Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 35)

Скрізь, де офіційні установи суворо контролюють розповсюдження інформації, найціннішим альтернативним її джерелом роб­ляться чутки. Так-от, чутки свідчили, що того дня плем’я «сталевих мулл» закликало правовірних по всьому Кашміру взятися за зброю, щоб очистити рідну землю від індійських солдатів, а заразом і від пандитів-гінду, але Бомбур Ямбарзал нічого такого не чув і не знав. Він ніяк не пов’язував усього цього з політикою, для нього ця справа була глибоко особистою. Він скотився з ліжка й кинувся бігти. Задихаючись і шпортаючись, увесь спітнілий, він біг без передиху до головних кухонь, де зазвичай готували вазваани, і почав там споряджатися до бою. Ямбарзал озброївся, перевів подих і неквапливим, сповненим рішучості кроком рушив головною вулицею Ширмала до мечеті, що стояла на протилежній околиці селища. Він крокував із, можна сказати, королівською величчю, от тільки замість шаблі в нього за поясом стирчали кухонні ножі та сікачі для м’яса, замість кольчуги він був з ніг до голови обвішаний каструлями та казанками, а замість шолома на голові в нього красувався величезний соусник. Кров свіжозабитих курей крапала з його огрядного тіла, адже нею він вимастив руки, лице та все своє кухонне знаряддя; для повної впевненості, що бажаний ефект не зникне раніше, ніж треба, ширмальський ваза навіть прихопив із собою маленький бурдюк, наповнений свіжою кров’ю. Вигляд він мав застрашливий і водночас комічний, тож діти і жінки, які із тривогою чекали, коли з мечеті вийдуть чоловіки з готовим рішенням стосовно походу на Пачхігам, розгубилися, не знаючи, що тут доречніше — плакати чи сміятися, і врешті-решт почали робити і те і те. Бомбур Ямбарзал випростався, гордо скинув голову і покрокував до дверей мечеті. Натовп рушив за ним.

Наблизившись до дверей, він вихопив із-за пояса, наче мечі, дві величезні металеві ложки і взявся барабанити ними по своїй кухонній амуніції із таким грюкотом, що був здатен підняти з могил навіть мертвих, якби мерці не надавали перевагу спокійному сну під землею та ігноруванню цього дикого брязкоту. Тоді ж із дверей мечеті вихлюпнулася юрба чоловіків із осоловілими від релігій­но­го екстазу очима, а за ними — не на жарт розгніваний мул­ла Бюльбюль Факх. «Погляньте на мене! — вигукнув ваза Бомбур Ямбар­зал.— Перед вами тупе, смішне і кровожерливе опудало! Невже ви всі вирішили зробитися такими самими, як воно?!»

Упродовж багатьох років після того пам’ятного ранку ширмальці не забудуть цього великого вчинку, здійсненого з непритаманним Ямбарзалу щиросердям. Бомбур перетворив любі їхньому серцю інструменти мирного ремесла на жахливі знаряддя війни, і пожертвував при цьому своїм хворобливо загостреним почуттям власної гідності, виставив себе в непривабливому, комічному вигляді, чим змусив односельців вийти із зарозумілого сомнамбулічного сну і скинути із себе гіпноз жорстоких і спокусливих проповідей Бюльбюля Факха. Ні, сказали чоловіки, вони не підуть війною на сусідів, вони житимуть у мирі, як і раніше, а життя позбавлятимуть виключно худобу та птицю для святкових бенкетів на втіху людям. Коли Бюльбюль зрозумів, що програв, і разючий меч його закликів затупився, зіштовхнувшись із комічним персонажем вази Ямбарзала, то, не вимовивши ані слова, сховався в мечеті, а незабаром вийшов звідти з тим самим брудним вузликом, із яким прийшов до Ширмала. «Сліпці,— сказав він на прощання.— Ви ще не готові сприйняти мої слова. Але війна, що починається, необхідна та неминуча, адже її причиною є невіра в бога, занепад моралі та верховенство зла, і ця війна, на щастя, нескоро скінчиться, бо люди взагалі є грішними від народження, а кафіри — невірні — грішні вдвічі більше. Війну, подібну до цієї, швидко не зупинити. І от коли ви відкриєте для мене свої серця, тоді я, можливо, ще й повернусь».

Бомбур Ямбарзал був затятим одинаком, ніколи не мав він ні дівчини, ні дружини, і зараз, коли йому давно вже перевалило за п’ятдесят, не думав і не гадав знайти собі подругу життя. Але коли він, увесь у кривавих патьоках, під дзенькіт сковорідок і казанів крокував назад до кухонь, аби скинути із себе недоладні обладунки, що поначіплював на себе заради миру і справедливості, то в очах і на обличчях жінок помітив те, чого не бачив упродовж довгих років,— ніжність і симпатію. Дружина його колишнього помічника Хасіна Карім, яку в Ширмалі всі називали просто Харуд, тобто «осінь», через колір її волосся, що мало мідний полиск, нещодавно овдовіла. Вона була вродливою жінкою і матір’ю двох дорослих синів, які опікувалися її добробутом, але зігріти її в ліжку було нікому. І от тепер вона, не чекаючи запрошення, провела Ямбарзала до кухонь і допомогла йому позбавитися від сковорідок та казанів і позмивати кров. Коли вони із цим покінчили, Бомбур уперше в житті зробив спробу сказати що-небудь приємне особі протилежної статі.

