Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 56)

Едґар Вуд мав надто правильне виховання, щоби самому пропонувати подібні речі. Він запевняв Буньї в тому, що його єдиним бажанням є допомагати їй, бути корисним. Мовляв, жінка, яку кохає посол, мусить мати все, чого забажає, і тільки найвищого гатунку. Нехай не соромиться, досить просто сказати.

І вона казала. Здавалося, що ностальгічні спогади про знамениті кашмірські вазваани із тридцяти шести страв позбавили Буньї глузду. Варто було їй упевнитися в тому, що Едґар готовий виконати будь-яку забаганку, як вона зробилася неймовірно винахідливою і вимогливою у своїх гастрономічних фантазіях. Зазвичай вона замовляла кашмірські страви, але не тільки їх. Буньї з не меншою пожадливістю накидалася на делікатеси північної та східної індійської кухні — на кебаби, намургх макхані (курку, приготовану на вершковому маслі); вона поглинала рибні делікатеси з малабарського узбережжя, мадраські рисові млинці доса, знамениті коромандельські гарбузці, гострі соління з Гайдарабада, морозиво усіх видів і сортів, солодкий бенгальський шондешиз, що просто танув у роті. Її меню складалося зі страв усього субконтиненту, воно не визнавало ні мовних бар’єрів, ні регіональних уподобань. Вегетаріанка і заразом невегетаріанка, рибоїдка та м’ясоїдка, шанувальниця європейської, індуїстської та мусульманської кухні, вона перетворилася на незалежну від класових, кастових і соціальних забобонів усеїдну істоту.

У світі те літо зробилося літом загальної любові.

Як і слід було очікувати, врода Буньї почала в’янути дуже швидко: волосся втратило блиск, зуби псувалися, шкіра загрубіла, тіло набуло нездорового кислого запаху, а розміри тіла,— ах, ці розміри її тіла! — збільшувалися з кожним наступним тижнем, із кожним наступним днем, мало не з кожною годиною. Голова її гуділа від пігулок, легені не справлялися з опійним чадом. Незабаром вона перестала навіть удавати, що займається танцями, а загальноосвітні уроки, на яких Буньї особливо наголошувала в «Меморандумі про порозуміння», вона перестала відвідувати вже досить давно, бо ще в Пачхігамі була ледачою ученицею. І от тепер відпали ще й танці. Пандит Мудгал розважався зі своїм Курчатком, а поверхом вище в перманентному хімічному дурмані, з набитим їжею шлунком перебувала Буньї. Її постачальникові Едґару Вуду іноді спадало на думку, чи не є це дивовижне прагнення до саморуйнування свідомою спробою самогубства, але, якщо чесно, внутрішній світ цієї жінки не цікавив його такою мірою, щоби серйозно над цим замислюватися. Едґара турбувало інше: чи скоро посол втратить до неї інтерес.

Макс, однак, продовжував відвідувати Буньї ще досить довго після того, як вона переступила ту межу, яку Вуд подумки назвав «межею відразливості». «Спати з нею — все одно що не просто лежати на просмердженому пінопластовому матраці, а саме з ним, із цим матрасом, злягатися»,— гидливо форкаючи, думав він. Зі слів Курчатка, хлопчика на побігеньках, який устигав скрізь встромити свого гарненького носа, послу подобалося, коли в ліжку Буньї пускала в хід зуби і довжелезні нігті. Едґар, як і багато інших людей, прочитав досить відверті мемуари Макса про його воєнні пригоди. «Як дивно,— думав він.— Знаменитого антифашиста, виявляється, і досі збуджують сексуальні вподобання нацистки Урсули Брандт, тієї самої Пантери, котру він грав заради блага французького Руху Опору. Як дивно, що цій роздутій кашмірці судилося стати ланкою, що замикає певний сексуальний цикл — адже він продовжує спати з нею навіть після того, як вона втратила всю свою приваб­ливість».

І все ж таки розрив відбувся. Посол перестав навідувати Буньї. «Це не може тривати далі,— якось сказав Макс Офалс своєму помічникові.— Прослідкуй, аби про бідолаху подбали. Боже, що вона із собою зробила, на яку руїну перетворила сама себе!»

Коли чоловік влади кидає утриманку, вона опиняється у становищі немовляти, котрого залишили напризволяще серед вовків. Доля Мауглі, якого прийняла вовча зграя, не є типовою, подібні історії, як правило, завершуються геть інакше. Розпростерта на ліжку, що стогнало під її вагою, Буньї Номан, яка задихалася від власної огрядності, якось побачила, що до її кімнати без стуку, без жодного слова, проте з убивчим вогником в очах, наче хижак, що зачув запах гнилого м’яса, заходить Едґар Вуд, і зрозуміла, що пора. Настав час розкрити йому свою таємницю.

