Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 50)

— Ні,— трохи ошелешено відповів Макс.

Вуд із явним полегшенням кивнув.

— Чудово,— сказав він.— Річ у тім, що інтенсивний секс і хвора спина відіграли поважну роль у загибелі президента Кеннеді.

Ці слова здивували Макса: вони свідчили, що цей молодик зовсім не таке зелене курча, яким видається на перший погляд.

— Проблема в корсеті, сер,— пояснив Вуд.— Кеннеді мав хвору спину, а через те, що надміру займався сексом, болі посилились і йому довелося постійно носити корсет. Корсет був на ньому і в Дал­ласі, тому Кеннеді не впав, коли в нього поцілила перша куля. Його поранили, він нахилився вперед, але корсет змусив його знову випростатись, і тоді друга куля розтрощила його потилицю. Розуміє­те, до чого я веду, професоре? Не був би Кеннеді таким ненажерливим у сексі, то, можливо, йому би не довелося носити корсет, а не носив би він корсета, то й не потрапив би передчасно на той світ: розпластався би на підлозі машини і залишився пораненим, але живим. Пригадуєте — перший постріл не був смертельним, він би не підставився під другий, і Джонсон не став би президентом. У цьому є, напевно, якийсь моральний сенс, але, оскільки ви, професоре, проблем зі спиною не маєте, то вас це жодним чином не стосується.

У мисливському будиночку в Дачхігамі Макс Офалс відкинувся на подушки, відвернувся від міністра закордонних справ Індії і нахилився до Едґара Вуда:

— Дізнайся про неї всі подробиці,— наказав він помічникові.

— Авжеж, сер,— з ентузіазмом відгукнувся Вуд.— Існує припущення, що її поховали в Лахорі, на території теперішнього Паки­стану, а її справжнє ім’я було чи то Нісса Надіра-бегум, чи то Шарф-ул-Нісса. Принц Селім називав її Анаркалі, що означає «квітка граната».

Макс насупив брови.

— Я не про бісову героїню тієї п’єси, Вуде,— роздратовано уточнив він.— Мені не потрібна ця бісова апокрифічна старовина.

Едґар Вуд усміхнувся на всі зуби.

— Я так і зрозумів, сер,— відповів він.— Просто вирішив трішечки пожартувати.

Макс вибачав Вуду подібні жарти — то була мізерна плата за послуги, що їх без заперечень і навіть із певним завзяттям надавав йому молодий помічник.

Посол знову повернувся до Сварана Сінґха. Цей тихий чоловік із простими манерами, який своєю чарівливістю та ерудицією анітрохи не поступався йому самому, подобався йому дедалі більше. Сваран Сінґх визнав за необхідне також прокоментувати танець Буньї:

— Знаєте, Акбар уславився своєю терпимістю до індуїзму. Джо­дха-баї — його дружина й мати Селіма — впродовж усіх років шлюбу ревно виконувала всі індуїстські ритуали. Це надає підстави стверджувати, що для нашої країни соціальні регламентації завжди були важливішими від релігійної приналежності. Зовсім як у англійців, еге ж? Не дивно, що ми з ними так швидко знайшли спільну мову.

Макс ввічливо розсміявся.

— Між іншим,— додав Сваран Сінґх, відомий як людина суворих моральних принципів і водночас досвідчений політик — тобто людина, яка добре знає дієвість шокової терапії.— А чи звернули ви увагу, які груденята у цієї молодої танцівниці?

Міністр закордонних справ голосно розсміявся, і Макс був змушений до нього приєднатися — виключно заради зміцнення індійсько-­американської дружби.

— Національне надбання, що й казати,— із серйозним виразом обличчя сказав він, намагаючись приховати свою справжню зацікавленість принадами танцівниці та водночас підозрюючи, що Сваран Сінґх якось помітив його підсвідому суто чоловічу реакцію.— Справжній скарб Індії,— з усмішкою додав він для більшої переконливості.

Сварана Сінґха це розсмішило ще дужче.

— Знаєте, пане посол,— вимовив він із веселим сміхом,— мені здається, що з вами у ролі проводиря нова Індія зробиться ще більш прозахідною, ніж будь-коли раніше.

Коли Пеґґі Офалс, самотньо сидячи у своїх нью-йоркських апартаментах, відповіла на телефонний дзвінок і почула від одного зі своїх інформаторів, що Едґара Вуда відрядили до Індії у складі посольської місії, серце її затріпотіло і вона з усієї сили пожбурила високий келих із мінеральною водою «Сан-Пеллеґріно», який у ту мить тримала в руці, у величезний портрет роботи Роя Ліхтенштейна, що зображував її чоловіка в кабіні «Рейсера» Буґатті і займав майже всю стіну їхньої просторої вітальні на Істсайд-драйв. Вона сама подарувала Максові цю картину, і полотно постійно перебувало в неї перед очима — за винятком тих днів, коли його на якийсь час позичали для демонстрації у більш або менш престижному виставковому залі. Почувся дзенькіт розбитого скла, але лють завадила Пеґґі як слід прицілитись, і келих розбився об ­стіну ­трохи правіше від монументальної картини. Колишня Щуриха не стала збирати скалки, натомість стиснула кулаки, намагаючись опанувати себе. Ну добре, хай уже краще цей сутенер, сказала вона собі, тамуючи неконтрольовану лють. Якби Вуда залишили в Америці, то її чоловік, без сумніву, знайшов би собі якогось іншого посібника, і впродовж якогось часу вона взагалі не мала би інформації про людину, яка забезпечує Максові доступ до того, без чого він, схоже, досі не може обійтися і брати участь у чому особисто вона уже давно категорично відмовилася. Ні Макс, ні Едґар навіть не здогадувалися, що Марґарет усе про них знає, що їй добре відомо, звідки з’являлися всі ті жіночі тіла й де саме усі ті тіла було… ні, не поховано, бо хто ж їх ховав? — а покладено…

