Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 48)

Чоловікові Марґарет про свій сон не розповіла. На той час вони з послом Максиміліаном Офалсом уже жили кожен своїм окремим життям. Але для публіки вони залишались ідеальною парою, яка дотримується всіх правил шлюбу. Максові мемуари зробили їх воєнний роман відомим широкому загалу — книжка аж два з половиною роки протрималася у списку бестселерів, і хіба вони мали право руйнувати цей міф, що забезпечив їм обом квиток у безсмертя? Протягом двох десятиліть вони були — і досі залишалися, «Щурочкою та Підпільником», золотою парою, чий поцілунок у день закінчення великої битви народів зробився для цілого покоління своєрідним іконографічним символом всесилля кохання, перемоги над чудовиськами, знаком щасливої долі, тріумфу всього найкращого, найсвітлішого, що тільки є в людині, над темними сторонами людської натури.

— Якщо ми з тобою, ха-ха, спробуємо розійтися, ха-ха,— сказала Марґарет йому одного разу, ховаючи сердечний біль за стоїчним смішком,— то нас, ха-ха-ха, напевно, лінчують. Добре, що я взагалі, ха-ха, не схвалюю тих клятих розлучень…

Отже, вони обоє плекали легенду про романтичне кохання, що не вмирає з роками: вона — бездоганно, він — зовсім ні, на жаль. Марґарет тримала руку на пульсі Максових зрад. Після смерті батьків вона зробилася дуже заможною жінкою. Вони залишили їй значних розмірів земельні угіддя в Гемпширі та великі винні погреби в Доро. Це надавало їй можливість фінансувати приватних детективів у тих рідкісних випадках, коли давні зв’язки в тіньовому світі колишнього підпілля виявлялися неефективними. Саме тому Марґарет знала імена і прізвища всіх коханок свого чоловіка, знала про кожну підкорену ним аспірантку, про кожну юну дослідницю, якій кортіло, щоби він власноруч дослідив її саму, про кожну вродливу німфоманку з вищого світу, про кожну шльондру з передмістя; у її списку були всі перекладачки-синхроністки, кот­рих він спокусив під час наукових конференцій, усі хвойди, яких він похапцем брав у літньому будиночку в Саут-Форк, побудованому на порослому лісом схилі Іст-Енду, утвореному давнім льодовиком, що відступив. У більшості випадків Марґарет зберігала їхні адреси і номери незареєстрованих телефонів. Вона ніколи не вступала в контакт із жодною із цих жінок, бо переконала себе в тому, що збирає всю цю інформацію просто так. Однак то була брехня, якою Марґарет намагалася себе заспокоїти. Їхні імена встромлялися в неї, наче ножі; їхні адреси, номери квартир, коди замків пропалювали її пам’ять, як маленькі фосфорні бомби.

Разом із тим вона не могла звинувачувати в цьому самого лише Макса. У міру того, як війна відходила в минуле, Марґарет усе менше відчувала потребу в сексі. Її інтерес до цієї частини життя, і без того достатньо слабкий, практично згас. «Нехай бідолаха отримує своє, де йому заманеться,— похмуро казала вона собі,— аби тільки до мене не чіплявся. Хай би він дав мені спокій, а я би читала, доглядала сад і назавжди викинула би з голови всю цю ­кляту гидоту». У такий спосіб вона намагалася відвести очі від своїх справжніх почуттів і робила це так успішно, що коли їй ставало нестерпно погано (а це періодично траплялося), коли їй ставало так погано, що Марґарет зненацька заливалася пекучими ­сльозами і трусилася всім тілом від незрозумілих судом, вона не могла збагнути, із якої причини їй аж так зле. Вже в літаку на шляху до Індії, сидячи біля чоловіка, біля цієї видатної людини, Марґарет Офалс дозволила собі пофілософствувати. «Чорт забирай,— подумки казала вона,— у нас усе ж таки був приголомшливо прекрасний роман. Насправді незвичайний, запевняю вас. Але якщо зазирнути за зачинені двері, то де все це буває звичайним? Лише трішечки підніми кришку життєвого казана, звідти стільки всього незвичайного вихлюпнеться, що не дай боже. За замкненими дверима кожного дому неодмінно ховається яке-небудь відхилення від норми, що-небудь неочікуване. Нормальність — це взагалі міф. Люди не бувають нормальними. Ми, звичайно, дивнувата пара: кожне чудить на свій копил. Але загалом ми досить добре розуміємо одне одного. Ось погляньте на нас, на Макса й мене: летимо високо в небі і тримає­мося за руки. І це після двадцяти років шлюбного життя! Не так уже й погано. Правда-правда, навіть зовсім ­непогано».

Марґарет заплющила очі, і перед її внутрішнім зором знову виникло те саме опівнічне видіння: маленька дівчинка-щуренятко стоїть на тонесеньких задніх лапках, благає її полюбити і тоненьким, писклявим голосочком називає її мамою. Марґарет раптом вирішила, що в Індії опікуватиметься сиротами. Так, зовсім скоро індійські діти, які залишилися без батьків, знайдуть у ній відданого друга. Можливо, саме про це і був її сон.

