Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 37)

Буньї Каул-Номан і клоун Шалімар жили разом з Абдуллою та Фірдаус. Уночі перед тим, як Аніс пішов з дому, вони з клоуном Шалімаром дуже посварилися. На прощання Аніс сказав: «Твоя біда в тому, що ти, відколи одружився, перестав думати власною головою». У Буньї та клоуна Шалімара не було дітей, оскільки Буньї наполягала на тому, що надто ще молода для материнства, й Аніс перед тим, як піти, заявив, що така її поведінка є вкрай підозрілою. Розуміючи, що сказав уже забагато, він квапливо відчинив задні двері і розчинився в темряві. «Краще хай там і лишається,— вимовив клоун Шалімар, не звертаючись ні до кого конкретно.— Більше він тут не буде у безпеці». Пізніше, коли всі в домі вже спали, Абдулла й Фірдаус вели невеселу розмову. Досі вони намагалися переконати себе, що таке дороге їхнім серцям кашмірське єднання — кашміріат — може бути створене та збережене (бодай частково) за сприяння Індії, оскільки саме Індія була країною, де відбулося велике з’єднання двох культур — споконвічно індійської та мусульманської, багатобожжя та єдинобожжя. Однак тепер цей настрій змінився. У шлюбі Буньї — дочки їхнього найближчого друга, із їхнім світлим хлопчиком клоуном Шалімаром, вони вбачали підвалини непорушного єднання кашмірців, але що далі, то більш сумнівним видавалося символічне значення цього шлюбу, і відчайдушні зусилля захистити та підтримати закоханих, які насправді завинили перед громадою, тепер видавалися найостаннішим боєм перед остаточним відступом військ. «Усе розвалюється просто перед очима,— підсумувала Фірдаус.— Тепер я знаю, чому Назаребаддур боялася майбутнього, чому не хотіла жити тоді, коли воно настане». Обоє дивилися невидющими очима у стелю і з тривогою думали про своїх синів.

Тієї ж ночі на іншому кінці села, у своїй спустілій хаті на березі Мускадуна не міг склепити очей і пандит П’ярелал Каул. Він теж відчував смуток і страх. Але коли над Пачхігамом загримів грім і почалася буря, виявилося, що спричинили її зовсім не гінду-­мусульманські справи, не дедалі зростаюче шаленство полковника Черепахи і не прихована небезпека, захована в проповідях «сталевого мулли», не сліпота уряду Індії і не періодичні рейди військової поліції, і навіть не загрозлива тінь пакистанського півмісяця.

Трапилося це на самому початку зими. Дерева стояли вже майже без листя, ночі зробилися довшими, завіяв холодний вітер. Чимало сільських жінок уже взялися за свою звичну зимову роботу — виготовлення витончено вишитих шалей. І от, коли актори почали пакувати костюми й декорації для зберігання до наступної весни, зі Срінагара прибув посланець зі звісткою, що їм належить влаштувати ще одну грандіозну виставу для поважних гостей — останню цього року.

До Кашміра з візитом мав прибути американський посол пан Максиміліан Офалс. Його знали як дуже освічену людину з академічним способом мислення, з особливою цікавістю до всього, що стосувалося традицій і культури Кашміру. Пан посол і його супровід оселяться поблизу Дачхігама в просторому будинку для урядових гостей, збудованому біля підніжжя прямовисної скелі, на вершині якої розгулюють королі гір — олені-варасінхи (хоча саме в цю пору року вони зазвичай втрачають свої могутні гіллясті роги і готуються до зими, як і всі інші живі істоти). Особистий помічник пана посла Офалса, містер Едґар Вуд, наполіг на тому, щоби був улаштований знаменитий святковий бенкет, під час якого з’їдаються максимум шістдесят страв, щоби звучали традиційні кашмірські мелодії у виконанні спеціально запрошеного срінагарського музиканта, щоби місцеві поети зачитували містичні вірші Лал-Деда, а також власні творіння, щоби був і виступ кашмірського оповідача, якому належить познайомити високого гостя з найбільш по­пулярними епізодами з величезного зібрання кашмірських оповідей «Катха-саріт-сагар», у порівнянні з яким арабська збірка «Тисяча й одна ніч» схожа на коротесеньку новелу. Головне ж побажання високого гостя полягало в тому, щоби під час святкування були розіграні вистави пачхігамською трупою «Бханд патер». Війна боляче відбилася на фінансових справах пачхігамців, і це запрошення було сприйнято ними як дар небесний. Абдулла вирішив скласти концерт на основі вибраних епізодів із постійного репертуару трупи і ввести до нього,— напевно, то було втручання самої долі,— танцювальний номер з «Анаркалі» — найновішої вистави, підготованої після виходу в світ кінострічки під назвою «Мугхал-е-Азам», тобто «Перлина Моголів», що наробила багато шуму; її сюжет розповідав про кохання принца Селіма до прекрасної танцівниці низького походження на ім’я Анаркалі. Серед кашмірців принц мав особливу популярність — і зовсім не через те, що успадкував трон великого Акбара і зробився відомим в історії під ім’ям Джахангір, а тому що на повен голос стверджував, що Кашмір так само любий його серцю, як і кохана Анаркалі, тобто є його найостаннішою і найполум’янішою любов’ю. Як завжди, у ролі чарівливої Анаркалі мала виступити найкраща танцівниця Пачхігама — Буньї Каул-Номан. Щойно Абдулла оголосив своє рішення, жереб був кинутий. Планети-тіні зосередили свою увагу на Пачхігамі. Як перед наближенням урагану, про це зашепотіли шумливі чинари, хоча на їхніх гілках не здригнувся жоден листочок.