Так, це влучне слово: «покладено». Марґарет в усіх подробицях знала, де, коли та як тими мерзенними, брудними, клятими тілами він скористався, і давно вирішила… так, вона в праві так вчинити — і бачить Бог, настане той день, коли… Адже вона вже один раз убила людину, то хто чи що може її зупинити?! Настане день, і вона здійснить свою виплекану роками помсту.

Спокушання Буньї Каул-Номан — а точніше спокушання нею Максиміліана Офалса — відбувалося зовсім не швидко. Організувати інтимне побачення американського посла з одруженою кашмірською танцівницею виявилося нелегким завданням навіть для такого винахідливого спритника, як Едґар Вуд. По завершенні святкового концерту в дачігамському мисливському будиночку Вуд від імені посла Сполучених Штатів оголосив, що пан Офалс бажає особисто подякувати учасникам чудової вистави, яка так розрадила його цього вечора, і вони зібралися всі разом: поети і співаки, музиканти і танцюристи, декламатори і кухарі. Макс у супроводі перекладача переходив від людини до людини. Його щира зацікавленість й увага підкорили й розчулили всіх, до кого він звертався. У якийсь момент він, ніби ненароком — начебто не заради цього й було все це влаштовано, повернувся до Буньї і привітав її із блискучим виступом.

— Такий винятковий талант, як у вас, потребує подальшого розвитку і широкого розголосу,— сказав він.

Перекладач передав їй слова Макса. Буньї слухала його зі скромно опущеними очима, але водночас відчувала на щоці легкий холодок — немовби хтось ледь-ледь прочинив двері до зовнішнього світу і звідти на неї дмухнув весняний легіт. Вона наказала собі: «Терпіння — і ти отримаєш усе, чого хочеш. Склади руки на колінах, сиди і чекай. Чому бути, того не минути».

— Запитайте, як її звати,— звелів він перекладачеві.

— Буньї,— відповів той.— Вона каже, що це її улюблене ім’я… як би це краще сформулювати… це ім’я, яке вона сама собі обрала. При народженні її назвали Бхумі, що означає «земля», та для друзів вона — Буньї. Саме так люди Кашміру називають своє улюб­лене дерево — чинару.

— Зрозуміло,— відказав Макс.— Отже, одне ім’я для чужинців, інше — для друзів. Запитайте цю Бхумі-землю, або ж Буньї — улюб­лене дерево, чого би вона прагнула як танцівниця?

У його тоні не було особистої зацікавленості, жодного натяку на щось непристойне чи недозволене. І Буньї відповіла так само чемно й дуже обережно. У її словах ніхто би не розчув нічого, крім ввічливості.

— По-перше, вона сказала,— переповів перекладач,— що для вас зветься Буньї, а по-друге, вона щаслива довідатися, що її мистецтво принесло вам задоволення.

Максиміліан Офалс помітив, як через голови присутніх, із легкою, без найменшої іронії усмішкою на них дивиться Сваран ­Сінґх. Макс відійшов від Буньї і за весь вечір більше на неї не глянув. Він досить довго вів бесіду з Абдуллою Номаном, жваво та співчутливо розпитуючи його про матеріальне становище жителів долини, і дізнався про занепад попиту на народні вистави. Він висловив своє захоплення — і воно було, варто сказати, абсолютно щирим — їхньою старовинною акторською майстерністю, що передавалася з покоління до покоління. Абдулла дуже швидко проковтнув наживку, на що, власне, Макс і розраховував.

— Сер, цей чоловік — сільський голова,— почав пояснювати пере­кладач,— і він каже, що вважатиме за найбільшу честь для себе, якщо ви, сер, коли-небудь, бодай і на короткий час, ощасливите Пачхігам своєю присутністю. Він каже, що буде несказанно щасливий представити на ваш суд, якщо вас це зацікавило, повний репертуар своєї трупи, як із традиційними, так і з сучасними ­п’єсами, а також ознайомить вас зі старовинними сценічними прийомами. Ці люди ще й кухарі найвищого класу, і сьогодні найкращі з них готують вазваан — бенкет із безлічі страв, аби вшанувати ваше прибуття до Кашміру.

— У пана посла дуже напружений графік,— із заклопотаним виглядом втрутився в розмову Едґар Вуд.— Найближчим часом він не зможе дозволити собі…