Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 46)

— Вам пощастило, що вона піде разом із вами,— сказала Фанні Родоканакі.— У бійці вона варта п’ятьох чоловіків.

Щуриха гучно розреготалась.

— Господи, Фанні, люба, ну ти й умієш відрекомендувати дівчину хлопцеві,— захлинаючись сміхом, промовила вона.— То що скажете, Ніколо? Готові повзти крізь колючі кущі іспанського кордону разом із дівчиною, яка задушила чоловіка голими руками?

Їй було двадцять чотири, тобто майже на десять років менше, ніж на той час Максу, і вона вже була один раз одружена із марсельським бізнесменом на ім’я Моріс Ліото. Десь через рік після весілля його схопили і закатували в гестапо за відмову повідомити місце перебування Сірої Щурихи. І до, і після одруження з Максом Офалсом Пеґґі завжди згадувала про першого чоловіка, як про найбільше кохання у своєму житті. Вона тоді втекла від погоні на лижах і неслася так швидко, що німці не зуміли її наздогнати. Одного разу вона зістрибнула з потяга на повній швидкості. А якось у Тулузі її все ж таки заарештували, та у в’язниці вона так переконливо вдавала із себе провансальську домогосподарку, що через чотири дні німці її відпустили і так ніколи і не здогадалися, що тримали в руках саму Сіру Щуриху. «Ненавиджу війну,— сказала вона Максу в ту їхню першу зустріч у рятівному затишку марсельської квартири,— але вона триває, і тут нічого не вдієш. То що ж мені лишається? Махати хусточкою вслід тим, хто вирушає на фронт, чи плести їм балаклави, сидячи вдома?»

Втеча відбулася успішно. Здійснити її було важко, адже багато разів вони перебували на волосинку від смерті і порятунок здавався просто дивом, але зрештою вони подолали весь маршрут: Барселона, Мадрид, Лондон. Максу часом здавалося, що в очах провідників по обидва боки кордону за зовнішньою байдужістю ховається дивна суміш заздрості та осуду. Їхні погляди говорили: «Ви рятуєтесь, а ми не можемо», або: «Ви тікаєте, а ми залишаємося». Та він особливо цим не переймався, бо коли їх висадили на військовому аеродромі в Нортголті, Макс Офалс був уже по вуха закоханий. Нортголт зустрів їх крижаним вітром, і типового для Британських островів дощу, що пробирає до кісток, теж не вдалось уникнути. Двоє закутаних у багато шарів одягу біженців стояли посеред льотного поля під холодною мрякою. Франсуа Шар­ле­руа прибув забрати Макса, який накульгував на одну ногу, а безіменний офіцер розвідки прибув зустріти Сіру Щуриху. Треба було прощатись, але перш ніж вони розійшлися, Макс устиг ­запитати, чи можна буде побачити її знову. Сіра Щуриха збентежилася, що виразилось у дуже типових для подібних ситуацій симптомах: яскравому рум’янку, що залив її щоки, у невпевненому переступанні з ноги на ногу, у до болю стиснутих руках і потоці уривчастих вигуків, що чергувалися з недоладним сміхом.

— Ой божечки, ха-ха-ха! Ото вже не чекала! Невже правда? Ви це серйозно? Ха-ха! Знаєте, мені би не хотілося… Все це так незвично… Хоча, коли вже ви про це питаєте… Якщо ви такий добрий, що… О боже, я так по-дурному поводжуся!.. Ох, мамочко… Ну гаразд, я згодна!

А тоді вона нахилилася та невміло цмокнула його у щоку, та ще й боляче наступила на ногу.

Їхнє перше побачення в готелі «Лайонс-Корнер» на Пікаділлі закінчилося повним фіаско. Марґарет була сама не своя — із червоними очима, застуджена, вся у сльозах. Канал «Пет-лайн» припинив своє існування через зраду людини, якій всі довіряли,— Пауля Коле (справжнє ім’я та військове звання — сержант Гарольд Коул). Він виявився подвійним агентом на псевдо «Дебодель» і видав німцям усю марсельську групу. Фанні Власто та Елізабет Гаден-Ґест удалося сховатись, але Пета О’Лірі схопили агенти гестапо й відправили до Дахау. Як не дивно, під час тортур він не помер, дожив до кращих днів і помер уже в оновленій Європі, для порятунку якої доклав так багато зусиль. А от Жоржу Родоканакі поталанило менше: через декілька місяців після арешту він попрощався з життям у Бухенвальді.

— Знаєш, я повертаюся,— оголосила Марґарет і сердито висякалась.— Я повернуся туди, щойно мені вдасться примусити керівництво дати мені дозвіл на це.

Макс хотів був благати її залишитись, але він промовчав і тільки міцно стиснув її руки. Через три місяці Пеґґі отримала ­дозвіл і поїхала. Хід війни стрімко змінювався, і життя Максиміліана Офалса теж змінило свій напрямок: нестримно та нездоланно воно потягнуло його до цієї вродливої, незграбно-сором’язливої, безстрашної та сексуально непробудженої жінки, і, крім того, воно понесло його геть від Франції до Америки,— і все це через неперед­бачувану, майже на межі ворожості, особисту неприязнь, виявлену до нього ге­нералом Шарлем де Ґоллем.

