Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 54)

Буньї думала про клоуна Шалімара, і щораз більше жахалася з того, як легко вона його покинула. Коли вона від’їжджала з Пачхігама, ніхто, навіть найближчі до неї люди, не здогадувалися, що вона собі намислила. Ніхто з них не спробував її врятувати від себе самої, і хіба могла вона їх за це пробачити? Вони там усі ідіо­ти! А найбільший ідіот — її чоловік. Її батько — ідіот номер два. Та й усі решта не набагато від них відстали. Навіть після того як Гімал і Ґонваті повернулися до Пачхігама без неї і почали ширитися плітки, клоун Шалімар продовжував надсилати їй листи, сповнені довіри та примарних тіней убитого кохання. «Я дотягуюся до тебе, не торкаючись, точнісінько так, як у наші давні часи на березі річки. Знаю, ти ідеш за своєю мрією, але мрія завжди повертатиме тебе до мене,— писав він.— Якщо американ тобі допомагає, то нехай. Люди кажуть погані речі, та я знаю, що серцем ти чиста. Я сиджу, молитовно склавши руки, і чекаю, коли ти, кохана, повернешся». Скута ланцюгами рабської самотності, вона лежала на ліжку, обливаючись потом, і рвала, рвала на дедалі дрібніші клаптики його листи. Ці листи були приниженням для того, хто їх писав, і для тієї, кому вони були адресовані, вони не мали права на існування, їх не можна було надсилати! І думки, у них висловлені, не мусили, не мусили, не мусили виникнути в голові нормального чоловіка! Так міг думати тільки слабак, чоловік без честі, і це ганьба, що вона колись була із ним пов’язана шлюбними узами.

Клаптики паперу випадали з її вологої від поту, кволої від спеки руки і лапатим снігом лягали на підлогу спальні. Однак і зміст цих послань мав у її теперішньому житті приблизно таке саме значення, як позаторішній сніг. Та й узагалі — що за створіння таке, цей її чоловік? Ото вже справді клоун! Хіба він кинувся до столиці, палаючи гнівом, як один із героїв старовини — Туглак, Хільджі, або, скажімо, той самий бог Рама? Чи послав він на пошуки своєї Сіти кого-­небудь на кшталт вождя мавп Ханумана перед тим, як власноруч відбити її в американського Равани? Авжеж, ні. Він тільки зітхає, витріщаючись на її фотографію, та ронить сльози у воду дурнуватої річки, як нікчемний простак, що мовчки скорився долі, як справжній боягуз-кашмірець, готовий дозволити розтоптати себе кожному, хто має до цього хист. Божевільний дурник, навіщо він посварився зі своїм братом Анісом? У того хоча би вистачило зухвальства зайнятися справжньою чоловічою роботою і підірвати декілька непотрібних нікому халуп. А він поводиться, як дресирований пес, розігрує сценки, змушуючи реготати глядачів, а сам і зеленого уявлення не має про те, як мусить жити і діяти справжній чоловік!

Їй пригадалось, як у першу їхню ніч справжніх любощів на лісовій галявині він, задихаючись від кохання, погрожував, що знайде і вб’є її та її дітей, якщо вона коли-небудь зробить те, що так підло з ним учинила. Яких тільки порожніх обіцянок не дають чоловіки, домагаючись свого від жінки! Слабак, пихатий індик, тупий турок! На його місці вона сама би себе порішила і здохла б у канаві, як сучка, щоб іншим не кортіло так само ганьбитися.

Листи надходити перестали. Натомість він сам щоночі почав приходити до неї вві сні: ішов натягнутою, як струна, линвою, злітав, наче з трампліна, у повітря та перекидався кілька разів, імітував деревну райку, разом із братами стрибав на линві навприсядки, послизався на уявній банановій шкірці, прикидався, що панікує і безладно розмахує руками, а потім начебто втрачав рівновагу та стрімко падав донизу, що завжди викликало у глядачів сум’яття та захват. Уві сні вона теж разом з усіма дивилася на його неперевершені, геніальні трюки і захоплено усміхалась, але варто було їй прокинутися, як усмішка відразу згасала.

Отже, Буньї ніяк не вдавалося викинути з голови одуреного чоловіка, та оскільки говорити з американським коханцем про що-­небудь особисто значиме було неможливо, вона натомість почала говорити з ним про Кашмір. Коли Буньї промовляла «Кашмір» то подумки мала на увазі свого чоловіка, і цей викрут дозволяв їй уголос говорити про кохання до того, кого вона зрадила, із тим, із ким вона цю зраду скоїла. Поступово вона почала говорити про свою любов до закодованого «Кашміру» дедалі частіше, не викликаючи в коханця найменших підозр — хіба що інколи плуталася в займенниках, казала про неживе, як про живе. Вона говорила про його гори, його долини, його сади, його струмки, його квіти, його рибу. Коханець-американець був не настільки розумним, аби розгадати, що це код, і списував її обмовки на недостатнє знання англійської мови. Щоправда він помітив, як палко вона розповідає про «Кашмір», і пристрасність, із якою Буньї звинувачувала кашмірців у пасивності та боягузтві, покорі перед знущаннями, що випадали на їхню долю, дуже його розчулила.

