Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 36)

— Нас троє проти одного, і ми добре озброєні,— прокричав він у відповідь.

— Краще подумайте про себе! — відгукнувся на це велетень-­тесля.— Виходитимете по черзі — порубаю вас усіх на кебаб. Ви­йдете всі разом — усе одно встигну покласти двох перш, ніж ви мене здолаєте. І зауважте: ще невідомо, кому з вас судилося вижити.

— Окрім того, майте на увазі, що вам, шмаркатим виродкам, доведеться мати справу не з одним Місрі, а з усіма дорослими чоловіками в селищі! — гнівно вигукнув ваза Ямбарзал.

Аби уникнути можливої втечі, чоловіки взяли мечеть у кільце. За декілька годин прибув-таки джип із поліцейськими. Вони попередили, що не дозволять самоуправства, але на ці слова, схоже, ніхто не звернув уваги. Бомбур повідомив на смерть переляканим братам Гегру, що ні їжі, ні питва їм не даватимуть. «Подивимося, скільки ви протримаєтесь!» — вигукнув він наостанок.

Небо, все у білих порізах від винищувачів, кричало і здригалося. У прикордонні, біля Урі та Чхамба, де полковник Качхваха, який нічого не чув про осаду мечеті в Ширмалі, завойовував собі бойові нагороди, точилися бої. Починалася війна між Індією та Пакистаном. Вона тривала двадцять п’ять днів, і кожну хвилину із цих двадцяти п’яти днів, за винятком неминучих випадків справляння природних потреб за найближчим кущем, Великий Місрі провів, сидячи навпочіпки, непорушний, мов скеля, біля дверей мечеті із сідлом під боком. Із ширмальських кухонь йому регулярно доставляли їжу, а хтось із охочих хлопчаків годував і вигулював його коня. Пачхігамці навідували теслю щодня, і з їхніх слів він знав, що Зун живе в Номанів, поводиться тихо і спокійно і навіть починає зрідка всміхатися. Разом із Великим Місрі завжди сидів на сторожі хто-небудь із ширмальців, поліцейські також чергували біля мечеті позмінно. Брати викрикували погрози, благали, стогнали, плакали, вили, сварилися між собою, каялись, але так і не виходили.

Через двадцять п’ять днів небо над головами кашмірців припинило здригатися. «Наче мир»,— сказав ваза Бомбур Хасіні Карім. І дійсно, настав мир, але був він якимсь дивним, позначеним людською кров’ю. Затихле небо погребальним саваном нависло над Ширмалом.

— Як гадаєш, вони ще живі? — запитав Бомбур Ямбарзал у Великого Місрі.

Той підвівся і, похитуючись від утоми, немовби солдат, який повертається з поля бою, промовив:

— Вони завжди були жалюгідними слимаками і подохли, як щури в мишоловці.

І тесля, і всі решта знали, що ці слова були епітафією братам Гегру.

Великий Місрі особисто переконався в тому, що всі виходи з ме­четі надійно зачинені, і лише тоді наважився облишити варту. Ключі він забрав із собою. Військова поліція в особі втомленого офіцера у запилюженому джипі мляво запротестувала.

— Повертайтеся додому,— сказав йому Великий Місрі.— Жоден із живих мешканців цього селища ніяких злочинів не вчиняв.

— А якщо вони ще живі? — засумнівався поліцейський.

— Якщо живі — то нехай постукають. Їм відчинять,— відповів тесля.

Але ніхто так ніколи й не почув жодного стуку. Маленька мечеть край селища так і залишилася стояти зачиненою, і жодна жива душа більше не ступила за її поріг. Неймовірна кількість важливих подій, що випали на той пам’ятний день,— початок війни, ганебний провал місії Бюльбюля Факха завдяки Бомбурові Ямбарзалу з його казанами і сковорідками, мерзенний злочин братів Гегру та їхнє рішення зачинитися в мечеті та померти з голоду,— усе це разом витіснило з людської пам’яті саму мечеть, наче її ніколи і не було. Природа заявила на неї свої права: дерева виступили з лісу і швидко взяли її в кільце, чіпкі ліани та колючі чагарники обплели стіни та переплелися гілками над дахом. Ніби казковий замок, на який накладене закляття, мечеть зникла з виду, із часом дах її зо­гнив і провалився, завіски дверей з’їла іржа, замки повідвалювалися; час проковтнув і саму пам’ять про братів Гегру. Незнищенним залишив­ся лише забобонний страх, такий сильний, що нічия нога не ступала туди, де зустріли смерть від боягузтва й голоду троє братів. І так було аж до того дня, коли мертві повернулися до живих.

Однак це мало статися ще через двадцять із гаком років. А весь цей час Зун продовжувала жити та помалу, завдяки зусиллям подруг, ставала схожою на себе колишню, хоча дівоча безтурботність залишила її назавжди. Так склалося, що заміж її ніхто не покликав. Що сталося, те сталося, із цим нічого не можна було вдіяти. Та ніхто й гадки не мав, що Зун тримало на білому світі тільки одне — розуміння того, що брати-ґвалтівники зникли назавжди разом із мечеттю, у якій самі себе ув’язнили. І завдяки цьому дівчині вдалося переконати себе, що їх ніколи не існувало, а значить, не було й того, що вони з нею зробили. День їхнього повернення зі світу мертвих стане останнім днем її земного життя.