Подейкували, нібито Ліндон Джонсон сказав одного разу державному секретареві Діну Раску: «Їм подобався Ґелбрейт, тож пошліть туди ще одного професора-ліберала. Тільки дивіться, щоби він не переметнувся на бік аборигенів». Коли після короткої індо-пакистан­ської війни 1965 року Раск зателефонував Офалсу і запропонував йому посаду американського посла в Індії, Макс зрозумів, що, сам того не підозрюючи, вже давно чекав на цю пропозицію. Йому раптом стало абсолютно ясно, що Індія, де він ніколи не бував, може стати якщо не його долею, то, принаймні, тим кінцевим пунктом, до якого від самого початку терпляче вели його звивисті життєві дороги. «Мені потрібно, Максе, щоби ви вирушили туди негайно. Цим індійським джентльменам слід дати добрячого американського копняка, і ми вважаємо, що ви та сама людина, яка здатна це зробити як слід». У своїй класичній науковій розвідці, озаглавленій «Чому бідні є бідними?», Макс Офалс зосереджував увагу на дослідженні економіки трьох країн — Індії, Китаю і Бразилії, і в останньому

розділі, що набув особливо широкого розголосу, пропонував низку заходів, за допомогою яких можна було домогтися пробудження цих «сплячих гігантів». Цілком імовірно, що то був перший випадок в історії економіки, коли відомий західний економіст вирішив ретельно проаналізувати процес, що незабаром увійде в історію як співробітництво країн глобального Півдня. Але того задушливо жаркого та вологого вечора на Мангеттені,— стояв кінець вересня, і літу, здавалося, не буде кінця,— Макс, щойно поклавши слухавку, вголос здивувався, чому це раптом його, економіста-теоретика, автора праці, у якій була запропонована модель витіснення з обігу американської валюти, що мало би допомогти країнам третього світу досягти процвітання, обрали представляти інтереси Сполучених Штатів в одній із цих країн. Але його дружина, колишня Сіра Щуриха, одразу ж і без вагань дала відповідь на це запитання: «Гламур, мій любий, гламур. Як це ти сам не здогадався, дурнику? Кожен бажає постояти поруч із зіркою».

Америка не знала, як поводитися з Індією. Ліндон Джонсон відчував таку прихильність до пакистанського диктатора Мохаммеда Аюб-хана, що був готовий заплющити очі на те, що дружба між Пакистаном і Китаєм поступово міцніє. «Законна дружина може дозволити собі пробачити чоловікові один-два загули»,— сказав він Аюб-хану під час візиту диктатора до Вашингтона. Аюб розреготався і відповів: «Ну звісно ж, у ролі законної дружини виступають Сполучені Штати; пан президент не мусить мати у цьому жодних сумнівів». Після того він повернувся додому і встановив із Китаєм значно тісніші відносини. А Дін Раск узагалі не намагався приховувати свою неприязнь до Індії. То був період, коли девальвація рупії і продовольча криза поставили цю країну у принизливе становище — тобто в повну залежність від американських поставок. Ці поставки постійно затримувались, і посол Індії у Сполучених Штатах Б. К. Неру був змушений висловити державному секретареві невдоволення свого уряду. «Чому ви намагаєтеся заморити нас голодом?» — прямо запитав він й отримав так само відверту відповідь, суть якої можна викласти в одній фразі: «Бо ви отримує­те зброю від Радянського Союзу». Перед відльотом до Нью-­Делі Макса викликали до резиденції Діна Раска, де йому довелося вислухати довгий спіч відверто антиіндійського змісту: Раск не лише висловився проти позиції Індії в кашмірському питанні, але й піддав нищівній критиці аннексію Республікою Індія Хайдарабада й Гоа, а також засудив підтримку деякими індійськими лідерами Північного В’єтнаму. «Із цим джентльменом, Хо Ші Міном, ми перебуваємо у стані війни, тож, любий професоре, будьте ласкаві доступно пояснити тим, хто там у них в Індії зараз при владі, що на друга нашого ворога ми не можемо дивитися поблажливо»,— сказав Раск. Ці слова Макс пригадав після того випадку на його першому в Індії прийомі, коли Радхакрішнан співчутливо потис йому руку. Він сказав Марґарет: «Боюся, що моя популярність тут довго не триватиме. Якщо я виконуватиму настанови Раска, вони незабаром почнуть жбурляти в мене каміння».

Коли він висловив намір негайно відвідати Кашмір, міністр внут­рішніх справ Індії Гузарілал Нанда відразу почав палко заперечувати: ризик надто великий, його особиста безпека може опинитися під загрозою. І тоді, вперше у житті, Макс Офалс скористався авторитетом могутніх Сполучених Штатів Америки. «Природа сильної влади така, що тому, хто нею володіє, не потрібно відкрито апелювати до неї,— писав він пізніше у книжці “Людина влади”,— адже цей факт постійно присутній у свідомості кожного, із ким вона має справу. Отже, потужна влада діє приховано, а той, хто нею володіє, може цілком щиро стверджувати, що ніколи до неї не вдавався». Уже за кілька годин заперечення Нанди були скасовані завдяки втручанню прем’єр-міністра Шастрі, і кашмірському візиту Макса дали зелене світло.