— Скажи, люба, коли ти розповідаєш про злочини, що там чиняться, кого саме ти маєш на увазі? Збройні сили Індії? — запитував він і схилявся над нею, щоби провести рукою по спині, поцілувати оголене стегно, попестити соски грудей.

Буньї без вагань вирішила, що словосполучення «індійські збройні сили» у даному контексті може означати самого посла і що окупація індійськими військами Кашмірської долини цілком годиться як кодова назва захоплення її тіла американцем.

— А ти як думав?! — вигукнула вона.— Ґвалтують, геть усе відбирають. Невже ти сам нічого про це не знаєш! Невже не розумієш, як це принизливо, як соромно, коли твої чоботи топчуть мій сад, моє поле?

І знову очевидна обмовка: «твої чоботи», «моє поле». Але і цього разу Макс нічого не помітив, адже гнів зробив її ще прекраснішою і бажанішою.

— Здається, я починаю розуміти,— мовив він приглушеним голосом, поринаючи в її тіло.— Але я би дуже просив тебе хоч на якийсь час відкласти цю тему, якщо ти, звичайно, не проти.

Час спливав. Макс Офалс розумів, що Буньї Номан його не кохає, але не бажав про це думати і заплющував очі на можливі наслідки, оскільки цілковито перебував під владою давно забутого почуття, що надійно отаборилося в закутку його серця. Він бачив, що Буньї, як і всі куртизанки, віддає в його розпорядження тіло, але приховує справжню себе, та його це влаштовувало: він щиро вірив, що в такий спосіб вона чесно розплачується з ним за те, що йому до вподоби називати коханням. Ба більше — він мимоволі дозволив, аби її палкі промови стосовно «окупації Кашміру» вплинули на його власну позицію в кашмірському питанні, ні на хвилину не припускаючи, що за її емоційними судженнями ховаються лють і образа на нього та на тюхтія-чоловіка, який не кинувся її рятувати. Спочатку у приватних бесідах, а потім і публічно Макс почав висловлюватися проти «мілітаризації Кашмірської долини». Коли ж із його вуст уперше зірвалося слово «утиски», його по­пуляр­ність луснула, наче мильна булька.

Газети розірвали його на клоччя. «Виявилося,— писали про нього,— що під псевдоіндійською обгорткою ховається дешева “самокрутка” (то був сленговий термін, яким позначали американців із пропакистанською позицією, натякаючи на спільну пакистансько-­американську компанію з виготовлення цигарок), іще один грінго, котрий геть нічого не тямить. Америка безчинствує в Південно-­Східній Азії, в’єтнамських дітей палять напалмом, і при цьому американський посол має нахабство говорити про якісь “утиски”! Сполученим Штатам треба спершу навести лад у власному домі,— гриміли газетярі,— а не вчити нас, як порядкувати на нашій власній землі». І тоді Едґар Вуд, який безпомилково визначив джерело Максових неприємностей, вирішив, що Буньї повинна зійти зі ­сцени.

Придивіться до нього уважніше, погляньте пильно на цього сприт­ного гризуна, бабака Вуда, непомітного поспішайка, відчайдушного змащувача коліщаток, на цього майстра містифікацій, на цього ящера; подивіться уважніше на цього змія, що зачаївся під підніжжям гори! Бубочка, сваха і сутенер його штибу, здавалось би, зовсім не надавався до виконання обтяжливої ролі суворого борця за мораль. Складно судити інших, коли сам по­збавлений суспільного визнання. І все ж таки, ця роль йому вдалася; цей винахідливий пройдисвіт, цей крутій зумів здійснити свій особистий подвиг. Усе життя Вуда вибудовувалося за допомогою систематичних метаморфоз. Син бостонського священника (тобто він теж у певному сенсі належав до брахманів), Едґар відмовився від релігії ще в дуже юному віці. Та хоча він і відкинув релігію, однак на все життя зберіг схильність до святенництва та бундючності. Зовні Вуд демонстрував покірливість і поблажливість до людських слабкостей, але всередині весь час залишався святенником. За показною покірливістю він уміло приховував своє невситиме марнославство. Саме марнославством і керувався він, коли запропонував свої послуги Максові як безкорисливого учня та довіреної особи, готової на все, людини-невидимки, глухонімого слуги, підставки для ніг могутнього господаря. Це дозволяло Едґарові, попри підлість його натури, вважати себе людиною високої моралі. Погляньте на нього: ось він ганяє на деренчливому моторолері вулицями індійської столиці, і поли білої куртки — простого місцевого одіяння — лопотять на вітрі, і взутий він, зауважте, у простенькі місцеві сандалії-чапалки. Аж ось він приїхав до власного помешкання, і тепер, будь ласка, зверніть увагу на оздоблення його житла: скрізь витвори індійського мистецтва, полотна у стилі мадхубані[50], вироби ремісників племені варлі, кашмірські мініатюри, роботи художників часів Ост-Індської кампанії. Типовий декор для представника західної цивілізації, зачарованого Індією, чи не так? А от і ні. Едґар Вуд був потайки твердо переконаний у споконвічній перевазі західної цивілізації та відчував невимовне презирство до народу, чий стиль життя так ретельно намагався копіювати. Однак слід віддати йому належне: це заважало йому спокійно спати. Таке насильство над власною особистістю, такі гризоти і викривлення психіки, такі суперечності між показним та істинним не минають безслідно і, напевне, потребують неймовірних зусиль.