Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 52)

— Ми не можемо дозволити, щоб наша молодь і далі гинула,— сказала Ганді,— і пакистанська сторона, запевняю вас, теж так вважає. Військові обурені Зульфі (йшлося про пакистанського генерала Зульфікара Алі Бхутто (ПГЗАБ)), адже він втягнув їх у війну за клапоть вимерзлої неродючої землі. Та, попри наявність обопільних турбот і побоювань, що, здавалось би, мусить об’єднати наші народи, будь-які серйозні рішення з прикордонного урегулювання зараз повністю заблоковані. Так воно піде й надалі.

План Офалса саботували двоє впливових чоловіків, які заради цього об’єднали всі свої зусилля. Одним із них був ветеран парламентських битв Венгаліла Крішна Менон. Блискучий оратор і гострослов, якось на засіданні Ради Безпеки ООН він видав без підготовки восьмигодинну промову на тему невід’ємного права Індії володіти Кашміром і чинити з ним на свій розсуд. Він був противником алкоголю і називав себе «палким шанувальником чаю»,— і дійсно, не беручи до рота жодної краплі алкоголю, він, натомість, уживав по тридцять шість чашок чаю на день і завдяки цьому говорив швидше, ніж будь-хто в Індії; про його брутальність і прямоту ходили легенди. Крішна Менон вважався особистим ворогом Індіри Ганді, незважаючи на те, що був близьким приятелем її батька. І тепер він наполегливо працював над руйнуванням Максового плану міжнаціонального співробітництва. Цей політик знайшов собі однодумця в особі міністра внутрішніх справ Гузарілала Нанди, котрий двічі мав нагоду, хоч і лише впродовж кількох днів, виконувати обов’язки прем’єр-міністра Індії: вперше після смерті Джавахарлала Неру, і вдруге — після відставки Шастрі. У нього виробилася стійка і глибока неприязнь до кожного, хто обіймав цю посаду на постійній основі; крім того, у нього досі ще крутило в носі після щигля, отриманого від Шастрі, коли той, попри заборону Нанди, дозволив Максові подорож до Кашміру, на лінію припинення вогню. Отже, обидва — Нанда і Крішна Менон — засукали рукави і невтомно вели підривну роботу серед членів кабінету міністрів і парламенту з метою створити коаліцію супротивників плану Офалса, одночасно посилюючи контроль індійських військових над територією Кашмірської долини. Перебуваючи ще на самому початку свого прем’єрства, Індіра Ганді визнала за необхідне зізнатися Максу в тому, що вона дозволила цим людям себе ошукати.

— І вас також, пане Офалс,— сказала вона.— Нанда і Крішна Менон і вас обвели довкруж пальця. От чесно, смак!

«Смак»? Макс ще ніколи не стикався з подібною абревіатурою, тому здивовано звів брову. «Що би це могло означати? — розмірковував він.— Може “саботаж мирної асоціації Кашміру”? Або “спротив мирній асоціаційній комісії”?»

Прем’єр-міністр Індії легенько торкнулася його руки і сказала:

— Це не абревіатура.

Буньї від’їжджала з Пачхігама сама, без чоловіка, бо американці попросили Абдуллу Номана відрядити лише танцюристів і музикантів. Їй було сказано знову виконати свій танець Анаркалі для вершків столичного бомонду на спеціально встановленій посеред центральної критої тераси посольської резиденції сцені, під сяючою пірамідальною люстрою. Окрім Буньї, до Нью-Делі їхали Гімал і Ґонваті, котрі мали танцювати разом із нею, але на задньому плані. Проте дівчата почувалися дуже щасливими і були цілком задоволені своєю другорядною роллю і тією славою, що, віддзеркалена сяйвом Буньї, перепаде і їм. Танцівниць супроводжували до столиці старий учитель танців Хабіб Джу і троє музикантів.

— Пачхігам відряджає акторську трупу до Нью-Делі, до американського посольства! — гордо вигукнув щасливий Абдулла Номан на автобусній зупинці.— Яка честь для всіх нас! Ви принесете нам удачу! — вигукував він, обіймаючи всіх по черзі.

Клоун Шалімар прийшов її проводити. Коли розмальований попередженнями про різноманітні небезпеки для тих, хто подорожує гірськими дорогами, автобус зі звичним скрипом і деренчанням нарешті зупинився, він підхопив її матрац, заліз на дах і переконався, що все майно його дружини міцно прив’язане й не випаде під час руху. Прощаючись із ним, Буньї вже знала, що це кінець. Номан ні про що не здогадувався, ніщо не вказувало на те, що його серце буде розбито. Він кохав надто сильно й не міг за­пі­доз­ри­ти інше серце у зрадливості. От тільки він був простим клоуном, його кохання нікуди не вело і ніколи не дозволило би їй піти за своєю зіркою, шукати власну долю. Вже у дверях автобуса Буньї обернулася. Клоун Шалімар стояв поряд з обезчещеною Зун Місрі, її чи то напівживою, чи то напівмертвою подругою. Сама присутність Зун біля Шалімара була знаком біди, провісницею ганьби, котру Буньї невдовзі судилося накликати на свого чоловіка. Вона обдарувала його найчарівнішою усмішкою, і він, як завжди, весь засяяв у відповідь. Таким Буньї і запам’ятає клоуна Шалімара назавжди — красенем, якого кохання зробило ще прекраснішим. Автобус смикнувся раз і вдруге, потім рушив, завернув за ріг, Шалімар зник із виду, і вона почала готувати себе до того, що чекало на неї по­переду. «Чого ти хочеш?» — спитає в неї посол. Чого хоче він, їй було і так ясно: того самого, що й усі чоловіки. От тільки треба мати готову відповідь на його питання. Це дуже важливо. Важливо точно знати, чого слід вимагати від нього і що запропонувати натомість.

