Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 45)
Облава в університеті, що запам’яталась усім як «Великий рейд», відбулася двадцять п’ятого листопада 1943 року. Під час облави було застрелено професора літератури Поля Колломпа, близького друга Макса Офалса,— він намагався не допустити німецьких штурмовиків до канцелярії, де зберігались адреси викладачів. Інший приятель Макса — професор релігієзнавства Робер Еппль — отримав кулю в живіт у себе вдома. Провокатор Жорж Матьє доніс на тих студентів, у яких були фальшиві паспорти. Було заарештовано понад тисячу двісті людей. Макс Офалс уцілів. Прислухаючись до інстинкту самозбереження, він був із Матьє вкрай обережним, і внаслідок цього імена Себастьяна Брандта та Макса Офалса зрадник жодним чином не міг пов’язати з особою активіста опору та майстра з виготовлення фальшивих документів на ім’я Ніколо. Однак із міркувань безпеки Макс залишив котедж Целлера та переселився до Анжеліки Штраус — однієї із натовпу закоханих у нього дівчат, яких йому ніколи не бракуватиме впродовж усього життя; він зробив собі нові документи на ім’я Жака Вімпфелінґа (то був іще один середньовічний гуманіст) і взяв в університеті короткострокову відпустку.
Наступного дня після облави в університеті Андре Данжон надіслав гнівного листа прем’єр-міністру Лавалю, у якому майже кожний рядок був абсолютною брехнею. Ректор заперечував будь-який зв’язок студентів із Рухом Опору, наявність серед університетських викладачів і студентів значної кількості євреїв і загалом усе, в чому звинувачували університет. У період повного місячного затемнення його рішучість зробилася першим променем світла — єдиним, доступним землянам. Завдяки цьому майстерно розіграному обуренню університет вдалося вберегти від закриття. Тоді Данжон особисто зателефонував до помешкання Анжеліки Штраус. «Це останній акт,— сказав він,— завіса вже почала опускатися. Вам треба подумати про від’їзд».
Іще в той період, коли він відсиджувався у лісовому будиночку, Макс годинами обговорював воєнну історію з Ґастоном Целлером і писав статті на теми міжнародної політики. Ідеї, що в них містилися, у той час здавались абсолютно утопічними навіть йому самому. У це важко повірити, але 1942 року він уже розмірковував з приводу того, як після краху нацизму забезпечити стабільність у світі. Ці праці, у яких Макс Офалс передбачав необхідність створення організацій міжнародного рівня — таких, скажімо, як Рада Європи, Міжнародний валютний фонд і Всесвітній банк, викликали гарячий захват у Данжона, а тепер він повідомив Максові, що йому вдалося переправити його роботи до Лондона, де розташувався уряд вільної Франції, і що вони справили глибоке враження на генерала де Ґолля.
— Вас високо оцінив генерал, і в Лондоні ви зможете більше зробити для своєї країни, ніж тут,— сказав Данжон.— Будьте готові до від’їзду, а переправу через Ла-Манш ми вам забезпечимо. Боюся, цього разу вам краще не летіти. Не варто випробовувати долю двічі.
— Перед від’їздом я маю зробити ще одну справу,— відповів на це Макс.
Друга легендарна звитяга Макса Офалса отримала назву «Укушена Пантера». Люди розповідали про це з обережним захватом, майже пошепки, як про щось неймовірне. Агент Ніколо, який зробився помітною фігурою в об’єднаній групі Опору під назвою МУР (до неї ввійшли «ерудити» і ще два великі загони — «Франк Тірйо» та «Визволення»), безслідно зник, а разом із ним припинили своє існування і Себастьян Брандт, і Жак Вімпфелінґ, і Макс Офалс. Натомість з’явився німецький штурмбаннфюрер Пабст, відряджений зі Страсбурга на допомогу Урсулі Брандт і її команді. Під листом із його призначенням стояв підпис самого Гіммлера, чия давня неприязнь до «університету у вигнанні» була всім відома. Папери не викликали найменшої підозри, і це безперечно свідчило, що у мистецтві фальсифікації Макс досягнув фантастичних успіхів. Штурмбаннфюрер Пабст говорив бездоганною німецькою, був безмежно відданий рейху, мав ідеально впорядковані папери, а ставити під сумнів справжність автографа рейхсфюрера СС нікому й на думку не спадало. А ще виявилося, що в ньому повно чоловічого шарму — і це відкриття зробила особисто Урсула Брандт після Максового компліменту, який сказав їй, що прізвисько «Пантера» пасує жінці, наділеній котячою грацією. Насправді Урсула була невеликою на зріст і мала міцне ширококосте тіло, тож порівняння з великою чорною кицькою навряд чи їй пасувало. Проте вона прийняла комплімент не змигнувши оком. Тижнем пізніше вона і штурмбаннфюрер уже були коханцями.
У ліжку з’ясувалося, що принаймні в одному Урсула Брандт мала схожість із пантерою — вона полюбляла пускати в хід зуби та нігті. Її сексуальний партнер стоїчно все це зносив, ба більше — вітав і заохочував. На ранок їхні простирадла часто бували забруднені кров’ю, а в Урсули нив поперек і судоми зводили ноги, що робило її незвично м’якою та говіркою. В обмін на рани і подряпини, отримані впродовж нічних забав, чарівливий штурмбаннфюрер отримав практично необмежений доступ до всіх таємниць її служби рейху. За місяць цього зв’язку лже-Пабст спромігся передати по рації до «МУР» величезну кількість безцінної інформації. А потім на дверях будинку, де він жив, з’явився умовний знак, залишений колегами-підпільниками,— коло із крапкою всередині, накреслене крейдою. Це означало: «Тебе починають підозрювати». Макс по-тихому вийшов за двері, щоби вкотре безслідно зникнути.
