Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 49)

Через п’ять днів Максиміліан Офалс у теплій шинелі, бронежилеті та картузі з хутровими навушниками стояв на так званій лінії припинення вогню, пізніше відомій як «лінія контролю». Зненацька все минуле життя здалося йому порожнім і позбавленим сенсу. Страсбурзька садиба у стилі Belle Epoque, котедж у Герговії, напівпідвал на Порчестер-Террас, Нью-Гемпшир зі славнозвісним економічним самітом, апартаменти на одинадцятому поверсі хмарочоса на Ріверсайд-драйв і навіть Рузвельт-Гаус — нещодавно з розмахом побудована Едвардом Дарелом Стоуном посольська ­резиденція в дипломатичному кварталі Делі, котра в одних викли­кала щирий захват, а в інших — не менш щирі кпини. Все це миттєво зникло. На якусь долю секунди Макс забув про всі свої колиш­ні ідентичності: талановитий молодий економіст, студент права та міжнародних відносин, майстерний фальсифікатор, ­пілот-ас, єврей-­біженець, популярний письменник. Навіть личина американського посла, наділеного потужною владою, на мить спала з нього, ніби її не було. Він залишився наодинці із самим собою — голий карлик перед лицем Гімалаїв, що здіймаються в незмірну височінь. Він стояв занімілий, усвідомлюючи своє безсилля перед масштабністю кризи, що унаочнювалась у вигляді двох армій, що застигли по обидва боки звивистого бікфордова шнура — лінії контролю, що їх розділяла. Та невдовзі власна доля повернулася до нього добре знайомим обличчям — як історія його рідного міста із численними пересуваннями франко-німецького кордону, що калічили життя його співвітчизників. Він здолав довгий шлях, але, схоже, зайшов не так уже далеко. «Чи є на землі ще два настільки несхожих між собою місця? — спитав він себе.— І чи є десь два інших місця, так само між собою схожих?» Попри зовнішні відмінності, головним визначальним фактором насправді є природа самої людини. І Максові спало на думку дивне: одна рухлива прикордонна лінія вже зробила його тим, ким він є зараз. А що як другій, тій, перед якою він у цю хвилину стоїть, доля призначила перекроїти його на інший лад? Може, він й опинився у цій так само нечіткій, можна сказати, сутінковій зоні лише для того, щоби його попереднє «я» припинило існування?

Міністр закордонних справ Індії Сваран Сінґх торкнувся його руки:

— Досить. Тут небезпечно довго стояти на одному місці.

До кінця життя Макс Офалс пам’ятатиме ту мить, коли масштаб і характер кашмірського конфлікту вибили в нього, людини західного світу, ґрунт із-під ніг, як не забуде він і своєї тодішньої потреби якомога швидше загорнутись у шаль власного досвіду воєнних років. Що тоді ним керувало? Прагнення зрозуміти чи бажання приховати від самого себе власну безпорадність? Шукаючи схожість у такому несхожому на колись бачене, чи намагався він зрозуміти ситуацію, чи, може, бажав лише зняти із себе відповідальність за те, що виявився не в змозі в ній розібратись? Макс так і не знайшов для себе відповіді на це питання. Тим паче, що питання було диявольськи складним.

Він заповзявся шукати союзників у Вашингтоні і зумів знайти декількох. Ними виявилися радник у справах державної безпеки США Мак-Джордж Банді, його майбутній наступник Волт Вітмен Ростоу та чоловік, який поїде до Нью-Делі після скандальної відставки Макса,— Честер Бовлз. Банді виявив, що відносини Аюб-хана з китайським керівництвом були «значно більш тісними», ніж стверджували обидві сторони, і почав наполегливо переконувати Ліндона Джонсона в тому, що Індія — найбільша й потенційно найвпливовіша з усіх некомуністичних азійських країн, має величезну цінність і що через ті сімсот мільйонів доларів військової допомоги, що їх США надали Пакистану, Америка ризикує втратити величезний приз — Індію. Ростоу поділяв цю думку й казав, що Пакистан тихцем обдурює Сполучені Штати, а Індія, навпаки, має для них набагато важливіше значення. Що ж до Бовлза, то він запевняв Джонсона в тому, що лише небажання Штатів надати Індії озброєння підштовхнуло покійного Джавахарлала Неру, а слідом за ним і Лал Багадура Шастрі в обійми росіян, які після США були найбільшими постачальниками зброї. Але Джонсон продовжував уперто торочити своє, не бажаючи надавати Індії перевагу, і зрештою заявив: «Нам слід припинити надання військової допомоги обом країнам, нехай розбираються без нас». Проте вашингтонські союзники Максиміліана Офалса доручили йому не гаючись, прямо на «вогневій позиції», обговорити можливість постачання Індії того, чого вона найпалкіше бажала,— американських надзвукових літаків у великій кількості та на вигідних умовах. Отже, сидячи на подушках і килимах у мисливському будиночку в Дачхігамі, у перервах між номерами, виконуваними для нього пачхігамськими майстрами бханд патер, Максиміліан Офалс, той самий «єврей-летун», який урятував від нацистів знаменитий літак Буґатті, потягував вино, обмінювався жартівливими репліками з міністром іноземних справ Індії та нашіптував йому на вухо, яким чином можна було б укласти угоду про поставки швидкісних літаків. А тоді на сцені з’явилася Буньї Каул-Номан, і Макс раптово усвідомив, що його індійське призначення вочевидь матиме дуже мало спільного з політикою, дипломатією чи поставками зброї, натомість, індійська земля подарує йому набагато цікавіший досвід, пов’язаний із одвічними імперативами плотських бажань.

