Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 40)

Страсбург перетворився на місто-примару, його порожні вулиці сердито супилися на перехожих. Звісно ж, він, як і раніше, був пречудовим: ті самі середньовічні фахверкові будинки, ті самі криті мости, ті самі мальовничі краєвиди і затишні парки на березі річки. Макс прогулювався спорожнілими алеями району, що усі місцеві називали Маленькою Францією, і вмовляв себе: «Уяви, ніби всі просто роз’їхалися на серпневі вакації, а тепер от-от ­почнуть повертатися, і на бульварах знову заюрмляться люди». Але щоб у це повірити, треба було не звертати уваги на вибиті вікна та повсюдні сліди пограбувань, не помічати скелетоподібних, із небезпечно палаючими очима собак, які втратили господарів і тепер блукали порожніми вулицями, скаженіючи від голоду і страху, і не думати про цілковиту руйнацію власного життя. У таких випадках, як знав Макс, існували освячені традицією і часом моделі поведінки, і того року, коли його родина втратила все, що мала, майбутній посол їх чесно дотримувався. Офалс-молодший регулярно відвідував поки що вцілілі борделі та заклади, де досі продавали випивку. Зустрічали його там із радістю, адже відвідувачі з’являлися нечасто, і за помірну ціну продавали все найкраще. Схильність до меланхолії, що раніше нічим не виявляла себе в характері Макса, у ті дні заявила про себе на повен голос; траплялися навіть дні глибо­кої депресії, коли він, як і Черчилль, всерйоз міркував над тим, чи не звести йому порахунки із життям; це питання поставало перед ним не один раз, і зупиняло Макса тільки розуміння того, що це жахливо обурило би його батьків. У 1940 році, коли скрізь усі новини були дуже поганими, Макс узяв собі за звичку швидким кроком ходити містом. Із низько опущеною головою, запханими до кишень довгого двобортного пальта руками і насунутому на лоб синьому береті він похмуро обходив майже бігом усі вулиці, парки і площі міста. Якщо рухатися дуже швидко, думав він, як, скажімо, герой американських коміксів єврей-супермен на ім’я Флеш, то, можливо, виникне ілюзія, що Страсбург багатолюдний, як раніше; якщо рухатися з неймовірною швидкістю, то, може, йому вдасться врятувати світ або потрапити до іншого виміру, де не так нестерп­но смердітиме. Якщо ж рухатися із шаленою швидкістю, то, можли­во, він зуміє втекти від власного страху і гніву й перестане відчувати себе ні на що не придатним немічним ідіотом.

Ці думки зникли одного травневого вечора завдяки неприємній колізії. Макс, як зазвичай, ішов, дивлячись тільки собі під ноги, але цього разу хтось опинився на його шляху. То була навдивовижу маленька, просто крихітна жінка,— і спочатку він вирішив, що збив із ніг дитину. Під час падіння з її рук випав перев’язаний мотузкою згорток у коричневому папері. Її супутник, великий незграбний юнак, чия комплекція абсурдно контрастувала з розмірами жінки, допоміг подрузі підвестися на ноги і квапливо підхопив із хідника розірваний пакунок. Потім підібрав жіночий капелюшок з однісінькою пір’їнкою, обтрусив його та обережно, із любов’ю, насадив на блискучу чорняву голівку своєї супутниці. Збита з ніг жінка не зойкнула й не розплакалася, її супутник також ні словом не дорікнув Максові через його незграбність. Вони просто стали поряд і покрокували далі. Складалося враження, ніби ці двоє були просто різнокаліберними привидами, яких здивував той факт, що вони, виявляється, мають фізичну оболонку, масу та об’єм, і що на них можна наштовхнутися і навіть збити з ніг, а не просто пройти крізь них, як і належить чинити із примарами.

Однак вони здолали лише півтора десятка кроків, після чого зупинилися і разом повернули голови в його бік. Виявивши, що Макс дивиться їм услід, вони, як йому здалося, впали у якесь спантеличення. Напевно, подумав Макс, привидів завжди дивує, коли вони робляться видимими для простих сущих. Маленька жінка з якоїсь причини сердито закивала головою, а її супутник (або коханець) повільно, неначе вві сні, рушив до Макса. «Усе ж таки він вирішив мене побити»,— виснував Макс і почав розмірковувати, чи не краще буде якнай­швидше втекти. Тим часом здоровань наблизився мало не впритул до нього і тихо спитав: «Ви книгодрукар?»

Ці слова повернули Максові сенс життя.

Те, що пізніше почнуть називати Опором[37] розпочалося як щось ледь відчутне ще до падіння лінії Мажино[38]. Пара зі згортком у коричневому папері виявилася першою ланкою, що з’єднала Макса зі світом підпілля. Він знав тільки їхні псевдо; для нього вони існували тільки як Білл і Бландін. Пізніше їхня група отримала ­на­зву «Сьома колона Ельзасу», але в той час вона складалася лише з них двох і ще декількох однодумців, які робили все, щоби підготуватися до майбутніх репресій. Макс підтвердив, що він дійсно книгодрукар, що він єврей і що згоден допомагати підпільникам.

— Часу в нас дуже мало,— сказав йому Білл.— Коридори для переходу через кордон уже готові. Фальшиві документи необхідні просто зараз. І дуже, дуже багато. Вони знадобляться тисячам людей — у тому числі вашим батькам й особисто вам.

Макс кинув погляд на згорток.