Буньї вперше зустрілася поглядом із Максиміліаном Офалсом, коли вклонялася глядачам після виступу. Він пристрасно аплодував і дивився на неї так, ніби хотів зазирнути їй аж у душу. І в цю хвилину вона зрозуміла, що знайшла те, до чого прагнула стільки років. «Я присягнулася, що не втрачу свого шансу,— сказала вона собі,— і от він тут, сидить переді мною — і відбиває долоні, неначе сільський дурник».

МАКС

У місті Страсбурзі, відомому чарівливими старовинними кварталами і затишними громадськими садами, неподалік від мальовничого парку Контаде і зовсім поряд зі старою синагогою на вулиці, що тепер носить ім’я головного рабина Рене Гіршлера, у самому серці затишного району, населеного у всіх сенсах достойними людьми, стояв солідний — так-так! — і затишний маєток, радше невеличкий палац у стилі «Belle Époque», де в освіченій родині євреїв-ашкеназі народився і виріс посол Максиміліан Офалс — людина, за виразом одного із провідних журналістів, наділена «непереборною чарівливістю в такому обсязі, що це видається небезпечним». Макс Офалс погоджувався із цією характеристикою, адже полюбляв повторювати, що бути страсбурцем означає на власному гіркому досвіді пізнати оманливу природу чарівливості.

Коли через два роки після вбивства Кеннеді Макс Офалс був призначений Ліндоном Джонсоном на посаду посла в Індії, він висловився навіть більш розлого (а було це в Делі, у державній резиденції Раштрапаті-Бхавані під час прийому, влаштованого на його честь тодішнім президентом — філософом Сарвапалі Радхакрішнаном, невдовзі після того, як Максиміліан Офалс офіційно вручив свої вірчі грамоти). У своїй промові посол зазначив, що, на його думку, саме ельзаське походження допоможе йому більш глибоко зрозуміти Індію. Адже, як і Індія, той край, де він народився, також багато разів розділяли та знову переділяли внаслідок зміни кордонів, переворотів, непорозумінь, наступів і відступів численних армій і переходів міста з рук до рук. Спочатку там панували римляни, потім — алемани, потім відбулося нашестя гунів, після чого знову прийшли алемани, а після них — франки. Ще до того, як християнське літочислення почало позначатися чотирма цифрами, Страсбург встигнув побувати у складі Лотарингії та Германії, після чого був знищений загонами угрів і відновлений саксонцями. Реформація і революція шумували у крові його громадян, і різного штибу реакціонери та контрреволюціонери не раз і не двічі заливали нею вулиці його рідного міста. Після ослаблення германської імперії по завершенні Тридцятирічної війни настала черга Франції. Офранцужуванню Ельзасу, що йому поклав початок Людовик XIV, кінець настав узимку 1870 року, коли прекрасне місто Страсбург було взяте в осаду, заморене голодом і спалене пруссаками. Почався період онімечування, та він тривав лише сорок років. Далі прийшов Гітлер в особі гауляйтера Роберта Ваґнера, й історія перестала бути книжково теоретичною, а зробилася до болю живою та смердючою. До історії міста Страсбурга в цілому, як, зокрема, і до історії родини Макса, увійшли назви незнайомих, раніше невідомих місць таких, як Ширмек і Штрутгоф, концентраційних таборів, таборів смерті. «Ми знаємо, що значить бути частиною давньої цивілізації, ми теж випили гірку чашу звірств і кровопролиття, ми теж втратили великих вождів, матерів і власних дітей…» Почуття, що переповнювали посла, на мить позбавили його здатності говорити. Макс опустив голову, президент Радхакрішнан співчутливо торкнувся його руки, і всіх присутніх охопило глибоке хвилювання. «Втрата мрії однією людиною,— подолавши хвилювання, продовжував Макс,— втрата рідного дому, порушення прав лише однієї людини, вбивство тільки однієї жінки — це втрата всіх наших свобод, всіх рідних домівок і всіх наших прагнень і сподівань. Будь-яка трагедія індивідуальна, але, водночас, це і трагедія всього людства. Приниження одного з нас є приниженням нас усіх».