Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 43)

Страсбург зустрів Макса вогнищами пожеж. Вулиці кишіли штурмовиками в касках. Макс прокрадався пішки, ведучи за собою велосипед і намагаючись триматися в тіні. Коли ж він побачив охоплену язиками полум’я родинну друкарню, страх закалатав у ньому смертельним набатом. Він скручував Макса, місив, наче тісто. Іще до того, як він дістався рідного дому, Макс Офалс уже знав, що там побачить: вибиті двері, хаос у кімнатах, калюжі сечі на антикварних стільцях і канапах, розмальовані лозунгами стіни, купи лайна в передпокої. Якщо будинок не підпалили, це ­означало тільки одне — хтось із нацистських бонз зарезервував його для себе. Скрізь було ввімкнуте світло, але ніде нікого не було. Макс проходив одну кімнату за іншою і вимикав світло, повертаючи приміщення в ніч, надаючи їм можливість тихо виплакатися. Найбільшого розгрому зазнала бібліотека із трьома робочими столами: скрізь валялися скинуті з полиць, розідрані книжки, величезна їх купа ще диміла посеред килима,— обвуглена гора мудрості, яку хтось щедро обдзюрив, аби загасити вогонь. Вивернуті шухляди столів, розпанахані картини в поламаних рамах, що криво висіли на стінах. Від’їжджаючи, він зробив помилку: залишив фальши­ві документи батьків удома, чим підписав смертельний вирок і їм, і собі. Щоправда, сьогоднішня поїздка врятувала йому життя. Поки що будинок стоїть порожній, але щойно скінчиться ніч погромів, садиба перейде до рук ворога, і тут, можливо, як і в готелі «Блакитна кров», також улаштують бордель, і нацистські шльондри розсуватимуть ноги на тому ліжку, де спала його мати…

Треба забиратися звідси. Негайно. Зараз тут нікого немає, але невдовзі все зміниться. Макс. Біля шезлонга, за опущеними шторами, що погойдувалися від протягу, він натрапив на випадково вцілілу пляшку коньяку. Відкрутив кришечку й почав пити. А час ішов. Ні, не йшов. Час завмер, час зупинився. Проминула краса, проминула любов, проминули впертість і задерикуватість. І тільки час не йшов. Він стояв нерухомо з піднятими руками. Батьки, кляті упертюхи, розтанули в повітрі.

Після війни Макс дізнався, як закінчився їхній земний шлях. Дізнався номери, що випекли їм на зап’ястках, запам’ятав їх і вже ніколи не забував. Його батьків використали для медичних експериментів. Немічні, зі старечо слабким розумом, вони, як могло здатися, ні на що не годились, але нацисти все одно знайшли їм застосування. Інтелектуали за життя, вони закінчили свій земний шлях як фізичні тіла; нацистів цікавило тільки те, як ці тіла реагуватимуть на біль: на певну дозу болю, на трохи більшу дозу болю, на дуже велику дозу болю,— тобто яким виявиться їхній больовий поріг. Німецьких «дослідників» цікавила реакція на хвороби, що їм вводили в організм, і то був, звісно ж, суто науковий інтерес. Вони протягом життя прагнули знань? От і чудово. Вони допомогли процесу пізнання в найбільш практичний із усіх можливих способів. Вони не дожили до газової камери. Їх убила наука.

П’яний, ледь притомний, Макс сів на велосипед і втретє за цю ніч подолав двадцятимильний шлях «винною дорогою». Коли ж дістався Молсгайма, то усвідомив, що навіть не уявляє, як знайти провідника; він не знав, у якому з будинків той живе, не знав і його справжнього імені. Темрява вже не була абсолютною: світанок, що наближався, почав розвіювати нічний морок. Радше завдяки щасли­вій випадковості, ніж по пам’яті, Макс потрапив до маленької стайні на краю маєтку. То було тісне приміщення, придатне для короткого відпочинку. Він поставив велосипед під дахом і впав на брудні залишки сіна в порожньому стійлі. Там і знайшов його Фінкенберґер за кілька годин по тому, коли вже був білий день і яскраво світило сонце. Провідник безцеремонно поторсав Макса, вигукуючи прокляття прямо йому у вухо. Макс Офалс прийшов до тями і неабияк перелякався, коли побачив біля свого обличчя кінську морду. Кінь обнюхував його, ніби прикидаючи, чи можна пожувати цього чоловіка. Поряд із кінською головою виднілася голова Фінкенберґера. За денного світла він виявився гномом жокейської комплекції із посіченою зморшками мармизою і гнилими зубами, що, очевидно, постійно боліли.

— Тобі шалено пощастило, чортове гаденя,— прошипів провідник.— Сьогодні вранці головний байстрюк, сам гауляйтер Ваґнер, збирався проїхатися верхи цією дорогою, та, схоже, сьогодні всі вирішили відкласти свої бісові справи на двадцять чотири години.— Але тут він уважніше придивився до Максового обличчя й одразу все зрозумів.— Чорт забирай, от лядське свинство! Чорт, чорт, чорт… Вибач, хлопче! Дідько мене забери, як я міг не помітити! Та хай би їхні нацистські бабці в могилах поперекидалися, хай би ці кляті виблядки власним лайном захлинулися, хай би вони вічно горіли в пеклі!