Едґар Вуд, почувши звістку про її вагітність, був змушений визнати, що його ошукали і що зроблено це було дуже вправно. Він прийшов, щоби оголосити Буньї про анулювання угоди, вручити якусь суму готівкою разом із, так би мовити, «квитком у вічність» у вигляді солідного запасу наркотиків і попередити її про небезпеки, котрі їй загрожуватимуть у випадку спроб шантажу; а поводився він так нахабно тому, що доручена йому справа була брудною, бо в того, хто всю цю гидоту вчинив, не вистачило сміливості з’явитися тут особисто. Та перш ніж він устиг пояснити все це Буньї, та ошелешила його новиною. Едґар щодня пунктуально вручав їй протизаплідну пігулку, слідкував, як вона кладе її до рота, як запиває водою,— і все ж таки вона його одурила. Мабуть заштовхувала пігулку за щоку, де в неї завжди лежала кулька тютюну. Відтепер Буньї носить десь під шарами жиру дитину посла, і термін вагітності вже досить великий. Про аборт думати пізно — надто великий ризик.

— Вітаю,— сказав Едґар Вуд.— Ми тебе недооцінили.

— Я хочу його бачити,— відповіла Буньї.— Перекажи йому, щоби прийшов до мене негайно.

За однією з версій легенди про танцівницю Анаркалі, імператор Акбар особисто прийшов до красуні і переконав її в тому, що їхній зв’язок із принцом має припинитися. Він звелів їй сказати Селімові, що вона його більше не кохає, тоді принц її залишить і виконає своє велике призначення — зробиться імператором. Тож Анаркалі вчинила точнісінько так, як Віолетта із «Травіати», котра ­пристала на вмовляння Жоржа Жермона, батька свого коханого, і покину­ла Альфреда,— вона погодилася це зробити. От тільки Буньї вже давно перестала бути Анаркалі: вона втратила вроду й більше не ­могла танцювати; та й посол не був чиїмось багатообіцяючим нащадком, навпаки — він сам був людиною влади. Крім того, Анаркалі не була вагітною. Легенда — то тільки легенда, а життя залишається життям, зі всією його жорстокістю та непривабливістю, і його не загримуєш під старовинну казку.

Макс Офалс з’явився в її рожевій спальні тієї ж ночі. Він стояв у темряві над ліжком Буньї, трохи нахилившись уперед, і обома тремтячими руками тримав свого солом’яного капелюха. Він так досі й не звик до шокуючого вигляду її тіла, що неймовірно роздулося та зробилося схожим на кита. Однак ще більш шокуючим було усвідомлення того, що росло й розвивалося там, усередині цього тіла. Десь там захована його власна дитина. Його перше в житті, єдине, але ще ненароджене немовля.

— Чого ти хочеш? — тихо запитав він, поки чорні думки та неопановані почуття носилися й нуртували вулицями та майданами його внутрішньої фортеці.

— Я хочу сказати все, що про тебе думаю,— відповіла вона.

Її англійська зробилася значно кращою, так само, як і його кашмірі. У хвилини близькості вони навіть забували, якою мовою спілкуються,— обидві мови змішувалися в одну. У міру охолодження стосунків вони знову почали говорити кожен по-своєму. Так було й тепер. Вона говорила кашмірською, а він — англійською, та вони чудово розуміли одне одного. Макс знав, що почує лайку, і він її почув. Порожні погрози, звинувачення у зраді — усе це він передбачав заздалегідь.

— Поглянь на мене,— казала вона.— Адже це твоя робота. Це все ти. Ти взяв красу і сотворив із неї страховидло, і від цього страховидла народиться на світ твоя дитина. Подивися на мене. Я — живе втілення твоїх діянь, я — ожилий образ твого так званого кохання, твого згубного, самовдоволеного, всепоглинаючого кохання. Подивися на мене — і побачиш, що у твого кохання обличчя ненависті. Я ніколи не казала тобі, що кохаю. Я була чесною з тобою, а ти… ти надав мені вигляд своєї брехні. Це не я, не я, не я! Це ти, це ти, ти!

А потім він почув дещо іншу, але давно знайому пісню, яку рано чи пізно виспівували всі, хто йому за що-небудь дорікав.

— Я мусила знати, що нічого доброго з цього не вийде,— сказала Буньї.— Не можна було зв’язуватися з євреєм. Мені слід було пам’ятати, що євреї завжди були нам ворогами. Я мусила це пам’ятати…

Минуле сколихнулося в ньому, і перед очима на мить з’явилися тисячі загиблих євреїв. Але вже за секунду все знову стало на свої місця. Ні, не все, і не на свої, та хай уже як є. У цій точці історії жертвою був не він; тут і зараз жертвою була Буньї, і саме вона, а не він, мала повне право вважати себе скривдженою.

— Та я, принаймні, ніколи не казала, що кохаю тебе,— тим часом продовжувала Буньї,— я зберегла кохання для свого чоловіка, хоча моє тіло обслуговувало тебе, єврею. Поглянь, що ти зробив із тілом, яке я тобі віддала. Але серце моє залишилося мені!

— Отже, ти ніколи мене не кохала,— промовив він із сумно схиленою головою і сам негайно відчув, як фальшиво й лицемірно це прозвучало.

У відповідь вона розреготалася і в’їдливо запитала:

— Хіба щур може кохати змію, яка його пожирає?