Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 58)

Обурення мешканок притулку зростало і загрожувало остаточ­но набути неприйнятних форм, коли отець Емброз, за наполегливим проханням Пеґґі Офалс, звернувся до своїх вихованок із чимось на кшталт повчання. Попри молоді літа, отець Емброз мав величезний авторитет. Він був родом із рибальського селища в штаті Керала й мав слабкість до вживання морських метафор.

— Господь милосердний закинув свої рибальські сіті, щоби витягти вас із каламутної води, у якій ви всі плавали. Господь виловив ваші душі з болота, очистив від скверни, і вони засяяли,— говорив він.— А тепер покажіть мені, що ви й самі можете зробитися такими ж ловцями і спасительками душ. Отож, закиньте сіті свого співчуття і витягніть у безпечне місце цю нову душу, що благає про милосердя!

Після цієї невеличкої промови отця Емброза, Пеґґі Офалс вдалося відшукати серед мешканок притулку декількох добровільних помічниць. Окрім лікаря й акушерки, знайшлися дівчатка, що погодилися готувати для Буньї їжу, розтирати її духмяними оліями та розчісувати сплутане волосся. Місіс Офалс не намагалася змінити харчові звички хворої жінки.

— Спочатку треба зробити все можливе, щоби дитина народилася без ускладнень,— сказала вона отцеві Емброзу та дівчаткам-­помічницям, яким, правду кажучи, це явно не сподобалось, але вголос вони не обурювалися.— А вже потім попіклуємося про матір.

У визначений час народилася дівчинка. Буньї колисала немовля і називала її Кашмірою.

— Ти мене чуєш? — шепотіла вона у крихітне вушко новонаро­дженої.— Тебе звати Кашміра Номан, і зовсім скоро я заберу тебе додому.

Однак згодом обличчя Пеґґі Офалс набуло жорсткого виразу, і виявилося нарешті, що під личиною чистого альтруїзму ховалися далекі від благодійності наміри.

— Юна леді,— твердо сказала вона,— час нарешті поглянути правді в очі. Ти кажеш, що хочеш додому,— я правильно зрозуміла?

— Так,— відповіла Буньї.— Це єдине, чого я хочу. Понад усе на світі.

— Так. Значить, додому. До чоловіка, до твого Пачхігама. До того твого чоловіка, що так по тебе й не приїхав. До того, хто припинив писати тобі листи. До клоуна.

На очах у Буньї зблиснули сльози.

— Еге ж, любонько, як бачиш, я знаю все. Я здавна тільки тим і займаюся, що дізнаюся. Ха-ха! І до цього чоловіка ти збираєшся повернутися з дитиною від іншого? Ти думаєш, що він погодиться дати дитині своє ім’я, прийме її як рідну дочку і далі все буде як в останньому кадрі голлівудського фільму: на тлі прекрасного заходу сонця ви всі разом вирушаєте у світле майбутнє і живете довго та щасливо?

Тепер сльози вже струменіли щоками Буньї.

— Дохлий номер, любонько,— невблаганно продовжувала Пеґґі, готуючись завдати останнього нищівного удару.— Ну яка вона, в біса, Номан? Це не її прізвище. І як ти там її назвала? Кашміра? Ні, любонько, це ім’я також не для неї.— У голосі Пеґґі з’явилося щось настільки нове, що у Буньї одразу ж висохли сльози.— Хоча, послухай-но, я маю ідею,— сказала Пеґґі так, ніби це щойно спало їй на думку.— Ти мене чуєш? Напружся і послухай хвилинку, бо це важливо. Зараз зима. Дорога через Пір-Панджал закрита, і до Кашмірської долини суходолом не проїхати. Та це неважливо, із цим ми дамо собі раду. Я можу все влаштувати. Можу знайти повітряний транспорт, аби переправити тебе до Пачхігама. Одного сидячого місця тобі буде замало, але і це ми врахуємо. Про дитину можеш не турбуватися, у мене є для неї досвідчена нянька. Ти зможеш вирушити в дорогу десь через тиждень — правильно? Гаразд, тоді через тиждень я домовлюся, щоб у долині, коли літак приземлиться, на тебе вже чекала автівка, що відвезе тебе до Пачхігама. Не пішки ж тобі плентатися. Треба, щоб усе було красиво. Ну як тобі моя пропозиція? Подобається? Авжеж, подобається, інакше і бути не може.

Сльози на щоках Буньї остаточно висохли.

— Але, будь ласка, я не розумію,— нарешті вимовила вона.— Навіщо потрібна нянька?

Слова ще не встигли злетіти з її губ, як в очах своєї благодійниці вона прочитала відповідь.

