Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 34)

Так-то воно так, але… Полковник Хаммірдев Качхваха зразка серпня 1965 року дуже відрізнявся від невпевненого в собі ошалілого від хоті віслюка, що чотири роки тому дозволив зухвало образити себе якійсь чотирнадцятилітній Буньї Каул. З одного боку, його зробили відповідальним за підготовку реальної воєнної опе­рації, з іншого — труднощі зі сприйняттям реальності і проблеми переобтяженості пам’яті зробилися ще відчутнішими. Його батько, на щастя, вже відійшов, тож необхідність померти у бою, щоби заслужити його схвалення, перестала бути актуальною. Того дня восени 1963 року, коли він отримав звістку про смерть Качхвахи-­старшого, полковник Черепаха зняв із руки золоті браслети, що так довго його ганьбили, і наказав водієві відвезти себе до срінагарської фортечної стіни. Там він заліз на самий верх, розвер­нувся спиною до знаменитих торгових рядів і жбурнув блискучі кружальця в каламутно-коричневі води Джелама. Він почувався мало не сером Бедівером, коли той повертав озеру чарівний меч Екскалібур (от тільки браслети були символом слабкості, а не сили). Принаймні нічия чарівна, обгорнута білою парчею рука не з’явилась із густо-­коричневих глибин, аби прийняти цей безцінний дар. Браслети безшумно лягли на гладеньку непрозору поверхню річкової води і швидко пішли на дно. Мляво гойднули гілками тополі, тихо прошелестіло своє «прощавай» по-осінньому зачервоніле листя чинар. Полковник Качхваха хвацько віддав честь, скомандував сам собі: «Кроком руш!» — і зовсім іншою, набагато більш упевненою ходою покрокував назустріч новому майбутньому.

Кількість людей, якими він командував, тепер значно зросла і продовжувала збільшуватись. Еластик-нагар розростався, барабани війни гриміли дедалі гучніше, транспортні літаки прибували цілодобово, висаджуючи все нові й нові партії джаванів — юних солдатиків із блискучими очима, яким праглося бою. Качхваха зробився одним із головних координаторів масштабної військової операції з перекидання частин до лінії фронту. Незабаром туди ж належало вирушити і йому. Начальник Еластик-нагара теж прагнув потрапити на війну, розбити ворога вщент і, найголовніше, після цього йому дозволялося залишитись живим. А коли він повернеться додому героєм, йому буде дозволено насолоджуватися заслуженим успіхом у захоплених його відвагою юних дівчат, і це не просто буде дозволено, але й вітатиметься суспільством. У передчутті цього моменту полковник поляскав по литці стеком. ­Після смерті батька він почав мріяти про повернення додому. Кач­хваха уявляв, що після повернення зможе вибрати собі будь-яку із цілого сонму раджпутських жінок із обведеними чорним вугіллям сяючими очима, знаменитих своєю вродою; уявляв, як вони, у хмарках мережива та органді, стоять посеред своїх дзеркальних зал і розкривають обійми йому, герою-тріумфатору. Жінки… Дуже багато жінок, та ще яких! Вони будуть однієї з ним крові, троянди пустелі, ті, які звикли цінувати військову звитягу, не те що ці тупі кашмірські дівки — такі, як Буньї, наприклад. Полковник заборонив собі думати про Буньї Каул, хоча до нього доходили чутки про те, що вона з кожним днем робиться дедалі вродливішою. Невдовзі їй виповниться вісімнадцять, і її краса вступить у найкращу пору першого жіночого розквіту… але він намагався не думати про це.

Він навчився тримати себе в руках. І Качхваха пишався собою: по­при численні провокації, попри образу, завдану дівчиною його офіцерській честі, він не вжив каральних заходів щодо цього селища, цього збіговиська підозрілих розпусників і фіглярів. Йому не хотілося, щоби про нього, полковника Х. С. Качхваху, казали, що, нібито користуючись службовим становищем, він зводив із кимось особисті порахунки, не хотілося також, щоби в когось з’явилися підстави звинуватити його в не зовсім гідній поведінці. Полковник переконав себе, що може бути вищим від усього цього, адже головне — дисципліна. Головне — не втрачати гідності. Хто така Буньї Каул? Та ніхто, особливо в порівнянні з доньками істинних раджпутів, які на нього чекають удома — хай навіть він поки що не знає їхніх імен і не бачив жодної з них ніде, окрім власних мрій. Він потребує саме таких жінок, небачених та омріяних. Будь-яка з них коштує десятьох Буньї.