За всю війну то був єдиний відомий «удар у відповідь» по гестапівській інфільтраційній діяльності, і щойно провал розкрився, Урсулу Брандт уже ніщо не могло врятувати — вона також зникла, не залишивши слідів. Рейхсфюрер Гіммлер був дуже злопам’ятною людиною.
У мемуарах Максиміліана Офалса про події «Великого рейду» і про помсту тій, яка підготувала облаву в університеті, говорилося в одному абзаці, просякнутому смутком:
«Для учасників Руху Опору будь-яка радість, будь-який успіх завжди були затьмарені усвідомленням того, що поряд гинуть інші. В операції «Пантера» нам пощастило, та коли я оглядаюся назад, то згадую не цю перемогу, а загиблих товаришів. Я пригадую Жана Поля Коші — нашого проводиря й організатора. Заарештований у Парижі лише за два місяці до висадки союзників у Нормандії, він був відправлений до Бухенвальда й по-звірячому вбитий нацистами 18 квітня 1945 року — у той самий день, коли американські війська оточили концтабір. Із почуттям втіхи я згадую процес над Жоржем Матьє. Він був заарештований союзниками у вересні сорок четвертого і клявся на допитах, що зробився зрадником тільки тому, що Урсула Брандт погрожувала знищити його вагітну подругу. Його визнали винним і розстріляли дванадцятого грудня. Усе життя я виступав проти смертної кари, але мушу зізнатися, що у випадку з Матьє мною керував не розум, а серце».
І далі: «Приєднання до Руху Опору було для мене немовби політ у безвість. Ти залишаєш позаду своє ім’я, своє минуле і своє майбутнє. Ти ніби здіймаєшся в небо над власним життям та існуєш тільки у справі, якій себе присвятив, часто тримаючись лише за рахунок почуття обов’язку та сліпої віри. Так, іноді дійсно здавалося, що злітаєш у височінь, але водночас мене не залишало почування, що будь-якої хвилини ти можеш розбитись або тебе зіб’ють — і ти здохнеш, як пес у багнюці».
Лише після рятівного прибуття до Лондона Макс зрозумів, що йому неймовірно поталанило. Його переправили через так званий «Пет лайн» — евакуаційний коридор для особливих випадків, чия база розташовувалася в Марселі. Організатором цього коридору був Ян Герроу, а після того, як його зрадили і схопили, контроль над лінією порятунку перейшов до лікаря-бельгійця, відомого під псевдо Пат О’Лірі. Його справжнє ім’я було Альбер-Марі Жеріс. Коридор перебував у віданні сектора безпеки британського командування спецопераціями і спершу був організований для порятунку британських льотчиків і таємних агентів, які опинилися в тилу ворога. Попри постійну загрозу зрад та арештів, увесь ланцюжок працював на диво злагоджено, завдяки цьому вдалося врятувати більше шестисот людей. Однак, ураховуючи зростаючу напруженість відносин між генералом де Ґоллем з одного боку, і Черчиллем та Рузвельтом з іншого, отримання дозволу на використання цього каналу для евакуації цивільної особи лише тому, що генерал забажав, щоби ця особа приєдналася до армії звільнення Франції зі штаб-квартирою в Карлтон-Ґарденз, мало більш ніж дивний вигляд. А причиною було нещодавнє прибуття до Англії дружини генералового ад’ютанта — мадам Франсуази Шарлеруа (у дівоцтві — Фанні Заріфі), чия тезка й водночас тітка Фанні Власто Родоканакі разом із чоловіком — лікарем Жоржем Родоканакі, передали свою марсельську квартиру в розпорядження Пета О’Лірі, і там було влаштовано конспіративний притулок для втікачів. Але ні про що із цього Макс Офалс на той час не знав. Він лежав під купою буряків у кузові вантажівки, що підстрибувала і трусилась, і думав, що вже ніколи нікуди не добереться, бо йому здавалося, ніби від ваги буряків у нього ось-ось зламається хребет. І, звичайно ж, він менше за все думав про те, що незабаром йому судилося зустріти дивовижну жінку, яка згодом стане його дружиною — єдиною у житті.
Її називали Сірою Щурихою. Справжнє її ім’я було Марґарет (Пеґґі) Родс. Однак у вітальні Жоржа і Фанні Родоканакі, де Макса познайомила з нею приятелька Сірої Щурихи, теж англійка Елізабет Гаден-Ґест, прозвучало лише знамените прізвисько, дане їй німцями за щурячу кмітливість і неуловність. «Ніколо, майстре підробки,— жартівливо представила його Елізабет.— Познайомтеся із Сірою Щурихою, що не дається в руки щуроловам». Макса здивував той абсолютний спокій і навіть веселість, що панували в обшарпаних апартаментах Родоканакі, і незабаром він зрозумів, що цю атмосферу створює своєю присутністю саме Сіра Щуриха. Врода її була очевидною попри те, що сама вона робила все можливе, щоби її приховати. Грива білявого волосся стирчала навсібіч і скидалася на щітку для миття пляшок; складалося враження, ніби вона кілька тижнів не мила голову. Жінка була вдягнена у завелику для неї пожмакану картату сорочку з наглухо застебнутими ґудзиками. Широкі рукави приховували довгі тонкі руки. Вбрання доповнювали розтягнуті вельветові штани і парусинові черевики. Макс подумав, що вона схожа на жебрачку, на старчиху, яку випадково занесло на таємні стежки війни. Зате очі в неї були як величезні бездонні озера, а під недоладним камуфляжем вгадувалося гнучке граційне тіло. До того ж у ній нуртувало стільки енергії, що, здавалося, їй затісно у стінах цієї кімнати.