Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 38)
У ті хвилини практично ніхто не звернув уваги на те, що його перша індійська промова рясніла загальниками і порожніми пафосними словами. Запам’яталось інше — раптовий збій у його промові. Ці кілька секунд не передбаченого жодним протоколом суто людського контакту здобули Максові репутацію щирого друга Індії. Багатонаціональна країна прийняла його з відкритими обіймами, прийняла навіть сердечніше, ніж його попередника, який викликав захоплення у багатьох. Відтоді популярність Макса Офалса зростала стрімко й невпинно, а коли незабаром виявилося, що він багато в чому віддає перевагу індійському стилю життя перед європейським, то ставлення до нього зробилося ще теплішим. Саме тому і скандал — коли той вибухнув — виявився таким гучним і безжально нищівним. Уся країна була не просто розчарована, вона відчувала себе обдуреною, зневаженою в найщиріших почуттях. Індія напосілася на цього чарівливого посла-спокусника, як одурена коханка, і доклала максимум зусиль, аби перемолоти його на дрібний блискучий порошок. Після відставки Макса Офалса навіть на його наступника, посла Честера Боулза, який упродовж багатьох років намагався схилити Америку до проіндійської позиції, лягла тінь ганьби, тому індуси йому не довіряли.
Як і багатьох вихідців з Ельзасу, Макса Офалса виховали в недовірі до спокус і шарму Парижа. Його батьки — Аня Офалс і Максиміліан-старший — мали квартиру на рю Дюбуа, але бували в Парижі дуже нечасто, тільки коли цього вимагали справи. Вони сприймали ці мандрівки «на захід» як прикру необхідність і щоразу поверталися додому з несхвальними та бридливими виразами облич. Після блискуче завершеного курсу з економіки та міжнародних відносин у Страсбурзькому університеті Макс молодший і сам провів декілька років у Парижі та майже піддався його чарам. Там він додав до своїх академічних досягнень ще й юриспруденцію, зробився справжнім денді і здобув репутацію серцеїда, полюбив бокс, обзавівся тростиною і виявив у себе потяг до малярства у вільні години. Він із таким блиском та витонченістю копіював техніку Далі та Магрітта, що спромігся обдурити навіть відомого арт-дилера Жульєна Леві, який одного разу після довгої п’яної ночі в кав’ярні «Куполь» забрів на квартиру до Макса.
— Навіщо ти марнуєш свій час, вивчаючи фінанси та закони? — писклявим голосом обурився він після того, як Макс пояснив походження полотен.— Ти мусиш присвятити себе підробці картин!
Жульєн Леві був шанувальником Фріди Кало, влаштовував виставки робіт магічного реаліста Челіщева, а в ті дні перебував у стані перманентної роздратованості, оскільки його проєкт зведення у центрі Нью-йоркської всесвітньої виставки сюрреалістичного павільйону у вигляді велетенського ока щойно був відхилений.
— Це не підробки,— відповів Макс,— бо оригіналів не існує.
Леві замовк і почав вивчати картини уважніше.
— Єдиний їхній недолік — відсутність підписів. Найближчими днями я приведу сюди самих художників, вони підпишуться — і все буде в ажурі.
Максу Офалсу це, безперечно, полестило, та він знав, що світ мистецтва не для нього. І мав у цьому рацію. Що ж до професійного виготовлення підробок, то тут він помилився. На певному відтинку життєвого шляху історія — справжнє покликання і поле діяльності Офалса — віддасть перевагу його дару створювати бездоганні підробки перед усіма іншими його талантами.
Кінець кінцем Париж теж виявився не його містом. Невдовзі після пам’ятного візиту Леві Макс, здивувавши всіх знайомих, відхилив пропозицію про партнерство в одній із найпрестижніших паризьких юридичних фірм й оголосив, що повертається додому, де допомагатиме батькові вести справи. Його столичні друзі змушені були (принаймні у цьому питанні) погодитися з думкою Максових заздрісників, що його відмова була такою самою обурливою, як і пропозиція роботодавців. По-перше, він занадто молодий для такої відповідальної посади, а по-друге, недостатньо розумний і, що набагато гірше, занадто провінційний, і саме через те знехтував нечувано щедрою пропозицією. Макс дійсно повернувся до Страсбурга і ділив свій час між університетом, де як молодший професор викладав курс економіки (на тодішнього ректора, видатного астронома Андре Луї Данжона, Макс, за словами самого Данжона, справив величезне враження, той навіть назвав Макса «одним із представників нового, наступного покоління», та друкарнею, допомагаючи у друкарських справах батькові, який страждав від астми. Не минуло й року, як катастрофа, що вибухнула в Європі, призвела до загибелі цілої епохи.
