Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 55)

Отже, цей двоєдушний змій, цей скорпіон у людській подобі, завжди із жалом напоготові, був, ясна річ, занадто могутнім супротивником для беззахисної та загалом слабкої молодої жінки, яка, до того ж, непоправно себе скомпрометувала. Крім того, Буньї, а потім і сам Макс, спростили Вудові завдання. У Делі все від початку склалося не так, як мріялося Буньї Каул-Номан. Рожевий колір двох маленьких, ізольованих від світу кімнат швидко зробився для неї ненависним символом самотності та відрази до себе. Яскраве біло-блакитне неонове освітлення таїло в собі докір, сприймалося нею як жорсткий осудливий погляд, від якого ніде сховатися. А щодо зеленкувато-сірого кольору стін квартири, у якій мешкав її вчитель танців, то він зробився для неї символом абсолютного провалу. Майстер танців у стилі одіссі, що мав найбільшу популярність серед сучасних танцювальних шкіл Індії, від самого початку дивився на свою ученицю із презирством. І в цьому не було нічого дивного, адже пандит Мудгал свого часу був наставником усесвітньо відомих танцюристів, таких як Сонал Карна та Кумкум Сегал. Ніхто не зробив більше за нього для популяризації танцювального стилю одіссі. Ашока Паніграхі, Санджукта Саруккам, Протіма Махопаттра, Мадхаві Моханті — де б усі вони були зараз без нього?! А тепер, на схилі літ, йому дісталася ця незграбна, ледача селючка — утриманка та нікчема! Вона була іграшкою багатого американця, і Джая-бабу її за це зневажав; він і себе зневажав за те, що взяв долари в янкі та зробився непрямим співучасником брудної справи, але і в цьому він також звинувачував Буньї. Заняття пішли погано від самого початку, і в підсумку вона ніяких помітних успіхів не здобула. Врешті-решт пандит Мунгал, приземкуватий і ширококостий чоловічок із обличчям — і чутливістю — перезрілого баклажана, не витримав:

— Так, мадам,— сказав він,— ваша сексапільність, безумовно, зашкалює, це видно неозброєним оком. Коли ви рухаєтеся, чоловіки дивляться на вас із роззявленими ротами. Та самої лише сексапільності недостатньо. Велика майстерність вимагає великої душі, а ваша душа геть зіпсута.

Буньї вибігла від нього у сльозах, і наступного дня Макс наказав Едґару Вуду повідомити Мудгалу, що його платню буде збільшено вдвічі, якщо той продовжить заняття. Подібно до Чарльза Фостера Кейна, який намагався зробити зі своєї безголосої дружини співач­ку, Макс Офалс спробував купити те, що не можна придбати за гроші,— і зазнав фіаско. Джая-бабу, колись високий, стрункий і вродливий, тепер зовнішнім виглядом нагадував зів’ялий баклажан і мав геть зіпсований характер, але від додаткової платні все одно відмовився.

— Я люблю працювати і не боюся труднощів,— сказав він Вуду.— Але ця дівчина до навчання не годиться. Високе покликання не для неї: вона низької проби.

Після цього Максове ставлення до Буньї різко змінилося, хоча він досить довго не бажав у цьому зізнаватися навіть собі. Він почав значно рідше її навідувати. Раз або двічі він пообідав із дружиною. Пеґґі Офалс була цим потішена, за що дуже на себе розсердилася. Вона, яка славилася твердістю характеру, із Максом завжди розм’якала. Боже, як легко вона знову пішла на зближення з ним, зустріла його сором’язливу появу практично з відкритими обіймами! Він пробурмотів щось про минулі часи, про «Пет-лайн», про їхнє перше побачення — і давно стримувані почуття миттєво виповнили її серце. Він почав передражнювати місіс Діккенс, їхню економку на Порчестер-Террас, її манеру говорити, коли вона тремтячим від захвату і жаху голосом переказувала події кримінальної хроніки: «Жахлив, правд, сер? Мож він їсь її замісь сніданк!» — і Сіра Щуриха реготала до сліз. Це примирення зробилося для неї, напевно, найтяжчим періодом життя. Пеґґі так давно його втратила і боялася, що він уже ніколи до неї не повернеться. І ось він тут, біля неї знову. Ні, цього в них не відібрати, це доля. Їм на роду написано бути разом — так уже вони влаштовані. Пеґґі Офалс взяла свій келих, і несмілива усмішка ледь торкнула кутики її вуст. «У світі немає жінки, яку би дурили так часто й багато, як мене,— подумала вона.— І от, погляньте, він повернувся. Він знову тут — мій чоловік…»

Жоден із романтичних зальотів Макса Офалса не тривав довго, аж поки він не поїхав до Індії. Із Буньї все відбувалося інакше. Йшлося про «справжнє кохання». А природа кохання вимагає терпіння, хіба ні? Але чи насправді так? Чи, може, це тільки ще одна велика химера, із якою люди пов’язують кохання? Макса тривожили такі думки. Хіба не може так бути, що він просто обряджає первісний, ірраціональний статевий потяг у цивілізований одяг — мереживну сорочку Терпіння, атласні панталони Постійності, фрак Турботи і циліндр Безкорисливості,— як обряджали людину-­мавпу Тарзана, коли везли до Лондона чи до Нью-Йорка, намагаючись перетворити природне на неприродне. Тільки під усіма цими покровами продовжувала жити некерована, жорстока, дика істота з первісними інстинктами — радше горила, ніж людина, і у своїх прагненнях вона керувалася не уявленнями про добро, співчуття чи турботу, а інстинктами вистежування, позначення власної території, випорожнення, суперництва і спарювання. Кохання, звісно ж, річ досить умовна й не залежить від жодних угод: ні від того, чи був підписаний шлюбний контракт, ні від того, що про все було домовлено на словах.