— Ти знаєш казку про Румпельштільцхена? — дивлячись кудись удалину, запитала Пеґґі Офалс.— Ну так, не знаєш, звісно. Якщо коротко, то справа там от у чому: жила-була колись донька мірошника, і якось один із тих капосних казкових принців сказав їй такі слова: «Якщо ти до ранку не перетвориш оцю солому на золото, то помреш». Ти й сама знаєш отаких типів, як той принц, любонько. Вони тебе споганять або відрубають голову — для цих принців-­убивць життя чи смерть людини нічого не коштують. Вони можуть завиграшки зробити з тобою і те і те — і споганять, і серце вирвуть… Перепрошую, я відволіклася. Так-от: уночі, коли дівчина сиділа одна-однісінька у замковій вежі та гірко плакала, у двері постукали, і перед нею з’явився крихітний чоловічок. «Що ти мені даси, якщо я все зроблю замість тебе?» — запитав він. І знаєш, він і дійсно все зробив: три ночі поспіль коротун перетворював солому на золото, і мірошникова дочка залишилася живою, вийшла заміж за того казкового принца та народила дитя. Дурепа, як можна було одружуватися з типом, який здатен тебе порішити й оком не змигнувши! Що ж тут вдієш, дівчата, мабуть, усюди дурні, адже Шехерезада також погодилася зробитися дружиною кровожерливого Шахріяра. У дурості жінці немає рівних. Взяти, до прикладу, хоч би і мене. Я теж вийшла за свого капосного казкового принца, а він узяв і злісно вбив моє кохання. Та ти і сама про нього все знаєш, я зовсім про це забула, вибач, вибач… То на чому я зупинилась? Еге ж: однієї пречудової ночі той коротун повернувся. «Ти знаєш, по що я прийшов,— сказав він». От його і звали Румпельштільцхен.

У кімнаті, крім них двох, нікого не було. Вони були тут одні, якщо не брати до уваги того, чого відчайдушно хотіла кожна. Між ними зависло мовчання — чорне, глухе безгоміння, по вінця повне безвиході. Але обличчя Марґарет Родс-Офалс було страшнішим навіть за це мовчання: на ньому з’явився зловтішний вираз перемоги.

— Офалс,— повільно сказала Пеґґі-мата.— Прізвище її батька — Офалс. І зватимуть її Індія. Милозвучне ім’я і, крім того, цілком відповідає істині. Питання походження є одним із найважливіших. Індія Офалс — цілком прийнятна відповідь на нього. Що ж до другого за важливістю питання — маю на увазі етичний бік справи, то на нього вона повинна знайти відповідь самостійно.

— Ні! — голосно зойкнула Буньї.— Я цього не зроблю!

Долоня Пеґґі лягла на її голову.

— Ти отримаєш те, чого хочеш: ти не помреш і повернешся додому. Але нас тут двоє, любонько. Хіба це не ясно? Треба, щоби задоволеними залишилися ми обидві. Так-так. Знаєш, уночі перед вильотом до Індії мені наснився сон, нібито я поїду звідси з дитиною. Мені снилося, що я тримаю на руках маленьку дівчинку і що я співаю їй пісеньку, яку сама для неї склала. І потім, поки я панькалася тут із нещасними дітками, то весь час чекала, коли в мене з’явиться власна дитина. Упевнена, що ти мене розумієш. Завжди хочеться бачити світ не таким, яким він є, і чіпляєшся за надію до останнього. А потім усе одно мусиш подивитися правді в очі. Тож зробімо це якнайшвидше. Я не можу мати власних дітей, це ясно, як божий день. Причини різні — насамперед вік, а тепер ще й розлучення… А що в тебе? Тобі не можна залишати її при собі. Вона затягне тебе в трясовину, ти загинеш, а це означає, що загине й вона. Збагнула нарешті? А зі мною вона житиме як королева.

— Ні,— вперто повторила Буньї, притискаючи до себе дитину.— Ні, ні, ні!

— От і чудово,— сказала Пеґґі Офалс.— Дуже рада, що ти погодилася. Ні, серйозно, я насправді рада. Просто у захваті. Я знала, що ти поводитимешся розумно та розважливо, якщо тобі все гарненько пояснити.

Ідучи до дверей, вона муркотіла пісеньку, що колись придумала уві сні: «Рететто, любенька Рететто, найкраща дитинка на світі…»

А тепер перед нами знов екс-посол Макс Офалс, який на певний час випав з оповіді. Людина в немилості, котру несуть бурхливі води 1968 року повз Празьку весну, повз альбом «Бітлз» під назвою «Magical Mystery Tour», повз «Tet Offensive»[52] і паризькі події, повз бійню у Мей-Лей і мертві тіла Мартіна Лютера Кінґа та Боббі Кеннеді, повз події на Ґросвенор-сквер і німецьку терористичну групу Баадера — Майнхоф, повз О. Джей Сімпсона та Річарда Ніксона. Бурхливий океан подій, могутній і байдужий, зімкнувся над Максовою головою і потопив його, як завжди топив усіх невдах. Перед нами Макс Офалс, який заліг на дно, чоловік-невидимка, людина з підпілля, що потрапила до сутінкового світу, де мешкають такі суб’єкти, як Едґар Вуд, до світу зневажених і вигнанців, світу ящірок і змій, у місце, де живуть виведені на чисту воду викривачі, колишні коханці, скинуті вожді та розбиті сподівання. Перед нами Макс, який блукає серед величезних курганів, складених із викинутих на смітник історії тіл, мандрує передгір’ями поразки. Одначе й тут, у знайденому ним новому світі невідомості, Макс Офалс знову виявився тим, хто випереджає свій час: оскільки саме у цей ґрунт невідомості було закладене насіння майбутнього. Час невидимого світу настане зовсім скоро, час антилогіки — інакше кажучи, логіки, незрозумілої доти, доки анонімні, невидимі армії не почнуть таємно боротися, вирішуючи долю планети. Таким людям, як Макс, завжди є застосування. І Макс його знайде. Він зробиться ще й одним із творців цієї нової епохи, він працюватиме доти, доки минуле не дасть останній дзвінок, сповіщаючи про кінець його п’єси, і смерть не з’явиться до нього у вигляді вродливого чоловіка, схожого на Меркадера або Шахабуддіна Сінґха, і від імені жінки, колись коханої ними обома, попросить дати йому роботу.