Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 41)

— Я мушу йти,— сказала Бландін, без жодного слова вдячності забираючи в Макса чергову партію виготовлених ним документів. Така вже вона була, ця невеличка жінка, і Макс до цього починав звикати. Він відчинив задні дверцята, щоб випустити її. Надворі ледве благословлялося на світ. Вона на мить зупинилася на ґанку.— Світанок перед темрявою,— промовила вона тремтливим голосом. А потім обернулась і поцілувала його. Не розтискаючи обіймів, вони, шпортаючись, повернулися до майстерні, де стояли преси. Він узяв її прямо там, не знімаючи одягу, біля величезної друкарської машини зеленого кольору. Максові довелося трохи її припідняти, і був момент, коли її ноги в черевичках на високих підборах недоладно гойдалися в повітрі. Та потім вона швидким рухом обхопила ногами його стан і втиснулась у нього всім тілом. Макс здогадався, що насправді ця жінка дуже соромилася свого маленького зросту і щосили прагнула компенсувати цей недолік намаганням у будь-якій ситуації не втрачати самоконтролю. Навіть під час сексу. Упродовж усього епізоду навіть капелюшок з пір’їною, що хвацько стирчала догори, на жоден міліметр не зсунувся з її чорнявої голівки. А через чотири дні над міським собором піднявся нацистський прапор, і на Страсбург остаточно опустилася темрява.

Уславлена чарівність не спромоглася захистити місто. Вона зійшла, як вода, пішла під землю. На випадок скрути під містом було створено низку дуже пристойних лікарень та непоганих їдалень, і навіть знаходилися люди, котрі щиро вірили, ніби в їхньому житті, здебільшого, практично нічого не зміниться, адже німці заявлялися сюди і раніше, хіба ні? І тепер, так само, як і в минулі рази, місто їх зачарує і перекроїть на свій копил. Макс-старший та Аня також були схильні вірити в те, що чарівність міста захистить його так само надійно, як лінія Мажино — Францію, і через це їхній син поринав у відчай. Він намагався пояснити батькам, що гауляйтер Ваґнер не того типу людина, щоби піддатися чарам будь-якого роду. Вони слухали його з нарочито серйозними виразами на обличчях і згідливо кивали. Не встиг він й оком змигнути, як вони обоє перетворилися на немічних і дуже старих; це відбулося швидко і якось дуже синхронно — так само, як бувало з будь-якими змінами, що ставалися впродовж усього їхнього спільного життя. Батьки Макса завжди мали схильність применшувати складнощі, та раніше за їхньою легковажністю стояла мудра іронія, проте зараз вони втратили цю властивість. Легковажність перетворилася на необачну довірливість, на вперте й нерозсудливе бажання не сприймати реальність усерйоз. Вони багато сміялися та проводили день за днем у своєму зачохленому будинку, гаючи час за різноманітними іграми в карти і шаховими партіями; вони поводилися так, наче не урвався зв’язок часів, наче їх тішать і порожній будинок, і масовий виїзд містян, і перейменування вулиць на німецький лад, і те, що французька мова та ельзаська говірка потрапили під заборону. «Нічого страшного, любий, ми ж чудово знаємо хохдойч[39], тож для нас це не становитиме труднощів»,— сказала Аня, коли Макс повідомив їй про мовний декрет. Коли ж посіпаки Ваґнера назвали берети образою рейху і заборонили їх носити, старий Макс Офалс сказав синові: «Він тобі все одно не личить. Краще носи фетровий капелюх — це практичніше»,— і повернувся до чергового пасьянсу.

Бували дні, коли Максові здавалося, що таким ставленням батьки наївно сподіваються викреслити нацистів зі свого життя, щиро вірячи, що коли їх не помічати, то загарбники зникнуть самі собою, наче поганий сон. Іноді ж він чітко бачив, що батьки втрачають уявлення про реальність і потихеньку відходять із цього світу до країни марень, непомітно, граційно та слухняно рухаючись назустріч слабоумству і смерті.

Район університету, як і все місто, знелюднів, але декілька барів іще продовжували працювати. Одним із таких закладів був «Le Beau Noiseur»[40], де збиралися всі ті, у кому поступово міцнішало бажання чинити спротив окупаційній владі. Білл, Бландін, Макс і ще декілька осіб зустрічалися там регулярно. Пізніше вони згадували старомодно-наївний характер і відкритість цих зустрічей як божевілля чистої води. Завсідники бару привселюдно називали себе «бешкетниками». І все ж таки, попри очевидно безглузду хвалькуватість, їхній групі дійсно час від часу вдавалося досягати серйозних успіхів. Після того як Франція капітулювала, Бландін, наприклад, зуміла якимось чином зробитися водійкою машини «швидкої допомоги», і це надало їй можливість відвідувати фільтраційні табори, де французьких солдатів допитували перш, ніж відпустити додому. На крихітну жінку в уніформі ніхто не звертав особливої уваги, і, роздаючи харчі та медикаменти, вона примудрялася зібрати багато корисної інформації про розташування німецьких військ і переміщення важкої техніки. Проблема полягала лише в тому, що вона не знала, кому слід передавати цю інформацію, і це доводило Бландін до сказу. Вона зробилася ще більш нетерпимою, ще гострішою на язик, і Максові зазвичай перепадало від неї більше, ніж будь-кому іншому. Квапливий, ганебно-незграбний епізод у друкарні продовження не мав, і Бландін ніколи про нього не згадувала. Тепер йому стало очевидним, що Бландін із Біллом одружені, хоча ні він, ні вона не носили обручок, тож Макс гарячково намагався забути той випадковий секс — і це, зрештою, йому вдалося. Двадцять років по тому, розшукуючи матеріали для книжки своїх спогадів, він випадково наштовхнувся на один документ, із якого дізнався, що під час передсмертних конвульсій Третього рейху, коли після успішної висадки в Нормандії союзні війська вже переможним маршем крокували Францією, Бландін (її справжнє ім’я було Сюзетт Тротман), яка намагалася з погреба в покинутому гаражі передати за допомогою саморобного передавача повідомлення бійцям армії визволення, була схоплена фашистами і розстріляна на місці. У її нагрудній кишені було знайдене паспортне фото невідомого чоловіка, щоправда, ця світлина не збереглася.