— Ці нібито добрі,— сказав Білл, зрозумівши, куди він дивиться,— але немає гарантії, що спрацюють. Нам потрібен спеціаліст значно вищого класу.

Здоровань Білл тримався шанобливо і ввічливо, а от крихітна Бландін виявилася гострою на язик і різала по живому.

— Ви дійсно вмієте робити те, що нам потрібно? — спитала вона тоді, змірявши Макса допитливим і суворим поглядом.— Чи ви просто один із тих хазяйчиків-буржуа, які нещадно експлуа­тують працівників і витрачають недоплачені їм гроші на проституток?

Її коханець-велет зніяковіло переступив з ноги на ногу.

— Сонечку, цей джентльмен дійсно хоче нам допомогти. Вибачте, будь ласка,— сказав він, звертаючись до Макса.— Вона — пристрасна комуністка, тож голова в неї забита класовою боротьбою, автономією та іншими нісенітницями.

Із листопада 1918 року, відтоді, як Четверта армія під командуванням Гуро знову повернула Страсбург у кордони Франції, місцеві комуністи виступали за повну незалежність Ельзасу від Франції та Німеччини, тоді як соціалісти наполягали на возз’єднанні із Францією. Якими примітивними здавалися ці дискусії тепер, якими дрібними виглядали ці нещодавно розпалені пристрасті! Макс відкрито глянув на маленьку жінку.

— Умію,— відповів він, іще не знаючи, чи це правда, але сповнений рішучості довести, що її презирство безпідставне.— Я, чорт забирай, можу надрукувати все, що вам заманеться.

Вона сплюнула в канаву і нарочито грубим тоном вимовила:

— Ну, тоді не гаймо часу. Робота сама себе не зробить.

«Якщо рухатися із шаленою швидкістю, то можна перенестися в інший усесвіт». Його бажання було почуте. Жульєн Леві мав рацію: Макс дійсно був блискучим фальсифікатором, чий талант можна було порівняти з талантом сумлінного ченця-переписувача, що ретельно відтворював у скрипторії кожну рисочку Святого Письма. Це дозволило Офалсу-молодшому підробляти будь-які документи, яких потребувало підпілля, і таким чином виправдовувати своє хвалькувате «вмію». У тих випадках, коли матеріали, передані Біллом і Бландін, здавалися йому сумнівними з погляду товщини або зернистості паперу чи кольору фарби, він передивлявся всі свої друкарські запаси і не заспокоювався, аж поки не досягав бажаного результату. Якось, не знайшовши необхідного паперу, він навіть проник у закинутий салон художнього приладдя, взяв там потрібне і присягнувся, що після звільнення компенсує збитки власникові крамниці,— і пізніше написав у своїх мемуарах, що виконав обіцянку. Макс працював ночами сам-один, із зачиненими віконницями, при світлі одного-єдиного ліхтаря, і в такі хвилини йому починало здаватися, що, крім документів, він створює собі нову особистість. Ця інша людина протестувала, боролася із власною долею, з її невідворотністю, і була готовою переробити весь світ.

Під час цієї нічної праці в нього частенько виникало відчуття, ніби він тільки виконує чиюсь волю, а не діє за власним бажанням. Макс не вважав себе релігійною людиною і намагався знайти для цього відчуття раціональне пояснення, але так і не зміг цього зробити. Йому здавалося, що він слугує знаряддям досягнення мети, набагато більш значущої, ніж те, для чого, на його думку, він сам міг би придатися у цьому світі. Коли він передавав Біллові і Бландін виготовлені ночами медичні документи і паспорти, то висловлювався про їхню спільну роботу урочисто й багатослівно. Цього пафосу Білл не підтримував і обмежувався короткими зауваженнями. Макс сприйняв подібну стриманість як урок і намагався поводитися так само. А от Бландін, із притаманною їй грубуватою прямотою, якось заявила:

— Стули пельку. Тебе послухати, то вийде, ніби ми прямо завтра збираємося повалити Третій рейх, хоча насправді нам лише кортить полоскотати сраку цій клятій тварюці і, якщо поталанить, врятувати кільканадцятьох бідолах.

Була четверта година ранку п’ятнадцятого червня 1940 року. Париж упав. Французьке військове командування вважало, що ворожим танкам не пробитися через горбистий Арденнський ліс і що німецький наступ буде зупинений на збудованій за всіма законами військової науки лінії Мажино. По всій її довжині було створено систему захисних ровів, а під землею — мережу тунелів, залізничних комунікацій, шпиталів, армійських кухонь і центрів зв’язку. В очікуванні німецького наступу солдати проводили дні під землею, розмальовуючи стіни тунелів різноманітними живописними композиціями. Були там і тропічні ландшафти, і кімнатки зі шпалерами у квіточку, з розчиненими навстіж вікнами з краєвидами на ідилічні весняні пейзажі, і героїчні хрести з написами типу: «Вони не пройдуть!». На жаль, вони й не збиралися там проходити. Бронетанкові дивізії під командуванням Роммеля та інших генералів прорвалися через Арденнський ліс, що вважався непрохідним для важкої техніки, і дванадцятого травня вийшли до сіл Денан і Седан на Маасі. Тринадцятого травня уряд Франції втік із Парижа. Через декілька тижнів, оточений з усіх боків і вже ні для кого не небезпечний, гарнізон лінії Мажино капітулював. Через чотири роки історія зробить іще один оберт, і в Нормандії відбудеться знаменита висадка союзних військ, але ці чотири роки мали довжину мало не у століття.