Він сів прямо на брудну підлогу й обхопив Макса за плечі, але той так і не спромігся заплакати. А втім, не минуло і хвилини, як Фінкенберґер знову зробився серйозним і практичним. Повідомив, що коридор до нейтральної зони готовий — він сам усе перевірив перед тим, як заснути; щоправда, якщо почнуться повальні облави, то ризик може стати занадто великим, і перехід не відбудеться. Він, звісно, впевнений, що ніхто не підведе, та стовідсоткової впевненості, що все пройде чисто, нема, бо цей коридор використовує­ться вперше, а це означає, що може статися що завгодно. Якщо ж оця чортова сволота запланувала на завтра серйозну операцію, то повної гарантії успіху не буде взагалі, хоча всі, від кого це залежить, готові зробити все можливе.

— Ну і нехай,— із гіркотою в голосі відказав на це Макс.— Хай так і буде. Я готовий.

От тоді-то провідникові Фінкенберґеру і спала на думку ідея, завдяки якій Макс зробився однією з найромантичніших постатей французького Опору — євреєм-летуном.

Іще на початку війни Етторе Буґатті разом із відомим авіаконструктором Луї де Монже отримали завдання розробити проєкт літака — так звану «модель-100»,— що мав побити світовий рекорд швидкості, встановлений 26 квітня 1939 року німецьким «мессершміттом» МЕ-209. Німцям удалося розігнати свій літак до швидкості, що склала 469,22 милі за годину. Коли загроза окупації зробилася неминучою, із Буґатті підписали угоду на створення швидкісного винищувача під кодовою назвою «Рейсер» із двома гарматами, кисневими ємностями та паливними баками, що автоматично герметизуються. Літак побудували в суворій таємниці на другому поверсі паризької меблевої фабрики, але «Рейсер» так і не встигли випробувати. Коли німці рушили на Париж, Етторе Буґатті спустив літак із другого поверху, завантажив на платформу, вивіз із Парижа і заховав.

— «Рейсер»,— раптом прошепотів Фінкенберґер, усміхаючись на всю ширину свого гнилозубого рота.— Я знаю, де він! Якщо зумієш його підняти — вперед.

Літак був схований під самим носом ворога, на території маєтку, в одному із сінників під велетенською копною сіна. На думку розробників, він мусив мати швидкість 500 миль за годину. На ньому були встановлені два високообертові двигуни і вперше застосована цілком нова революційна технологія зі змінюваною геометрією крил і рухомими закрилками, що реагували на швидкість повітряних потоків та їхній тиск і могли змінювати конфігурацію залежно від шести параметрів: прискорення під час злету, крейсерської швидкості в польоті, високошвидкісних ривків уперед, швидкості під час зниження, приземлення і руху злітно-посадковою смугою. Швидкий як вітер «Рейсер» був пофарбований у фірмовий колір Буґатті — небесно-блакитний.

Після настання темряви, коли пересування зробилося більш-менш безпечним, Фінкенберґер привів Макса до сінника. Півтори години чоловіки працювали пліч-о-пліч, звільняючи літак від сіна та камуфляжної сітки, поки нарешті «Рейсер» не постав перед ними в усій своїй мало ким баченій красі. Він і досі стояв на тій самій платформі, на якій його вивезли з Парижа, і нагадував хорта, готового зірватися з місця. Фінкенберґер сказав, що знає неподалік рівну ділянку шосе, яка може згодитися для злету. Макс не міг відвести захопленого погляду від плавних ліній красеня-літака.

— Він без проблем доставить тебе до чортового Клермон-Феррана, лише не дуркуй, ясно? Не пхайся бити рекорди. А тепер слухай мене і запам’ятовуй,— сказав Фінкенберґер.

І почав докладно пояснювати Максові особливості роботи двигунів і керування кутом нахилу лопатей пропелерів, що оберталися у протилежні боки. Інновації стосувалися також системи охолодження та принципів керування закрилками. Нічого подібного ще ніколи не створювала конструкторська думка. Макс здогадався, що цей непривабливий на вигляд чоловічок є кимось набагато більшим за простого тренера верхової їзди.

— А ти маєш на це право? Не боїшся відповідальності? — запитав він, зачаровано дивлячись на літак. Адже подумки він був уже в небі.

— Його перший політ буде актом спротиву! — неочікувано промовив Фінкенберґер, на хвилину відкинувши звичну лайливу манеру висловлюватись і виявивши схильність до патріотичної екзаль­тації.— Патрон би це точно схвалив. Головне — забери його звідси. І якомога швидше, або його знайдуть наці. Він не менше від тебе потребує порятунку.

Нічному перельоту «Рейсера» Буґатті з Молсгайма до Клермон-­Феррана судилося зробитись однією з легенд Руху Опору; переказувана людьми, ця легенда швидко набула ореолу надприродності, дивовижності, навіть певної казковості. Згадували неймовірну швидкість, із якою літак кулею пронісся у чорному небі низько над землею, що було під силу тільки дуже майстерному пілоту, який не знає страху; розповідали про безперечний, хоча й офіційно не зафіксований новий світовий рекорд швидкості, а головне, тепер «Рейсер» належав Франції, а не Німеччині, і це вважалося символом перемоги. Говорилося і про небувале зухваль­ство злету із сільської дороги, і про ще більш ризиковане приземлення безмісячної ночі на трав’янистій рівнині, якою колись до фортеці Герговія марширували легіони Юлія Цезаря — перед тим, як їх змусив тікати ватажок овернців на ім’я Верцінґеторіг.