«А що як на тій світлині був я? — раптово подумав Макс.— А що як усі її словесні атаки були своєрідною прихованою формою виявлення справжнього почуття, відчайдушним покликом зробити те, на що бракувало сміливості в неї самої — розірвати шлюб і відвезти її куди-небудь подалі, у якийсь райський куточок воєнних часів?» Він постарався позбутися цих марних роздумів, дорікаючи собі за надмірне марнославство, та ймовірність кохання, що непоміченим пройшло повз нього, продовжувала мучити посла. «Бландін, люба моя Бландін,— думав він.— Чоловіки такі дурні. Не дивно, що ми змушуємо вас, жінок, гніватися». Того вечора, коли з архівних матеріалів Макс Офалс дізнався про долю Сюзетт Тротман, він дав собі слово, якщо коли-небудь у житті жінка ще раз надішле йому сигнал SOS, якщо її мовчазний або словесний поклик означатиме: «Заради всього святого, забери мене звідси, будь ласка, поїдьмо куди-небудь подалі, де ми завжди будемо разом, і нехай опісля буде хоч як погано, тільки, прошу тебе, забери мене звідси!» — він уже не дозволить собі помилитись і правильно розшифрує цей код.

Він так і не дізнався, що сталося з Біллом.

На кінець сорокового року табори в околицях Страсбурга вже підготували для прийому гостей, і відразу ж, слухняно підкоряючись наказам нацистів, мешканці почали повертатися до рідного міста. Десятки тисяч юнаків — так звані «небажані елементи»,— були терміново відправлені на передову. Макс Офалс зрозумів, що, хай би як парадоксально це звучало, саме тепер, коли всі на якийсь час повернулися додому, йому та його родині настав час втікати. Нові домівки для гомосексуалістів, комуністів і євреїв було влаш­товано в Ширмеку та біля села Нацвейлер-Штрутгоф, і то був лише перший крок униз, під землю. (Створення газової камери через дорогу від Штрутгофа поки що трималось у таємниці.) Їздити до мюлленхаймської друкарні наразі зробилося неможливим, і через нестачу грошей Макс змушений був віддавати в заставу і продавати родинні коштовності та срібло. Того, що він за них отримував, надовго вистачити не могло, і це зменшувало шанси на порятунок, адже для втечі напевно знадобиться чимала сума. Зі сріблом особливих складнощів не виникало: переплавка робила його анонімним, і ніхто не міг здогадатися про його походження. А от із ювелірними виробами було складніше: тебе могли звинуватити у збуванні краденого, а за це загрожувала смертна кара. У той непевний час, коли чорний ринок іще не запрацював, навіть антикварні коштовності йшли за копійки тому, що чутливі до змін політичних настроїв перекупники, наче флюгери, швидко вловлювали, куди віє вітер, і часто відмовлялися їх брати. Коли ж усе-­таки брали, то виручених жалюгідних грошей заледве вистачало, щоби протриматися бодай тиждень, хоча справжня ціна забезпечила би родині Офалсів гідне існування на десяток років. Поняття власності залишилося в минулому житті, майбутнє наближалося стрімко, і ні в кого не було ні часу, ні грошей, аби оглядатися на вчорашній день.

Отже, «Мистецтво і пригоди» поки що не було конфісковане новою міською владою і не розгромлено посіпаками Ваґнера, та це було лише питанням часу. Макс, як умів, заховав усі матеріали, пов’язані з виготовленням фальшивих документів, частково в тайнику в Мюлленхаймі, частково вдома, але під час ретельного обшуку їх у будь-яку хвилину могли знайти, і тоді… Про те, що тоді станеться, Макс заборонив собі навіть думати. Такий тривожний і ризикований стан справ зберігався до весни 1941 року. І от настав вечір, коли в «Le Beau Noiseur» Білл сказав Максові, що коридор для порятунку готовий і що першою вирішено вивозити його родину. Викладачі і студенти університету, так звані «відмовники», не захотіли повертатися до «Великого рейху» і залишилися у Клермон-­Феррані, попри те, що у будь-який момент їх могли оголосити дезертирами. Ректорові, Андре Данжону, якимось чином вдалося переконати уряд Віші надати кампусу в Клермонті статус незалежного університету, і німці вирішили тимчасово не йти проти Петена[41] та його оточення. Професор історії Целлер із допомогою студентів і за сприяння воєнного коменданта міста впродовж літа збудував просторий «сільський котедж» у Герговії, поряд зі знаменитими галльсько-римськими розкопками, про які Білл нічого не знав, окрім того, що вони чимось відомі. «Маєте виїхати сьогодні вночі,— підсумував Білл, передаючи Максові клаптик паперу.— Коли доберетеся до Герговії, вас там зустрінуть і проінструктують». Макс Офалс слухав Білла і вдавав із себе гравця в покер, намагаючись не виказати жодних емоцій. Він вирішив, що Біллові не треба знати про його особисті зв’язки з університетом. «То, значить, Ґастон Целлер,— подумав Макс.— Ну що ж, зовсім непогано буде знову побачити старого пірата».