Коли Макс поділився своїми міркуваннями з Едґаром Вудом, матадор Едґар зрозумів, що бик уже слабшає, і випустив на арену пікадорів, точніше пікадорок. Красуні, яких він нацькував на Макса, всі до єдиної належали до вищих кіл Делі та Бомбея і були ретельно ним відібрані так, аби в порівнянні з ними Буньї здавалася нецікавою. Усі вони мали статки, маєтності, освіту, високе суспільне становище, всі були культурними і цікавими співрозмовницями. Спочатку вони трималися на певній відстані, та згодом взяли його в оточення. Піки їхньої грайливої уваги, чарівлива грація їхніх рухів, їхні нібито мимовільні доторки діставали його все частіше. Нарешті Макс рухнув на коліна. Тепер він був майже готовий для останнього удару шпагою в серце.

Можливо, причина поразки Буньї полягала в тому, що вона не була настільки ж оригінальною, наскільки вродливою, а може, просто її час минув. Захована в коконі рожевої ганьби, в абсолютній самотності впродовж довгого часу (посол тепер був постійно зайня­тий дуже важливими справами), наодинці із собою, за виключенням занять із постійно незадоволеним нею вчителем танців, Буньї почала опускатися,— спочатку повільно, а дедалі швидше і швидше. Столичне життя і достаток зіпсували її: тут усе було доступне, виставлене напоказ, кругом смерділо та гуділо і всім до всіх було байдуже, скрізь товпилися люди, зайняті відчайдушною боротьбою за виживання. Вона приохотилася до жування тютюну, і тепер запашна кулька назавжди оселилася в неї за щокою. Не знаючи, як згаяти час, Буньї часто і вдень укладалася в ліжко під приводом слабкості, а насправді тому, що страждала від стресів, депресії, болю в животі, нервової напруги та інших явних симптомів неврастенії. Місяці тягнулися нестерпно повільно, і поступово вона познайомилася з медикаментами, приймаючи ­різноманітні ­лікувальні засоби спочатку для зменшення болю, а потім уже і «для настрою», дізналася про існування таких пігулок, капсул і мікстур, що здатні зробити світ іншим, ніж він є насправді: сповільнити або пришвидшити час, заспокоїти і розрадити, подарувати відчуття щастя, доб­ра, спокійної впевненості.

Тринадцятирічний домашній слуга пандита Мудгала на прі­зви­сько Курчатко, якого вчитель танців час від часу удостоював честі розділити з ним ложе, зробився для Буньї провідником у нетрях психотропних джунглів: він приохотив її до «афіму», тобто опію, після чого вона так часто, як тільки могла, скручувалася калачиком, огорталася димком, що змінював усе навколо, і тупо марила про втрачене щастя, а невблаганний час і далі тік крізь пальці.

Але найулюбленішим її наркотиком зробилася їжа. На другому році «свободи», що зробилася її в’язницею, Буньї несподівано взялася поглинати їжу у величезних кількостях і робила це з гідним подиву азартом і жадібністю, із прагненням напхати черево під зав’язку, яке позичила у цього клятого міста. Вона віддалася демонові ненажерливості з такою самою безоглядною пристрастю, із якою колись віддавалася любощам, і переключила всю невситимість своїх еротичних потреб із ліжка до столу. Якщо її невеличкий світ уперто не бажав розсувати межі, то це з легкістю могло зробити її тіло. Вона їла сім разів на день: спочатку добряче снідала, потім полуднувала, потім з’їдала повноцінний обід, після цього накидалася на різноманітні солодощі, далі із апетитом вечеряла, перед сном ще трохи підкріплювала сили, й останньою трапезою була їжа, яку вона знаходила в холодильнику незадовго перед світанком. «Так,— казала вона про себе із гіркотою,— я хвойда, але дуже і дуже сита хвойда».

Едґар Вуд, її сторож, усе прекрасно бачив і всіляко цьому сприяв. Якщо вона сама хоче себе згубити, розсудив він, то хто він такий, аби заважати? До того ж, це полегшувало його завдання. Не кажучи ні слова своєму босові, він доставляв Буньї тютюн, який невідворотно псував її зуби та усмішку, наповнював аптечку пігулками та мікстурами, діставав опій, що туманив її свідомість, а найголовніше — забезпечував безперебійне постачання харчів, буквально завалюючи її всілякими наїдками, солодощами і делікатесами. Їжу доставляли або у фургонах, або через простих ­вуличних торгівців, які продавали свій товар прямо з візочків. Усе це підступний Едґар робив із незмінно шанобливим виглядом, і йому цілком вдалося приспати її пильність. Спочатку Буньї не довіряла Вудові, але його незмінна чемність і послужливість, а також стрімко зростаючий перелік необхідних їй у будь-який час доби транквілізаторів, забезпечили їм урешті-решт певний рівень взаєморозуміння; принаймні Буньї вирішила, що краще поки що відкинути всілякі підозри. Прагматизм переміг обережність: Едґар Вуд зробився єдиним, хто міг задовольнити її потреби. У певному сенсі він і був тепер її коханцем, замінивши посла, адже він один міг дати їй те, чого вона у ці дні так потребувала.