Він був солдатом і над усе прагнув самовпорядкування; він хотів тримати під замком шухляду з усіма своїми дивовижами і поводитися як усі нормальні люди. Правда, іноді та шухляда якось сама по собі відчинялася, і це засмучувало полковника, хоча підлеглі давно вже звикли до збоїв у його відчуттях і дивних висловлювань. Тепер офіцери вже не почувалися шокованими, коли він виповідав їм за те, що їхні голоси не такі гнучкі й лілові, як ­мають бути, а солдати мовчали, коли під час шикування полковник схвально казав, що вони пахнуть, як квітки жасмину. Навіть кухарі з розумінням кивали, коли він шпетив їх за те, що тушковане ягня вийшло «неприцільним». Отже, ситуація з органами відчуттів була під контролем, а от із пам’яттю, тобто з її переобтяженістю, справи йшли набагато гірше. Кількість накопичених фактів тиснула на нього з такою силою, що заснути робилося дедалі важче. Кач­хваха не забував нічого: ні таргана, що шість місяців тому виповз із решітки в душовій, ні одноразово побаченого поганого сну, ні жодної із тисяч картярських ігор, зіграних ним протягом тривалого армійського життя. Стоси подій минулого, імена, обличчя вимагали для себе в пам’яті все більше й більше місця, штовхалися і тіснили одне одного, а непід’ємний вантаж фактів і дат, що застря­вали в мозку, змушував його витріщати очі від жаху безсонними ночами. Качхваха кінець кінцем дійшов висновку, що обидва збої якось між собою пов’язані, але до медиків не звертався, оскільки знав, що виявлення будь-яких, навіть найнезначніших психічних відхилень, може спричинити його відставку. Повернутися додому з таким діагнозом? Це здавалося немислимим, бо в такому разі ні про яких красунь не могло бути і мови. Та, зрештою, незвичайні властивості пам’яті — це ж не психічний розлад, навіть якщо спогадів накопичилося стільки, що іноді здається, ніби вони вже стирчать у тебе з вух і висвічуються в очах. Пам’ять — це дар, це позитивна якість, це ресурс для будь-якого професіонала.

Що ж до цього «сталевого мулли» і його нещодавньої проповіді… Так, звичайно, смердючка Бюльбюль привселюдно ганить за віротерпимість ціле село; так, він підбурює до насильства і захищає войовничий іслам, що є в чистому вигляді розпалюванням антикашмірських та антиіндійських настроїв, і все-таки чортів мулла вчинив правильно, затаврувавши цю безчесну дівку та її фіґляра-хлопця, які мали нахабство знехтувати всіма звичаями і приписами порядності — як громадськими, так і релігійними, і мешканці села у цьому їх підтримали, а серед них точно є і політично неблагонадійні особи, члени руху за звільнення. Ватажки цього руху були далекими від релігійного фанатизму та «сталевих мулл» недолюблювали. Тож, напевно, для нього, Хаммірдева Кач­хвахи, наймудріше зайняти вичікувальну позицію. Людські ресурси слід берегти, часу бракує, перебувати в декількох місцях одно­часно неможливо, а от-от почнеться велика війна. Тож ідеться тут не про те, щоби заплющити очі на порушення громадського спокою, а про встановлення пріоритетів. Чому б не дочекатися, поки ці дві групи підбурювачів не переб’ють одна одну, і не надати цій маленькій шльондрі шанс відчути всі неприємні наслідки її ганебної поведінки? Якщо потім знадобиться провести зачистку, то сил, які лишаються у військовому таборі, цілком вистачить для того, щоби розібратися із ситуацією. От тоді дійде черга й до мул­ли Бюльбюля. Хай так і буде. Зараз найправильніше — не робити нічого. Це по-справжньому державницьке рішення.

Полковник Хаммірдев Качхваха поклав ноги на стіл, заплющив очі та на деякий час відключився від зовнішнього світу: наче хлопчик, який тулить до вуха мушлю, він дослухався до безперервного шуму та невиразного гулу голосів минулого, що лунали в його голові.

Після смерті гуджарської віщунки Назаребаддур минуло вже вісімнадцять років, однак це не заважало їй за потреби втручатись у земні справи живих. Це підтверджували численні свідки, у чиїх будинках вона з’являлася, переважно під час сну, і зазвичай для того, щоби про щось попередити. («Не проґав цієї дівчинки, терміново ожени на ній свого сина, бо її первістку судилося зробитись великим святим»,— звеліла вона човняреві, який заснув у своїй шикарі на озері Гандарбал, унаслідок чого бідолаха нестямно підскочив і випав за борт.) Мертва Назаребаддур здавалася навіть веселішою, ніж в останні дні свого життя. Дехто казав, ніби вона сама це визнає, адже каже, що зараз їй легше працюється, бо не доводиться дбати про худобу. Однак коли одного разу вона явилася Бомбурові Ямбарзалу, то була аж надто схожою на себе живу — насуплена та грізна. Товстий ваза прокинувся серед ночі і побачив над собою її обличчя з єдиним зубом, що самотньо стирчав у роті. «Якщо не почнеш діяти прямо зараз, то полум’я міжусобної війни, розпалене Бюльбюлем, винищить до тла обидва селища»,— провістила вона і зникла в темряві, а Ямбарзал залишився лежати в пітьмі, вкритий холодним потом. За кілька хвилин він почув голос мулли: той скликав на ранкову молитву азан, от тільки цього разу заклик до молитви виявився закликом до зброї.