Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 39)

Університет мав намір перебратися до Клермон-Феррана в так званій «Zone-Sud» (вільній від німецької окупації зоні), і ректор Данжон переконував обдарованого молодого колегу-економіста їхати з ними. Але Макс пояснив, що не може цього зробити, поки не убезпечить своїх батьків. Він, як міг, намагався переконати їх у необхідності виїхати з міста. Сухорляві та граційні, із коротко стриженим сивим волоссям, із тонкими пальцями рук, більше схожих на руки піаністів, аніж майстрів друкарської справи, вони, трохи нахилившись уперед, уважно вислухали абсурдну, на їхній погляд, пропозицію сина. Макс-старший і його дружина Аня виглядали радше схожими на близнюків, а не на подружжя. Довге спільне життя зробило їх дзеркальними відображеннями одне одного. Притаманні кожному з них індивідуальні риси стерлися, і тепер ці двоє немовби утворили одну істоту із двома головами. Цілковита ідентичність їхніх поглядів на речі важливі й не дуже важливі виявлялася в тому, що вони поступово втратили потребу запитувати одне в одного про те, чого хоче та про що думає кожен, знаючи це й без слів. До питання евакуації Макс укотре повернувся в ресторані, що мав понад шістсот років від заснування і розташовувався поблизу Пляс Клебер, у місці по-справжньому історичному, цікавому і чарівному. Батьки сиділи поруч на різьблених дубових стільцях, ласували лопаткою ягняти у глазурі та пивному соусі з доданням соснового меду й дивилися на свого геніального сина, на свою одну-єдину дорогоцінну дитину, з обожнюванням, до якого, щоправда, примішувалася дещиця активного несхвалення.

— Макс-молодший геть нічого не їсть,— замислено сказав Макс-­старший і ледь-ледь звів брову.

— Бідолашний хлопчик утратив апетит через політичну ситуацію,— відгукнулась Аня.

Син закликав їх поставитися до його слів з усією серйозністю, і вони слухняно надали своїм обличчям виразу максимально можливої стурбованості (от тільки вона була позірною, а не справжньою). Макс набрав побільше повітря в легені та почав заздалегідь складену промову. Ситуація відчайдушна, сказав він. Напад німців на Францію є лише питанням часу, та якщо їхньому краю судилось розділити долю Польщі, німецьке прізвище їх не захистить. Вони живуть у серці єврейського району, і про їхнє походження відомо геть усім. До того ж не слід заплющувати очі і на доноси: інформатори знайдуться скрізь і завжди. Максові старшому з Анею потрібно виїхати до Кро-Маньон, до їхніх близьких друзів Зауфвейнів, а він викладатиме в Клермон-Феррані.

Будинок і друкарню у Страсбурзі доведеться замкнути, опечатати і просто сподіватися на краще. «Домовилися?» — запитав він на останок.

Батьки зі щасливими усмішками дивилися на свого сина-­юриста, який із професійною майстерністю викладав свої аргументи. Їхні усмішки теж були абсолютно однаковими: із ледве піднятим лівим кутиком губ, аби не було видно пожовклих від старості зубів. Вони одночасно із тихим дзенькотом поклали ножі і виделки й однаковим жестом поскладали свої музичні руки на колінах. Макс-старший швидко поглянув на Аню, вона швидко поглянула на нього: кожен надавав іншому право висловитися першим. Почав Макс-старший.

— Сину,— мовив він і ледь випнув губи,— людина не знає відповідей на питання, яких життя їй іще не поставило.

Максові добре була відома батькова манера починати думку з філософських узагальнень, тому він чекав, коли той перейде до суті.

— Ти і сам розумієш, що він хоче сказати, Максі,— підхопила мати.— Допоки в тебе не заболіла спина, ти не можеш знати, наскільки важко буде терпіти біль. Жахіття старості залишаться тобі невідомими, поки ти сам не постарієш. Так само і з небезпекою: поки її немає, людина ніколи не знає заздалегідь, як на неї реагуватиме.

Макс-старший узяв до рук паличку, якою підчіплюють нарізаний хліб, і розломив її навпіл. Пролунав гучний тріск.

— Отже, питання про загрозу поставлене,— сказав він, примружився і скерував на Макса зламаний шпичачок.— І тепер я знаю свою відповідь.

Аня Офалс глянула на чоловіка з подивом: не часто бувало, щоби він казав «я», а не «ми».

— Це і моя відповідь, Максиміліане,— нейтральним тоном виправила вона Макса-старшого.— Ти, напевно, так висловився через неуважність.

Макс-старший насупився:

— Авжеж, авжеж,— кивнув він.— Це і її відповідь також. Я знаю її відповідь так само добре, як і свою, а що до неуважності, то, перепрошую, вона мені зовсім не притаманна. Я, перепрошую, ще при своєму розумі, і розум мій будь-кому дасть фору — він у мене міцний, як сталевий кулак.

Макс молодший вирішив, що настала пора трішечки на них натиснути.

— То якою ж буде ваша відповідь? — спитав він, намагаючись видаватися спокійним.

Батько відразу ж забув про свою секундну роздратованість, коротко розсміявся і щосили вдарив долонею об долоню.

