Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 42)

Він залишив кафе не прощаючись і не оглядаючись. Батьки, як завжди, були вдома, у великій вітальні. Аня сиділа за розчохленим роялем і зі спокійною усмішкою на лиці грала з пам’яті якусь річ, не помічаючи, що інструмент геть розладнаний та аж хрипить. Макс-старший стояв у неї за спиною, тримав руки на її плечах, і погляд його був байдужо-відсутнім. Макс перервав цю елегію.

— Час настав,— сказав він.— Мусимо тікати. Сьогодні вночі.

Старенькі батьки глянули на нього зі здивуванням, ніби їхній усесвіт затремтів, розпадаючись на частини.

— Про це не може бути мови, любий,— сказала мати і поблажливо усміхнулася.— Ти чудово знаєш, що завтра Шарль, син нашого дорогого друга Дюма, отримує свій башо[42]. Про від’їзд поговоримо після вечірки.

Це було божевільне твердження, і воно приголомшило Макса ­своєю безглуздістю. Шарлю Дюма було вже тридцять,— стільки ж, скільки й Максові-молодшому. Він уже давно не жив у Страсбурзі, і день вручення дипломів залишився для нього в далекому минулому.

— Але ж ви дали мені слово,— знічено проказав Макс.

Його батько кивнув і поважно проказав:

— Правильно, ми дали тобі слово, і ти маєш цілковиту рацію, нагадуючи нам про дану обіцянку. Але два фундаментальні принципи — чесність і дружба — тут явно вступають у протиріччя. Що ж, ми віддаємо перевагу вірній дружбі і будемо присутніми на цих важливих для близької нам родини урочистостях, хай навіть ти, сину, вважатимеш наш вчинок безчесним.

— Опам’ятайтеся! — несамовито закричав Макс.— Зараз не до якихось умовностей, і, крім того, ви чудово знаєте, що після початку евакуації всі навчальні заклади міста припинили роботу, та й у цю пору року ніяких дипломів не вручають!

— Тихіше, любий, припини кричати,— із докором урвала його Аня Офалс і, збираючись знову заграти, додала: — Йдеться лише про один зайвий день. Післязавтра ми візьмемо до рук валізки і жваво попрямуємо, куди ти скажеш.

Не залишалося нічого іншого, як погодитися. На клаптику паперу, переданому Біллом, значилася назва місця, де їх мали зустріти. То була стайня в селі Молсгайм, на самому краю великого маєтку, що належав родині Буґатті. Іще там було слово «Фінкенберґер». Макс завжди вважав це назвою вина, а не прі­звищем якоїсь конкретної людини. Він вирішив, що це, вочевидь, ­псевдо провідника, відповідального за перехід його родини за лінію фронту. Тієї ж безмісячної ночі, яку саме з цієї причини й обрали для втечі, Макс проїхав на велосипеді двадцять миль так званою «винною дорогою» до Молсгайма, щоби повідомити месьє Фінкенберґерові про затримку на двадцять чотири години. Вибір місця зустрічі видавався дуже ризикованим, оскільки автомобільний завод Буґатті перейшов до рук нацистів. Щоправда, у той час гарантовано безпечного місця взагалі не існувало. Молс­гайм із його старовинними брукованими вулицями, із помітно згорб­леними під тягарем століть будиночками виглядав таким казково прекрасним, пасторально-чарівливим, що здавалося, ніби біля кожного із темних вікон може от-от з’явитися фея, а в заростях вересу майне цвіркун-балакун[43] із найновішого і вже шалено популярного фільму Волта Діснея. Але тієї ночі трагічні події, що відбулися в родині Буґатті, немовби саваном огорнули Молсгайм і зробили безмісячну ніч настільки темною, аж у Макса виникло відчуття, ніби йому зав’язали очі чорним шарфом. Що ближче він просувався до центру села, то важче ставало їхати, і зрештою Макс зліз з велосипеда та навпомацки, як незрячий, пішов далі пішки.

Упродовж лише одного року знаменитий конструктор і дизай­нер автомобілів Етторе Буґатті, людина-легенда, якого всі називали просто Патроном, утратив спочатку свого сина Жана,— той загинув в автомобільній катастрофі, а потім і батька Карло Буґатті, який помер перед самим початком німецької окупації так, ніби не бажав мати стосунку до цього майбутнього. Етторе постійно мешкав у Парижі, і хоча й досі залишався генієм інженерного дизайну та автором усіх нових проєктів, саме Жан останніми роками займався дизайном сидінь, специфічно вигнутих крил і футуристичних автомобільних кузовів. Після загибелі сина Етторе знов оселився в родинному маєтку, на території якого розташовувався й автомобільний завод, і де всі будівлі — включно з виставковим павільйоном, кузовним, ливарним цехами і проєктною студією — були оздоблені масивними дверима з мореного дуба і бронзовими ручками. Буґатті жили як давні феодали. У маєтку вони мали власний музей скульптури, каретний музей, чудові бігові доріжки, стайні для чистокровних скакунів і школу верхової їзди. Вони тримали призових тер’єрів, добірну худобу, поштових голубів. У них була своя винокурня і розкішний готель під назвою «Блакитна кров», де фабриканти селили своїх клієнтів. Але після втрати сина та батька вся ця розкіш тільки роз’ятрювала душевні рани Етторе та посилювала відчуття порожнечі, що так раптово ввійшло в його життя. Буквально через декілька місяців після повернення він продав маєток німцям — насправді його змусили це зробити — і залишив Молсгайм із відчуттям людини, яка щойно встала з могили. Він переніс усі комерційні справи до Бордо, але жодного авторського проєкту фірми «Буґатті» відтоді на автомобільному ринку не з’являлось. Етторе тепер виготовляв колінчасті вали та авіаційні двигуни. Менш відомою стороною його діяльності поки що залишалась участь у Русі Опору, до якого слідом за Патроном приєдналось багато його найвідданіших робітників. Один із них, старий жилавий тренер із верхової їзди, якого Максо­ві рекомендували як «провідника Фінкенберґера», саме цієї хвилини сидів на огорожі в кінці тінистого провулку позаду стайні та курив. Макс обережно просувався темним провулком, раз у раз натикаючись на стовпи огорожі і насилу стримуючись, аби не зойкнути від болю. Вогник цигарки слугував йому маяком, і він намагався тримати курс на це світло у цілковитій пітьмі, наче Леандр[44], що пливе через Геллеспонт. Коли чоловік раптово озвався, Максові здалося, що завіса ночі миттєво розірвалась. Одночасно з голосом Макс спромігся побачити, а може лише уявити обличчя того, хто звертався до нього, і з подивом усвідомив, що це обличчя йому знайоме. Перше, що сказав тренер із верхової їзди, було: «Чорт забирай, та я ж тебе знаю! Оце так, еге ж?!»