Подібно до того, як колись прекрасна Анаркалі чарівним танцем у Шеш-Махалі — Залі тисячі дзеркал — підкорила ­серце принца Селіма; подібно до того, як Модхумала, що зіграла голов­ну роль у найпопулярнішому фільмі сезону, змусила своїм танцем мільйони чоловіків сторопіло заклякнути перед екранами; так танцювала і Буньї. Виконуючи свій номер у мисливському будиночку в Дачхігамі, вона знала, що цьому танцеві судилося змінити її життя; у зачарованому погляді американського посла вона зуміла побачити власне майбутнє. Коли Макс, несамовито аплодуючи, підвівся, Буньї вже точно знала, що він знайде спосіб її здобути, тож їй лишалося тільки зробити вибір між «так» і «ні». Вона зустрілася з ним очима, і в її погляді сяйнуло «так». І шляху назад не стало. Майбутнє прийде до неї, як вісник із неба до простої смертної, щоби оголосити волю богів. І знову ж таки — їй залишається тільки чекати і не прогавити вісника, бо хтозна в якій іпостасі він з’явиться. Буньї стулила долоні у традиційному шанобливому жесті, торкнулася пучками тонких пальців свого підборіддя і схилила голову перед людиною влади. Коли ж вона розвернулася, щоби піти геть, у неї виникло відчуття, ніби вона не йде зі сцени, а ще тільки збирає­ться на неї вийти, і цей новий акторський майданчик за розмірами буде набагато більшим і набагато бажанішим, аніж усі ті, на які їй доводилося виходити раніше; Буньї здалося, що її танець не щойно закінчився, а лише от-от почнеться і триватиме доти, доки не спливе відпущений їй час перебування на цьому світі. От тільки треба постаратися, щоби її історія не мала такого сумного завершення, як у прославленої у віках танцівниці Анаркалі: за те, що ця танцівниця мала зухвальство покохати принца, її живцем замурували в підземеллі. Буньї бачила фільм, у якому режисери винайшли спосіб зберегти героїні життя: за наказом імператора Акбара, який розкаявся у своєму рішенні, до гробниці Анаркалі прорили підземний хід, і їй разом із маті­р’ю було дозволено втекти із країни. Життя у вигнанні не набагато краще за смерть, вважала Буньї. Це майже те саме, що бути замурованою живцем — та сама домовина, лише більшого розміру. Але часи змінились, і, можливо, у другій половині ХХ сторіччя простій танцівниці вже буде дозволено вловити у свої сіті принца.

Помічник посла Едґар Вуд — худий, високий, із завжди скуйовдженим волоссям і постійно запаленим прищем на правій щоці, що ніби натякав на неприродно довгий період статевого дозріван­ня, та ледве помітною смужкою сапатівських[47] вусів, що нібито підтверджували те саме, лише нещодавно закінчив Колумбійський університет, де навчався на факультеті міжнародних відносин, і за особистим проханням Макса отримав дозвіл вирушити з ним до Індії. Едґар Вуд цікавив посла зовсім не тому, що відзначався блискучим розумом або надзвичайною працездатністю, хоча він дійсно був дуже спритним і швидко затямлював, що й до чого (недарма в університеті його прозвали «Вудом Спритником» — і це прізвисько разом із ним перекочувало до посольства). Насправді причина була іншою: Едґар Вуд радо виконував усі делікатні доручення Максиміліана Офалса і вмів тримати язика на припоні. Знайти когось, хто би володів умінням улаштовувати інтимні зустрічі, домовлятися та залагоджувати неприємні наслідки, було не так-то просто, а без подібного помічника людина, яка постійно перебуває на очах громадськості, не могла би вести той спосіб життя, до якого Максиміліан Офалс від природи мав схильність. Він дав Вуду власне прізвисько: для нього хлопчина був не «Спритником», а радше «Штовхачем», хоча вголос посол ніколи так його не називав. Того найпершого разу, коли в розмові з Едґаром він обережно торкнувся питання своїх побачень із жінками та згадав про необхідність мати довірену особу, Вуд негайно висловив абсолютну готовність зробитися такою особою.

— Дозвольте лише одне запитання, сер,— сказав він.— Ви не маєте болів у спині?