Полковник Хаммірдев Качхваха повернувся з війни 1965 року до Еластик-нагара і знову наче переродився. Батькова смерть на короткий відтинок часу звільнила його з полону надій, покладених на нього батьком, але так і не виправданих, однак досвід бойових дій знову кинув його за ці ґрати, звідки йому вже не судилося вибратися до самої смерті. Фронтове життя не виправдало сподівань полковника Черепахи. Війна, котра, як він гадав, покликана все з’ясувати, розставити по належних місцях, позбавити навколишній світ нечіткості та сум’яття, і байдуже, хай би чим вона закінчилася, перемогою чи поразкою,— так от, війна, за великим рахунком, нічого не вирішила. Вона принесла лише мізерний успіх і купу даремних смертей. Жодній зі сторін не вдалося переконливо довести свої права на кашмірську землю і відвоювати в супротивника бодай невеликий шматок території. Після замирення ситуація зробилася ще складнішою, ніж двадцять п’ять днів тому. Цей мир сприяв розпалюванню ще більш лютої ненависті, цей мир приніс ще більше гіркоти, цей мир призвів до ще більших протиріч між обома сторонами. Що ж до самого полковника Качхвахи, то для нього мир так і не настав: день у день безвідмовна пам’ять повертала йому знову і знову кожну годину, кожну мить фронтового життя — ядучо-зелену вогкість окопу, тужаву, наче м’яч для гольфа, грудку страху в горлі, вибухи снарядів, що смертоносними вія­лами розліталися в небі, кислі від порохового смороду рікошети трасуючих куль, веселкове цвітіння відкритих ран і відірваних кінцівок, а ще безупинну лавину смертей. Після повернення до Еластик-нагара він зачинився у своїй кімнаті, опустив на вікнах завіси, але війна все одно тривала. Наче у зйомці рапідом, нескінченно продовжувався рукопашний бій, у якому його жалюгідне, просякнуте потом і кров’ю життя могло будь-якої хвилини розлетітися, наче тонка склянка, на тисячу уламків — ось від цього багнета чи від он того ножа, ось від цієї гранати чи через ту пику із широко роззявленим у крику ротом; бій, у якому один порух щиколотки, один поворот стегна, один нахил голови, один жест руки міг викликати хвилі темряви з розтрісканої землі, і темрява почне поглинати тіла солдатів, забираючи в них силу, забираючи надію, забираючи ноги, ховаючи їхні обезкровлені ноги… Він потребував темряви, своєї особистої м’якої темряви, щоби не з’явилася та, інша, жорстка та жорстока темрява бою. Полковник Качхваха був приречений на існування у м’якій тіні, де війна точитиметься допоки він не помре.

Його солдати втратили спокій і трималися з останніх сил. У гарнізоні рахували мертвих, лікували поранених, у крові людей досі горіло полум’я недавніх боїв. Вони були на війні, а ті, заради кого вони воювали, ніякої вдячності до них, схоже, не відчували. Ті, заради кого вони воювали, не заслуговували на те, щоби через них помирали солдати. Серед більшості мусульманського населення долини набирала дедалі більшого поширення безглузда прихильність до ідеї ворожої окупації, доповнювана фантазіями про щасливе життя у сусідній релігійно однорідній державі. Цим людям неможливо було бодай щось пояснити. Вони нездатні були усвідомити те, що робилося для їхнього захисту, і навідріз відмовлялися зрозуміти, навіщо була потрібна війна. Некашмірцям, наприклад, заборонялося законом мати тут у власності землю. Але цього закону для місцевих не існувало, і в долині селилися люди, котрі найменшого стосунку до Кашміру та його культури не мали. Сюди стікалися представники гірських племен, різного штибу фанатики і просто відверті вороги. Закони захищали громадян Кашміру, а ті самі невдячні громадяни продовжували закликати до спротиву та самовизначення. Шейх Абдулла знову торочив своє «Кашмір для кашмірців», це ж треба! Ідіотське гасло передавалося з вуст до вуст, його писали на стінах, розклеювали на телефонних стовпах, воно густим туманом висіло в повітрі. А може, пакистанці мали рацію? Може, тут живуть зовсім не ті люди, і варто було би підшукати для цієї долини інших? Очистити Кашмір від усіх жителів і заселити іншими людьми, котрі будуть вдячнішими і радітимуть захисникам?

Полковник Качхваха заплющив очі. На екрані внутрішньої сторони його повік вибухнула війна, її образи поступово обвуглились і розпливлись, її кольори почали гаснути, аж поки світ не зробився чорним на чорному.

Діючи за його інструкціями, військові патрулі почали прочісувати одне поселення за іншим. Але варто наголосити, що навіть під час звичайних рейдів такого роду не завжди вдається уникнути неприємних випадковостей. Саме так було й тут, от лише цього разу рівень насильства виявився помітно більшим. Йшлося про випадкові обміни пострілами, випадкові побиття, випадкові сутички, коли в хід ішли вила, навіть про декілька смертельних випадків. У Ширмалі — колишній базі «сталевого мулли» Бюльбюля Факха, під підозрою опинилися буквально всі. Допити відбувались один за одним, і ті, хто їх проводив, не завжди вирізнялися ввічливістю. Пачхігамцям також було не набагато краще, хоча військовим доводилося враховувати, що тут троє членів ради старійшин були шанованими брахманами. Абдулла Номан, який упродовж багатьох років тримав селище на своїй долоні, опинився тепер у новій і геть незвичній для себе ролі людини, чий особистий добробут, як і спокій усієї його родини, залежали тепер від інших — П’ярелала Каула, Великого Місрі та Шившанкара (він же Шарга). Номани потрапили до списку неблагонадійних. У високих колах на скандальний міжрелігійний шлюб найменшого Номана з Буньї Каул дивилися косо, до того ж із села зник один із його братів — Аніс. Фірдаус стверджувала, що син поїхав на північ у гості до родичів, але в правдивість цього ніхто не вірив. Ім’я Аніса Номана значилось і в іншому списку.