своїм розлюченим синам брати участь у цій експедиції). Та коли посланці дісталися берега річки, пандит Гопінатх уже накивав п’ятами. У Пачхігамі його більше ніколи не бачили. Через шість місяців, які знадобилися для того, щоби немилість начальства трохи вгамувалася, він нарешті отримав нове призначення і вирушив до далекого високогірного селища, що називалося Пахалгам, але досить скоро його знайшли мертвим. Одного ранку на гірській галявині на схилі Байсарана ноги Гопінатха відділилися від його тулуба — вочевидь не без участі якогось саморобного вибухового пристрою, встановленого невідомо ким, а голова була відсічена від тулуба одним змахом довгого ножа. Вбивство так і лишилося нерозкритим, і жодних слідів його зв’язку з подіями в Пачхігамі виявити не вдалося. Зрештою справу закрили за браком доказів і відсутністю підозрюваних. Однак полковник Х. С. Качхваха мав серйозні підо­зри щодо призвідців цього злочину, та довести нічого не міг, і його невдоволення від цього ставало дедалі більшим. До тяжкої образи, що її завдала йому Буньї Каул, додалося ще і приниження через ганебний провал діяльності Гопінатха. Ця остання обставина позбавила його будь-яких підстав напасти на Пачхігам із каральною місією. Темний морок у його душі з часом робився дедалі густішим, і полковник пообіцяв собі, що акторське поселення залишиться-таки під його неослабною увагою. Це рішення, хоч і в досить віддаленому майбутньому, мало для пачхігамців зловісні наслідки.

Хай там як, але після вигнання шпигуна в Пачхігамі якийсь час панував святковий настрій. Пандит П’ярелал погодився відновити викладання і пообіцяв, що допоки стане сили нестиме на своїх немолодих плечах обидві ноші — майстра гастрономії і шкільного наставника. Приготування до весілля Буньї-танцівниці і клоуна Шалімара розпочалися і йшли повним ходом. От тільки невдовзі почали виникати дрібні непорозуміння. Під час детальної розробки сценарію весільних урочистостей виявилося, що індо-мусульманський комплексний план церемонії, запропонований Абдуллою, на практиці здійснити досить-таки складно. Причиною було втручання численних родичів обох родин, які з’їхалися з усіх-усюд. Вони прибували звідусіль: із Пунча й Баламури, із Сонамарга й Тангмарга, із Чхамба, Ару, Урі, із Удампура й Кіштвара, із Ріаси і Джамму. До Пачхігама з’їхалися тітки і дядьки, двоюрідні і троюрідні брати і сестри, бабусі і дідусі, племінники і племінниці за материнськими та батьківськими лініями, і всі вони привезли із собою власних братів і сестер, дітей і племінників; а були ж іще зяті, свати і свахи! Їх понаїхало до Пачхігама стільки, що всі будинки в селищі були забиті під зав’язку, і деяким найбільш віддаленим і незначним родичам довелося ночувати в садах під фруктовими деревами, сподіваючись, що доля вбереже їх від злив і змій. Майже в кожного з гостей малася власна концепція шлюбного обряду, і в багатьох із них ідеалістичний план весілля, запропонований Абдуллою, викликав голосні заперечення. «Як це вона не перейде в іслам?» — питали родичі з боку нареченого. «Невже на весільному бенкеті нас збираються пригощати м’ясом?» — обурювалися родичі-гінду з боку нареченої. Приблизно такі диспути відбувалися на всіх відкритих майданчиках поблизу села: у полях і на пасовищах, на луках і в садах. Тільки стосовно проведення одного обряду думки обох сторін абсолютно збіглися. Коли мова зайшла про мусульманську церемонію під назвою тхап, коли молоді, як того вимагає звичай, виходять на майдан і привселюдно ще раз запитують одне в одного, чи варто їм одружуватися, то всі одностайно вирішили, що в цій ситуації виконувати обряд не обов’язково. «Вони вже давно одне одного запопали»,— зауважила якась гостра на язик бабця, що викликало вибух веселого реготу в обох таборах.

А потім суперечки розгорілися навколо індуїстської церемонії лівун, що вимагала перед весіллям провести очищення житла. Родичі з боку Каулів на ній особливо наполягали. У відповідь родичі з боку Номанів вибухнули гнівом: «Коли їм так закортіло, то нехай Каули й очищують свій будинок, де скрізь понатикано ідолів,— суворо виголосила одна дуже стара мусульманська бабця.— А в наших житлах і так завжди чисто». Проблема святкового меню вирішилася досить мирно після того, як пандит П’ярелал Каул, попри свою давню прихильність до м’яса, погодився вилучити невегетаріанські страви зі свого домашнього частування, а Номани тим часом склали в себе на задньому дворі нову піч із цегли та глини, і готували на ній делікатеси, здатні викликати захват у будь-якого гурмана-м’ясоїда. Що ж до основного весільного бенкету, то після важких перемовин було вирішено, що дві кухарські команди приготують їжу обох видів: курятину для одних і стебла лотоса — для інших, смажену козлятину для мусульман й овечий сир для гінду — і далі в такому ж дусі. Із музикою теж усе вирішилося швидко: вибір зупинили на сантурі-сарангії та фісгармонії-рабабі, адже ці інструменти не належали до якоїсь конкретної релігії. Запросили професійних виконавців весільних пісень бачхотбілі, яким порадили співати по черзі індуїстські бхаджаніс і суфійські гімни.