Тієї зими Лондон нагадував зранене серце. В очі кидалися криваві шрами, отримані містом під час ворожих нальотів: зметені з лиця землі вулиці, розполовинені будинки, пустирища, що виникли на місці щільної забудови, і нестача всього на світі. Людям бракувало найнеобхіднішого. На дорогах було дуже мало автівок. Але всі й надалі робили свою справу, немовби життя йшло своєю чергою, немовби багатьом із них не доводилося проводити ночі на платформах підземки, маючи при собі заледве більше, ніж зміна білизни та документи, немовби нікого не мучали думки про добро­бут відправлених на село чи в інше безпечне місце дітей.

Район Карлтон-Ґарденз, де містилася штаб-квартира де Ґолля, залишився майже не ушкодженим. Шарлеруа відвіз Макса туди для зустрічі з генералом. У своєму оздобленому дерев’яними панелями кабінеті де Ґолль чомусь увесь час стояв до нього у профіль на тлі вікна і видався Максові карикатурою на самого себе. «Еге, ново­явлений геній, протеже Данжона,— промовив генерал, не обертаючись до відвідувача.— Дозвольте сказати вам ось що, месьє: я жодним чином не ставлю під сумнів судження свого друга-­ректора. Ваші досягнення і таланти вражають. І все ж таки ідеї, висловлені у ваших працях, здебільшого залишаються цілковитою нісенітницею. Необхідність створення якоїсь загальноєвропейської організації? Мабуть, із цим іще можна погодитися: європейцям зрештою доведеться забути минулі образи і примиритися з Німеччиною. Усі інші ваші пропозиції — чистісінькі марення, і здійснення їх означає добровільну здачу на милість американців і зміну попередньої залежності на нове рабство. Я цього не дозволю ні за яких обставин».

Макс не проронив ні слова у відповідь. Замовк і генерал. Шар­леруа взяв Макса під лікоть і скерував до виходу. Двері за ними ще не встигли зачинитися, коли де Ґолль, який і досі стояв біля вікна зі зчепленими за спиною руками, вимовив: «Ох, якби вони тільки знали, які уламки горілих сірників мені доводиться залучати до справи, щоби домогтися визволення Франції!»

— Ви маєте зрозуміти його роздратування, адже Рузвельт його ні в гріш не ставить,— ніби вибачаючись, сказав Шарлеруа, коли вони опинилися за дверима кабінету.— Та й Черчилль не дуже-то з ним рахується. І навіть у французькому дипломатичному корпусі чимало тих, хто не радить мати справи з урядом де Ґолля. Рузвельт, якби міг, давно б уже його позбавився. Натомість він би краще мав справу, скажімо, із Жиро…

Після цього Макс майже не зустрічався з генералом. Його призначили до відділу пропаганди, де він складав листівки для окупованих територій і перекладав різноманітні документи з німецької, рахуючи години і хвилини в очікуванні вечора, тобто зустрічі зі Щурихою.

Потреби військової промисловості в металі позбавили околиці Порчестер-Террас, як і весь район Бейсвотер, традиційних для цієї частини міста кованих парканчиків і хвірточок, тож вони, подібно до інших вулиць Лондона, що залишилися без звичної оздоби, сором’язливо прикривали голизну щільним зимовим туманом. Макс оселився у напівпідвальному поверсі будинку, що належав братові Фанні Родоканакі — Мішелеві Власто. Більша частина сходів була продірявлена і знищена пожежею від влучання фосфорної бомби, й у приміщенні досі відчутно тхнуло гаром. Кожного разу, користуючись сходами, доводилося рухатися, мало не втискаючись у стіну. Життя зробилося так само дірявим, такою собі книжкою із зібганими, вирваними із м’ясом сторінками. Економка родини Власто місіс Шанті-Діккенс, жінка індійського походження, завжди вдягалася у завеликий для неї безформний плащ, величезний берет і черевики на шнурках. Та й апетит мала настільки невситимий, що ковтала навіть частини слів. Вона говорила: «Не звертайт уваг. Ніког не вбит, а це ж оловне, хіб ні? — Після чого показувала на відро з піском і продовжувала: — І це стої на кожном ­поверсь — і на самом низу, і на перш поверсь, і скрізь. Про вся випад». Місіс Діккенс мала феноменальну пам’ять і частенько цитувала дописи з газетної кримінальної хроніки. «Він поріза її на шматк, сер, це ж прост жа! — розповідала вона зі смаком.— Це ж неймовірн кошма, хіб ні? Мож, їст і запивта чає».

Щуриха навідувала його за будь-якої нагоди. Вона йшла пішки через темне місто, крізь зеленкуватий туман, і слідкувала, щоби промінь ліхтарика падав виключно їй під ноги. У ті вечори, коли вона не приходила, Макс, закутаний у своє найтепліше пальто, сидів біля слабенького електрообігрівача і кляв долю. Депресія, що ховалась у глибині свідомості, виповзала тоді на середину кімнати, а холод і самотність слугували їй добрим харчем. Обман і зрада зробилися в ті часи найнадійнішою валютою. Американці не довіряли «Вільній Франції» де Ґолля, бо підозрювали, що до її лав просочилися зрадники-вішісти, англійці користувалися тією ­самою монетою і засилали до штаб-квартири на Карлтон-Ґарденз власних інформаторів. Жорж Матьє, Пауль Коле… Сьогоднішній друг міг завтра зробитися твоїм убивцею, і надмірна довірливість могла коштувати життя. А хіба може існувати життя без довіри? Хіба можна без неї відчути всю повноту й радість людського спілкування? «І цю ущербність ми всі понесемо із собою до майбутнього,— думав Макс.— Недовіра. Постійне очікування того, що тебе обдурять,— це як воронки від вибухів у серці кожного з нас».