Відтоді сплив не один десяток років, а Париж продовжував жити в американізованій пам’яті посла Офалса у вигляді серії кадрів, що швидко змінювали один одний. Париж можна було відчути і в тому, як Макс тримав сигарету, у повільній тоненькій цівці диму, віддзеркаленій великим люстром у позолоченій рамі. Париж залишався в його звичці постукувати по столу, коли Макс мав намір наголосити на власній позиції в політичній або філософській суперечці. Келишок коньяку до ранкової кави з учорашньою булочкою — це теж був Париж. Це водночас і цнотливе, і розбещене місто було проституткою, джиґолом, витонченою невірністю в ліниві пообідні години, коли винуватість так легко перетворюється на безвинність. Це місто було занадто красивим і виставляло свою красу напоказ, немовби провокуючи, щоби його обличчя спотворили. Париж являв собою точно дозований коктейль із ніжності та насильства, кохання та болю, де того й того було майже порівну. «У кожної людини на землі дві батьківщини,— сказав колись Максові відомий французький режисер.— Одна там, де вона народилась, а друга — Париж».
Але Макс не вірив Парижу. Він довго не міг надати цьому відчуттю чіткого пояснення, але місто здавалося йому якимсь, так би мовити, безсилим. У безсиллі Парижа йому вбачалося безсилля Франції; саме це і призвело до похмурої метаморфози, що з нею відбулася, до того, що солдатські чоботи втоптали у багно делікатність, а гнітюча зневіра отримала жалюгідну перемогу над радістю життя.
Щоправда, змінився не лише Париж. Метаморфози зазнав і його рідний Страсбург — із діаманта чистої води він перетворився на дешевий кварц, на чорний хліб, позбавлений смаку, на занадто велику кількість ріпи в раціоні, на зникнення майже всіх друзів; він перетворився на тріумфальні посмішки над стоячими комірцями сірих мундирів, на змертвілі очі згодних на все пречудових страсбурзьких дівчат із вар’єте, на сморід мертвих тіл у стічних канавах. Місто пішло. Його рідне місто спромоглося на миттєву капітуляцію та млявий спротив. Страсбург, як і Париж, перекроїв себе на новий лад — і тим себе втратив. Для Макса він зробився першим утраченим раєм. І все одно десь у глибині душі він і в цьому теж звинувачував Париж: за неприховуване безсилля, за те, що той показав себе всьому світові й особисто йому, Максові, приклад витонченої цивілізації, що не вміє та не має волі себе захистити. Падіння Страсбурга Макс сприймав як один з епізодів мінливої історії Ельзасу. У падінні Парижа був, на його думку, винен виключно Париж.
У Кашмірі, коли Буньї Номан танцювала перед ним у дачхігамському мисливському будиночку, Максові раптом пригадалися страсбурзькі дівчата-танцівниці зі змертвілими очима. Огорнуті димом нацистських сигарет, вони вихляли затягнутими у трико стегнами. Ця дівчина була вбрана по-іншому, та він упізнав той самий голодний скляний блиск очей загнаної у глухий кут істоти, готової відкинути всі моральні засади заради можливості вижити. «Але ж я не нацист,— подумав він.— Я американський посол, джентльмен і мало не лицар. О господи, та я ж і сам один із євреїв, які тільки дивом вціліли!» Буньї повела стегном, і Макс згадав: «Між іншим, я — одружений чоловік».— Вона ще раз повела стегном — і він перестав так думати.
Він був французом із німецьким прізвищем. Їхня сімейна друкарня мала французьку назву «Art & Aventure» («Мистецтво та пригоди»), запозичену в геніального винахідника п’ятнадцятого століття Йоганна Ґенцфляйша з міста Майнца. Коли 1440 року він винайшов друкарський верстат і заснував у Страсбурзі друкарню, то назвав її «Kunst und Aventur» і пізніше зробився відомим усьому світові як Ґутенберґ. Батьки Макса, люди заможні, освічені, консервативні, мали космополітичні погляди і виховали сина відповідно: він розмовляв однаково вільно та вишукано і верхньонімецькою, і французькою мовами, вірив у те, що видатні німецькі мислителі є йому рідними такою ж мірою, як поети і філософи Франції. «Цивілізація не визнає кордонів»,— пояснював йому Макс-старший. Щоправда, коли Європу накрило хвилею варварства, виявилося, що й варварство також не визнає кордонів. Майбутньому послу Максиміліану Офалсу було двадцять дев’ять років, коли старовинний Страсбург вивчив слово «евакуація». Вона почалася першого вересня 1939 року, коли сто двадцять тисяч страсбуржців миттєво перетворилися на біженців і переселилися до Дордоні та Ендра. Офалси залишилися, хоча вся їхня прислуга від страху перед карою чорного ангела зникла найпершої ж ночі — так само, як вісьмома роками пізніше це зробили інші слуги, які раптово зникли з урочистого бенкету магараджі в саду Шалімар. Один за одним почали залишати робочі місця і друкарські працівники.