Коли він до неї прийшов, Буньї вже була готовою. Цей дивакуватий юнак на ім’я Едґар Вуд усе влаштував геніально. Танцівницям відвели окремі кімнати у гостьовому крилі Рузвельт-Гаус, і передбачливий Едґар заздалегідь подбав, аби місіс Офалс схвалила його вибір. Її особисті апартаменти розташовувалися в протилежному крилі резиденції,— вони з послом уже давно не користувалися спільною спальнею. Морських піхотинців, які охороняли резиденцію і чергували тієї ночі в коридорах між апартаментами містера й місіс Офалс, добирав особисто Едґар Спритник, як і тих, хто мусив чатувати в коридорі, куди виходили двері помешкань танцівниць. (Одразу ж після переїзду до Нью-Делі Едгар у першу чергу з’ясував, кому з посольської служби безпеки він може цілком довіряти — тобто хто із цих суворих на вигляд чоловіків усвідомлює, що має віддано служити передовсім особисто послу, на певний час відкинувши провінційні уявлення про моральні зобов’язання перед іншими людьми та хоч би і самим Богом). Вуд повідомив танцівницям, що, згідно з правилами безпеки посольства, доступ до коридору буде закритий упродовж усієї ночі як для сторонніх осіб, так і для них самих. Гімал і Ґонваті не заперечували, оскільки у їхніх кімнатах було повно-повнісінько сувоїв барвистих тканин, флаконів з парфумами, намист, браслетів зі старовинного срібла й кошиків із квітами та смаколиками. Із захопленими вигуками дів­чата кинулися роздивлятися подарунки. Хабібу Джу і трьом його музикантам був наданий просторий номер у розкішному готелі «Ашока», де вони вперше у житті познайомилися з міні-­барами, після чого одностайно дійшли висновку, що їхня релігія цілком дозволяє відхилення від праведності у тих виняткових випадках, коли випадає нагода пожити і випити за чужий рахунок у прекрасному п’ятизірковому готелі.

І тільки Буньї у своїй кімнаті в Рузвельт-Гаус не кинулася приміряти сарі, не понюхала жодного флакончика з парфумами, не взяла до рота жодної цукерки. Вона була в повному сценічному костюмі Анаркалі — короткій яскраво-червоній кофтинці, що туго обхоп­лювала стан і підкреслювала її тонку талію та плаский твердий живіт, густо плісированій спідниці смарагдового шовку із золотою тасьмою по подолу, білих лосинах, котрі щільно облягали ноги та захищали танцівницю від нескромних поглядів у ті хвилини, коли її спідниця високо і широко розліталася під час кружляння, і не зняла сценічної біжутерії,— «рубінового» кольє, «золотого» перстеника в носі, кількох ниток штучних перлів у волоссі. Буньї нерухомо сиділа на краєчку ліжка, залишаючись у ролі Анаркалі — знаменитої куртизанки, котра завмерла в очікуванні спадкоємця трону Великих Моголів. Вона склала руки на колінах і терпляче чекала. О третій годині ночі в її двері тихенько стукнули один раз.

Він заздалегідь вивчив напам’ять коротеньку промову кашмірською мовою, що її весь цей час сумлінно студіював, і вже приготувався її виголосити, але вона приклала пальчик до його губ. Ох, який же він тільки вродливий! Які в нього сумовиті та мудрі очі! Як багато бачило і вміє це добре треноване тіло!

— Я можу трохи говорити англійською,— сказала Буньї. Недарма ж вона була донькою самого П’ярелала Каула!

Вона зауважила, як він, приємно здивований, розслабився. Буньї теж заздалегідь приготувала промову. Вона повторювала, від­шліфовувала її знову і знову, коли лежала без сну в передсвітанкові години поряд із чоловіком, який ні про що не здогадувався. Тепер вже її вихід, її черга виголосити ключовий монолог у виставі.

— Будь ласка,— почала Буньї,— я хочу бути великою танцівницею. А для цього, будь ласка, мені потрібен великий учитель. А ще, будь ласка, я хочу отримати освіту найвищого рівня. Я також хочу мати гарне житло, у якому мені не буде соромно вас приймати. І наостанок…— проказала вона тремтячим голосом.— Через те, що я погоджуюся так багато втратити, мені хочеться почути з ваших власних уст, аби ви самі це сказали, що ви про мене подбаєте і не образите.