— Даремно всі називають тебе Харуд,— почав він.— Тобі краще би пасувало ім’я Сонтх, тобто «весна», бо ти так само свіжа, як справжня весна!

От тільки ніяковість і збентеження зіграли із шеф-кухарем злий жарт, і замість «Сонтх» його неповороткий язик вимовив «Сонф». І вийшло, що він порівняв Хасіну з насінням анісу; тож збагнувши, яку нісенітницю бовкнув, він густо почервонів від сорому та ще більшого зніяковіння.

Однак жінка легенько торкнулася його руки і цілком серйозно сказала:

— Мені до душі, що ти не звик говорити компліменти. Ніколи не довіряла говорунам, які надто легко поводяться зі словами.

Та попри безперечну хоробрість вчинку Ямбарзала, той день увійшов у людську пам’ять іще й через прикру трагедію, що сталася вже за кілька годин. Троє братів Гегру — Аурангзеб, Аллауддін та Абдулкалам,— троє безбородих шалапутів і нероб, яким ваза Бомбур не міг довірити під час приготування бенкетів нічого складнішого за миття посуду, не помічені ніким, окрім Бюльбюля, вислизнули із задніх дверей мечеті та у войовничому настрої рушили до Пачхігама, раз у раз по черзі прикладаючись до пляшки з чорним ромом, чого Бюльбюль, найімовірніше, не схвалив би. Вони тихцем прослизнули назад до селища вже пізньої ночі та зачинилися в порожній мечеті. І саме вчасно — бо ще не встигло благословитися на світ, як до мечеті скаженим галопом примчав Великий Місрі, розбудивши все село. Він сидів верхи, маючи на собі перекинуті через плече рушниці та сокири, заткнуті за пояс. «Брати Гегру! — кричав він.— Ви перестріли мою доньку, і тепер мусите зустрітися зі своїм богом!»

Зун Місрі зґвалтували. Це сталося, коли вона йшла до Кхелмар­га збирати квіти. Її стягнули зі стежки, відволокли до лісу, де притиснули до землі та збезчестили. Попри те, що ґвалтівники накинули їй на голову мішок, дівчина впізнала їхні характерні гугняво-­пискляві голоси і зрозуміла, що то були п’яні як чіп брати Гегру. Дівчина чула, як старший, Аурангзеб, сказав: оскільки їм не вдалося зловити головну хвойду, то згодиться і її найкраща подруж­ка; Аллауддін із ним погодився і додав, що ця — також добряча шльондра, бо ніколи навіть скоса не глянула в їхній бік. «Ну от, дорогенька,— гигикнув найменший із кривдників, Абдулкалам,— зате зараз ми тебе роздивимося, не сумнівайся!» Всі троє позбиткувалися з неї та хутко втекли. Зун іще знайшла в собі сили спуститися до Пачхігама й моторошно байдужим голосом детально розповіла про все, що сталося, подругам — Буньї, Ґонваті та Гімал. Вона й подумати не насмілювалася, як розповісти про це батькові, адже матір її давно померла. Подруги її обмили та намагалися розрадити; вони казали, що їй немає чого соромитись, але Зун сказала, що зі спогадами про те, як над нею позбиткувалися, як усі троє братів нею покористувалися, наче річчю, з усвідомленням того, що в її тілі залишилося їхнє сім’я, вона не зможе жити далі. Буньї, яку мучило каяття через те, що подруга постраждала, фактично, через неї, що всі завдані бідолашній Зун рани насправді призначалися їй, сама повідомила теслі цю прикру новину. Великий Місрі не сказав нічого, що могло би полегшити її серце. Сідлаючи свого великого коня, він сказав: «Ви троє несете відповідальність за її життя. Якщо вона помре, я запитаю у вас, чому». Із цими словами він скочив у сідло й помчав у глупу ніч так швидко, як тільки мав змогу нести його велике тіло кінь.

Коли брати Гегру протверезіли, то швидко збагнули, що тепер їхні заплямовані злочином життя і доброго слова не варті; вони могли сподіватися тільки на те, що сховаються у священних стінах мечеті та зуміють дочекатися прибуття поліцейських або військових, які завадять батькові Зун розіпнути їх, покришити на шматки чи вибрати будь-який інший вид кривавої помсти. Плани у Великого Місрі стосовно того, як помститися кожному із трьох ґвалтівників, були дійсно досить жорстокими, і коли тесля розповів селянам про те, що вони вчинили, ні в кого не виникло бажання його зупиняти. І все ж таки громадою було прийнято рішення, що тесля мусить не заходити до мечеті і не порушувати святості прихистку. Великий Місрі прив’язав коня до стовбура дерева і прокричав:

— Я залишуся тут допоки ви не вийдете, навіть якщо мені доведеться чекати двадцять років!

Аурангзеб — старший із трьох братів — наважився продемонструвати зухвальство, якого, щоправда, не відчував.