Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 33)

— Якась нісенітниця,— відказав Бомбур притаманним йому беззаперечним тоном.— Забирайся звідси. Нам неприємності тут не потрібні, а з тобою, бачу, нам їх не оминути: стоїш тут посеред вулиці та дереш горло про пекельну помсту!

— Серед невірних бувають різні,— спокійно відповів мандрівник.— Одні — крупного калібру, вони не визнають Аллаха та його пророка; інші — дріб’язок, такі як ти; у них усередині полум’я віри згасло, і вони впали в єресь, бо почали вважати терпимість чеснотою, а гармонію — запорукою миру та душевного спокою. Можете дозволити мені залишитись або ж убийте — вибір за вами. Тільки знайте: я не відступлюся. Я — ковальські міхи, і моє призначення — роздмухати полум’я вашої віри.

— Ніхто не збирається тебе вбивати. За кого ти нас маєш? — вигукнув присоромлений Бомбур.

— За слабаків,— жахаюче скреготливим голосом відповів чужоземець.

Бомбур почервонів і крикнув присутнім:

— Дайте цьому приблуді трохи харчів і хай собі тихо мандрує далі!

От тільки ваза Бомбур погано знав своїх односельців. Чоловік, що назвався другим земним утіленням Бюльбюль Шаха, залишився, і знайшлося чимало вух, що побажали слухати його проповіді, особливо ж тоді, коли замість відповіді на різке зауваження Ямбарзала він зняв тюрбан і постукав кісточками пальців по своєму голому черепу. Всі ясно почули металевий звук, і кілька чоловіків і жінок негайно гепнулися на коліна.

Від того самого дня в Ширмалі з’явився ще один володар. «Сталевий мулла» ходив від будинку до будинку, і вже за рік настрої в селищі різко змінилися. Майстри кухарського мистецтва, у чиїх серцях закипіли інші пристрасті, скинулися та на зібрану суму звели для натхненного Бюльбюля мечеть. «Сталевий мулла» жодного разу не прохопився, звідкіля він родом, жодного разу не згадав, у якому медресе пройшов навчання, у якого наставника отримав посвячення, як нічого не розповів і про те, як і де жив до дня своєї появи в Ширмалі — появи, що назавжди змінила існування мешканців селища. Він навіть дозволив дітям перейменувати себе. Кашмірці обожнювали прізвиська, причому, як правило, із перчинкою, і через гаряче, із різким запахом дихання мулли почали називати його «Бюльбюль Факх», тобто «Бюльбюль Газун». Той прийняв це йменування без заперечень, ніби щойно тут і саме тепер народився: з’явився на світ, безвинний і водночас грізний, саме заради ширмальців і визнав їхнє батьківське право обрати для нього будь-яке ім’я.

Після ночі невдалого святкування в саду Шалімар, коли Абдулла Номан і Бомбур Ямбарзал щиро обійнялися, стосунки між пачхігамцями та ширмальцями незмінно залишалися ­дружніми. Обидва очільники громад відновили вилазки на риболовлю, а в тих випадках, коли з’являвся заможний клієнт із замовленням на вазваан або бенкет із мінімум тридцяти шести страв, обидва селища бралися за роботу разом, а потім чесно ділили прибутки. Великодушний Абдулла навіть запропонував послуги своїх акторів для ширмальців, які досі бажали спробувати себе в акторській професії, але Ямбарзал із непритаманним йому смиренням відхилив цю пропозицію. «Нам не годиться прикидатися тими, ким ми насправді не є»,— сказав він. У його словах прозвучала певна двозначність, але Абдулла вирішив пропустити її повз вуха — почасти тому, що день був чудовий і риба сама вішалася на гачок, а почасти тому, що усвідомив: Ямбарзал у своєму егоїзмі та самозакоханості мало чим відрізняється від акторів, тільки незрівнянно краще за них знає, коли слід притримати язика. А ще з роками Бомбур зробився трохи менш пихатим. Він навіть визнав, що, мовляв, «у вашого пандита є кулінарне чуття». Із його вуст це була висока похвала, і коли Абдулла передав той комплімент П’ярелалу, той аж зашарівся від задоволення.