Макс був давнім товаришем Жана Буґатті, вчився в нього керувати літаком, разом із ним викреслював диявольські фігури вищого пілотажу у цнотливо-блакитному довоєнному небі. Вони разом об’їздили вздовж і впоперек ці колись благословенні сільські місця, пролітаючи верхи на золотистих скакунах крізь ліниву благодать літніх днів. І от тепер ця неповторна, густо притрушена лайкою говірка тренера оживила в пам’яті безмірно втомленого, знеможеного від недобрих передчуттів Макса ті щасливі часи.

— Я — Макс Офалс,— сказав він.— Авжеж, я тебе пам’ятаю: Фінкенберґер, хто б тебе міг забути!

Співрозмовник запропонував Максові цигарку, від якої той відмовився.

— До біса! Усе собаці під хвіст,— довірливим тоном заговорив Фінкенберґер.— Кляті наці хочуть налагодити тут виробництво чортової зброї, сучі діти. Але вони, чорти би їх забрали, люблять собак і коней і полюбляють ганяти на довбаних автівках. Я тут побачив модель 57-5 із їхньою гівняною свастикою на капоті, так мало не зблював. Щури помийні, а туди ж, корчать із себе не знати що. Смердючки болотяні, ось хто вони насправді! Та ще і цей готель! Мені ніколи не подобалась його назва. «Блакитна кров», теж мені, вигадали! А їм вона прийшлася до шмиги. Тепер там бордель. А чому ти сам? Мені казали, що вас буде троє.

Макс пояснив ситуацію, і настрій провідника стрімко змінився. На мить здалося, що в його судомно стиснутих кулаках умістилася вся темрява ночі. Фінкенберґер віджбурнув недопалок і, судячи із пришвидченого дихання, заледве стримав гнів. Нарешті він заговорив:

— Патрон кинув Молсгайм і здимів до лядського Парижа. Він, бач, вважав, що чортові робітники недостатньо йому вдячні. Ну ясно, стара школа: скинь бісового капелюха, коли він проходить, притули руку до лоба, вклонися йому в пояс — відчуваєш, до чого хилю? Ну так, може, воно й насправді було, може, і правда були такі, хто не дуже-то дякував за те, що на них дивилися, як на сучих кріпаків, хоча і задурно давали хати, і гроші, чорт забирай, теж платили пристойні. Ну ясно, були, і жоден із них узагалі ніякої бісової вдячності не відчував. А от месьє Жан був іншим. Він був своїм братчиком. Доля-лиходійка здала йому паскудну карту, от і все. Вважай, тобі дуже поталанило, що ти був його вірним друзякою. Якби не це, і ти заявився би сюди і сказав мені те, що зараз оце сказав, то я би послав тебе сам знаєш куди. Якби ти був одним із приятелів-недоносків самого Патрона, я би тобі ясно сказав, що треба робити та куди котитися зі своєю чортовою затримкою на двадцять чотири години. Та тобі хіба відомо, чого коштувало це все влаштувати? Хіба ти подумав про лядський ризик перехоп­лення повідом­лень по радіо? Хіба ти можеш уявити, скільки людей, задіяних на всьому маршруті, зараз змушені будуть зачаїтись, а ­через двадцять чотири години знову опинитися напоготові? Ти хоч розумієш, на яку небезпеку всі вони через тебе, сучого сина, наражаються? Ні, сто разів ні! Такі дилетанти, як ти, чортів байстрюк, ні про кого, крім себе любенького, думати не навчені. Тож іще раз кажу: тобі, байстрюче, страшенно пощастило, що ти друзяка покійного Жана, і все, що я для тебе зроблю, виключно заради нього, чорт забирай, заради світлої його пам’яті, хай би їй грець! Будьте завтра тут у цей же час усі втрьох, і не спізнюйтесь, інакше, хай тобі чорт, я пошлю вас до дідька, і можете лишатися у своїй гівняній синагозі та чекати там смерті у свою срану святу суботу!