— А я таки упертий сучий син! — вигукнув він і зайшовся кашлем.— Я, виявляється, відчайдушний упертюх. Еге ж, саме так… І я не дозволю вигнати себе із власного дому й позбавити власної справи! Я залишуся вдома, і моя друкарня працюватиме, як ­раніше. Я примушу ворогів мене поважати. Що вони про себе думають? За кого вони мене мають? Може, ноги вже й не так добре мене тримають, але у цьому місті я щось-таки важу.— Аня трохи нервово посмикала його за рукав.— Ну так, звісно,— додав батько, важко відхилився на спинку стільця і промокнув чоло серветкою.— І твоя мати теж суча дочка, вона така ж уперта, як і я.— Він прокашлявся і заходився поправляти шовкову шийну хустку — а це завжди означало, що тему вичерпано.

— У такому разі я більше не повертатимуся до цієї розмови,— сказав Макс-молодший, визнаючи свою поразку.— Але за однієї умови. Якщо настане такий день, коли я прийду і скажу, що треба тікати, пообіцяйте мені не відмовлятися, бо ж ви добре знаєте, що я цього не зроблю, якщо не матиму абсолютної впевненості, що це чистісінька правда.

Аня Офалс сонячно всміхнулася і з неприхованою гордістю вигукнула:

— Бачиш, як він майстерно торгується, наш Максиміліан! Він просто не залишив нам вибору. Щоби не втратити обличчя, мусимо погодитися!

Професор Максиміліан Офалс дав знати ректорові, що синівський обов’язок вимагає його подальшого перебування в Страс­бурзі. «Яка шкода,— відповів Данжон.— Якщо передумаєте і вирішите, що краще врятуватися ще до того, як вони вас знищать, приїздіть до нас. Хоча цілком імовірно, що нас теж не пошкодують. Боюся, що наближається еліпс L-0».

У 1920 році Андре Данжон винайшов шкалу люмінесценції, нині відому як «шкала Данжона», для визначення освітленості Місяця протягом його руху по орбіті. Показник L-0 за цією шкалою означав абсолютну темряву, тобто повну відсутність відбиття світіння Землі та Сонця.

«Якщо я не помиляюсь у своєму припущенні,— додав учений,— то між вами і мною, між вашим і моїм вибором різниця полягає тільки в тому, що під час повного затемнення ми з вами помремо в різних містах».

Після розмови Макса з батьками про неминучість евакуації кожен із членів родини Офалсів зберігав у своєму гардеробі валізку з найнеобхіднішими речами, в усьому ж іншому вони намагалися жити, як і раніше. Оскільки прислуги вони вже не мали, у більшості кімнат схожого на палац маєтку довелося понакривати чохлами меблі та позамикати зайві кімнати. Усі троє їли тепер у кухні, були перенесені ще два столи до бібліотеки, щоби можна було працювати там утрьох, вони самі підтримували чистоту й лад у власних спальнях і зберегли у придатному для використання стані одну з маленьких віталень — щоби приймати там друзів, коло яких стрімко звужувалося. Що ж до роботи друкарні «Мистецтво і приго­ди», то два страсбурзькі друкарські верстати довелося зупинити. Третій, найменший, розташований у передмісті Мюленхайм, був більш досконалим і міг відтворювати як тексти, так і кольорові зображення. Саме це місце, де протягом кількох поколінь виготовлялися найкращі в Європі художні альбоми, зробилося для Офалсів останнім рубежем. Спочатку вони втрьох приїжджали сюди і працювали замість зниклих друкарів. Однак кількість замовлень невпинно скорочувалася, і невдовзі настав день, коли батькам Макса довелося, зціпивши зуби, «вийти на пенсію». Відтоді Макс-молодший навідувався до друкарні сам-один. Кожен телефонний дзвінок зі столиці від одного з відомих видавництв посилював Максове презирство до слабкості Парижа. Він пригадував, як мати кричала в телефонну слухавку: «Кажете, що зараз не той час, щоби думати про мистецтво? Що, власне, ви маєте на увазі? Коли ж, як не тепер?» Вона кидала сердитий погляд на слухавку, що зрадницьки замовкала, і приголомшено казала, ні до кого, власне, не звертаючись: «Він кидає слухавку! І після двадцяти років плідної співпраці він навіть не скаже: “До побачення”!» Схоже, втрата людьми ввічливості засмучувала Аню більше, ніж відсутність улюбленої справи. Її чоловік, якого тепер постійно мучив астматичний кашель, одразу ж поспішав її втішити: «Поглянь-но на полиці,— казав він.— Бачиш армії томів? Це військо встоїть перед усіма закутими у сталь солдатами, що брязкають зброєю, прагнучи зруйнувати наші життя.

Макс-молодший згадав ці батькові слова вже за рік, коли, ховаю­чись за спаленою вантажівкою, дивився, як дорогоцінні перші видання «Мистецтва і пригод» летять у вогнище біля зруйнованої синагоги. Якби він тоді ще мав можливість обговорити це з Максом-старшим, старий би напевно знизав плечима і процитував синові відомі слова Михайла Булгакова про те, що «рукописи не горять». Осиротілий тієї страшної ночі Макс-молодший подумав: «Не знаю, як щодо рукописів, а от люди вже точно згорають дотла, і дуже швидко, якщо взятися до справи зі старанністю і розмахом».