Суперництво між двома селищами все ж таки тривало, хоча давалося взнаки виключно під час улаштування свят. Іноді доходило навіть до сварок. У хвилини невдач Бомбур Ямбарзал і далі не втрачав жодної нагоди звинуватити Абдуллу Номана в тому, що через його кулінарну ініціативу Ширмал позбувся частини прибутків від свого споконвічного ремесла. «Якби не Пачхігам та не цей їхній кухар-гінду,— нашіптував йому підступний голос,— то саме ти, а не цей пройдисвіт Бюльбюль знову би зробився першою людиною у Ширмалі». Повсюдне зменшення кількості святкових церемоній негативно позначилося на статках обох селищ. ­Варто зауважити також, що в середині тисяча дев’ятсот шістдесятих років ситуація в Кашмірі не сприяла веселощам. Бували тижні, а то й цілі місяці, коли сарпанчеві Абдуллі Номану починало здаватися, що дні народного комедійного театру от-от закінчаться, що веселі історії про кумедних дурисвітів і дурнограїв більше нікому не потрібні, що акторам не вистояти у змаганні з новинками кіно, що завозили на вантажівках у найвіддаленіші куточки Кашміру. Не менше від Абдулли Номана тривожився й ширмальський ваза Бомбур Ямбарзал, який всерйоз почав побоюватися, що ­пристрасть кашмірців до гастрономічних делікатесів уже не передасться новому поколінню. Однак попри те, що періоди між виступами мандрівних акторів робилися дедалі довшими, замовлення на них продовжували надходити, як, ніде правди діти, і на влаштування бенкетів. Батьки, як і колись давно, ­продовжували домовлятися про заручини та весілля дітей, і завадити цьому не могла навіть присутність індійських військ. Шлюби, засновані на взаємному коханні, також почастішали — все ж таки надворі були прогресивні шістдесяті; тож завдяки оптимістичному і впертому прагненню живих істот до розмноження у будь-які, навіть найтяжчі часи, а також завдяки притаманному виключно кашмірцям радісному очікуванню тижневих бенкетів, що ними позначалося кожне весілля, жителям обох сіл голодна смерть поки що не загрожувала. Однак через півтора року після появи «сталевого мул­ли» сімнадцятирічному мирному, за незначними винятками, співробітництву пачхігамців і ширмальців настав кінець, і сталося це, варто сказати, раптово та геть несподівано.

Літо 1965 року видалося важким. Між індійськими і пакистанськими військами одна сутичка вже відбулася, щоправда, далеко на півдні, у місцевості Ран-Кучха, проте долиною поповзли вперті чутки про масштабну війну за Кашмір. Дорогами гримотіли колони важкої техніки, небо гуло від літаків. Супротивники осипали один одного погрозами: «На застосування сили відповімо значно більшою силою!» — проголошували одні. «Зупинімо агресію!» — закликали у відповідь інші. Брязкання зброєю, завивання пропагандистів… У повітрі запахло грозою. У війну почали грати діти: вони марширували, погрожували одне одному, відступали і наступали. Найщедріший урожай того року приніс страх. Замість яблук і груш страх пригинав до землі гілки дерев у фруктових садах, страх, а не мед, закладали до стільників бджоли; страх, ніби мул, накопичувався у залитих водою рисових плантаціях і наче бур’ян глушив у полях ніжні паростки шафрану. Водяним гіацинтом страх вкривав озерну та річкову гладінь, а кози і вівці на високогірних пасовищах сотнями гинули з незрозумілих причин. Для акторів, так само, як і для кухарів, майже не стало роботи. Жах нищив усе живе, як чума.

Нова мечеть у Ширмалі, побудована спеціально для Бюльбюля Факха, являла собою досить скромну споруду: дерев’яний дах, побілені глинобитні стіни. У задній її частині розмістилися дві кімнатки без вікон, у яких жив мулла. Жодних окремих приміщень, де могли би молитися жінки, не передбачалося. Найбільш вартим уваги об’єктом у цій мечеті була кафедра, із якої Бюльбюль Факх виголошував свої проповіді. Вона розташовувалась у центральному молитовному залі і була зроблена на честь «сталевого мулли» з брухту — із рядами непридатних до використання фар по обидва боки від пюпітра, із пом’ятими автомобільними крилами, що, наче роги, стирчали навсібіч, та із щербатою решіткою радіатора, що була за підставку для ніг. Загалом ця споруда справляла моторошне враження. Підлога молитовного залу, щоправда, була встелена, як і належить, килимами. В останню п’ятницю серпня «сталевий мул­ла» зі своєї моторошного вигляду кафедри оголосив про початок власної воєнної кампанії. «Є вороги зовнішні і є вороги в нашому власному середовищі»,— проголосив він своїм скреготливим, як іржавий метал, голосом. Виявилося, що внутрішнім ворогом він вважає Пачхігам — деградуюче селище, де, попри переважну більшість мусульманського населення, у раді старійшин є тільки один представник-правовірний, решта троє — ідолопоклонники, а ще один — узагалі єврей. Ба більше: один з індусів самочинно проголосив себе шеф-кухарем і почав вводити у практику вживання кисляка. Головний же і найнезаперечніший доказ морального занепаду пачхігамців «сталевий мулла» приберіг наостанок. Цим доказом він вважав одностайну підтримку, що надали у цьому селищі розбещеному та ганебному, неправедному та єретичному, протиприродному шлюбу між танцівницею Бхумі Каул, яка називає себе Буньї, і Номаном Шер Номаном, який прозиває­ться клоуном Шалімаром, і що ця неприпустима ганьба триває вже цілих чотири роки.

Полковникові Качхвасі донесли про цю проповідь майже негайно. Мало сказати, що така проповідь була неприпустимою,— вона мала очевидно провокативний характер. Ця проповідь потребувала вжиття серйозних превентивних заходів — арешту проповідника та його ув’язнення років на сім, не менше. Полковник Качхваха чув ці ідіотські історії про «сталевих мулл» і вважав, що їм усім треба добряче дати по довбешці (начхати на дзвін, що від цього здійметься). Цей Факх-смердючка є фундаменталістом пропаки­станської орієнтації і, до того ж має, нахабство патякати про внут­рішнього ворога, хоча сам ним і є. Отже, проти «сталевого мулли» належало застосувати сталевий кулак!