Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 59)
КЛОУН ШАЛІМАР
Повітря складалося із крихітних крижаних голочок. І з кожним вдихом вони, перш ніж розтанути, дряпали горло. Та Буньї, коли вона опинилася на злітно-посадковій смузі військового аеродрому в Еластик-нагарі, ці шпичаки видалися солодкими, як дух рідної оселі. «О крижана красо, як я могла тебе покинути!» — подумки гірко дорікнула вона собі. Потім мерзлякувато пересмикнула плечима — і цим давнім рухом немовби струсила із себе Делі та знову зробилася колишньою. Відтоді, коли вона поїхала з Пачхігама, мати перестала приходити до неї уві сні. «Привид, і той розумніший за мене»,— подумала Буньї, і тут-таки відчула палке бажання влягтися у сніг і заснути просто тут, на бетонній смузі, не сходячи з місця, щоби якомога швидше побачитися з Пампош: вона, мабуть, чекає й не дочекається своєї Буньї. Орендованому для перельоту «фоккеру», що мав особисту назву «Джамна» на честь знаменитої ріки, за спеціальною вказівкою з Делі було дозволено сісти на смузі для бойових літаків, подалі від цікавих очей, бо Пеґґі-мата скрізь мала відданих друзів. У Делі Буньї посадили до літака, що стояв у найдальшому кутку зони виліту аеропорту Палам. Аби уникнути небажаної істерики, її нагодували снодійним, але щойно невеличкий літак набрав висоту і взяв курс на північ, відчуття порожнечі на колінах, де нещодавно лежало її немовля, страшним тягарем навалилося на Буньї. Цей тягар відсутнього тільця і порожній простір між руками, що вже звикли колисати донечку, спричиняли тупий, майже нестерпний біль. Однак вона мусила його витерпіти.
Досягнувши перевалу Пір-Панджал, літак почав по спіралі набирати висоту. Аж раптом без попередження провалився в повітряну яму завглибшки у дві тисячі футів. Буньї розпачливо скрикнула. Двічі літак піднімався, двічі каменем падав униз, і щоразу вона пронизливо скрикувала. Пір-Панджал вважався воротами в Кашмірську долину, і Буньї відчувала, що ці ворота не хочуть перед нею відчинятися. Вага відсутньої дитини зробилася настільки великою, що літаку бракувало потужності перетнути гірські хребти. Гори відштовхували Буньї, наказуючи їй забиратися геть разом зі своїм вантажем. От тільки марно. Заради повернення додому вона покинула свою дитину, свою маленьку дівчинку, і не дозволить горам стати на її шляху. Коли літак почав третю спробу, Буньї зібрала залишки волі в кулак і відігнала від себе привид немовляти. «Не було ніякої дитини,— повторювала вона.— Не було в мене донечки. Я повертаюся до чоловіка, і ніщо мене не обтяжує!» Колінам і рукам зробилося легко, тягар зник, літак набрав висоту. Вона зробила це — викинула за борт свою дитину і змусила літак підніматися. І цього разу він не провалився у повітряну яму, й унизу попливли гірські вершини, де вирував сніговий буревій. А потім крізь покривало з пухнастого снігу стало видно й саму долину. Коли літак наблизився до Еластик-нагара і зайшов на посадку, Буньї здалося, що вона бачить Пачхігам і всіх його мешканців, які вийшли на головну вулицю, позадирали голови і привітно махають до неї руками.
На «Джамні» її не годували, а невеличкий пакунок із їжею, що його разом із іншими прощальними дарунками вручила їй Пеґґі Офалс, давно спорожнів. Не було в літаку і скриньки з медикаментами, а за її постачальником давно вже і слід прохолов. Не було навіть жувального тютюну. Буньї потрібна була доза. Кров стугоніла у скронях і розривала вени. Невидимі потужні сили краяли її на шматки. Планети-тіні знову зійшлися у двобої. Звісно, ніхто в селищі не збирався її вітати. Це марення, обман. Буньї добре знала, що частенько піддається різного роду маренням та облудам. Залежність від багатьох речей, від дуже різних людей зробилася для неї мукою. Вона не знала, як житиме далі без готових напоїв, без приготованої чужими руками їжі; не знала, як житиме без своєї маленької дівчинки. Варто було Буньї про неї подумати, як колінам знову зробилося важко втримувати вагу порожнечи. Вона замружилася і відігнала видиво своєї дитини. Не було ніякої Кашміри. Був і є тільки Кашмір!
— Мадам, прошу сідати,— сказав молоденький солдат із подвійним прізвищем мешканця півдня країни і широкою білозубою усмішкою.
Він чекав на неї біля дерев’яної аеродромної будівлі, сидячи за кермом армійського джипа. Буньї була вдягнена в темний пхіран, синя хустка покривала її голову. Розкішну кашмірську шаль — прощальний подарунок Пеґґі Офалс — Буньї поклала до торби з речами:
їй не хотілося виглядати святково вбраною. Вона заздалегідь попросила, щоби відразу після прибуття для неї приготували горщик із тліючим вугіллям — кангрі. Водій передав його Буньї, і коли вона відчула знайоме тепло, на серці в неї зробилося легко. Світ набував знайомих обрисів, делійський епізод почав поступово блякнути. Може, його і взагалі не було? Може, вона і зараз залишається кришталево чистою перед чоловіком, як і раніше? Ні, що було, те було, от тільки хто сказав, що плями на її репутації не можуть швиденько стертися, не залишивши по собі ані сліду? Буньї Каул повернулася. Вона проміняла свою дитину на пхіран, на синю хустку, на святкову шаль, на переліт літаком і військовий джип, що невдовзі доставить її до рідного Пачхігама. Щойно Буньї подумала про це, як сила тяжіння притиснула її до землі,— вона відчула, що не в змозі зробити жодного кроку. Вона зціпила зуби і ще раз сказала собі: «Не було ніякої Кашміри!»
— Допоможіть мені,— сказала Буньї водієві, важко сперлася на його руку і заледве всілася на пасажирське сидіння.
Водій виявляв до неї таку шанобливість, ніби вона була шляхетного роду, але Буньї стало розуму не обманюватися стосовно себе.
Вона не мала ніякого плану, крім як щиро покаятися і попросити у всіх пробачення. Вона приїде додому, відкине спогади про той короткий період, коли до неї ставилися, ніби до важливої персони, і впаде своїм розпухлим тілом до ніг чоловіка просто у сніг. Біля ніг свого чоловіка, біля ніг свекра і свекрухи, біля ніг свого батька вона вимолюватиме пробачення доти, доки її не піднімуть, не обіймуть, доки світ довкола знову не зробиться таким, як був раніше, і тоді єдиним свідченням її перевтілення залишиться тільки відбиток її завеликого тіла на білому сніговому покриві — тінь її померлого «я», що неодмінно зникне після першої ж заметілі або раптової відлиги. Та і як вони можуть її не прийняти, якщо вона заради повернення принесла у жертву свою крихітну дитинку? І знову: не встигла Буньї про це подумати, як нестерпний, наростаючий тягар утрати обрушився на неї. Джип раптово занесло, двигун заглух. Водій приголомшено насупився, скоса зиркнув на Буньї, попросив у неї вибачення та знову запустив двигун, а вона все повторювала й повторювала свою чарівну мантру: «Не було ніякої Кашміри. Є тільки Кашмір». Автівка рівно захурчала, і вони рушили далі.
Військо було скрізь. Буньї дозволили користуватися військовими об’єктами, щоби вона могла якомога непомітніше вислизнути з однієї сфери світу — публічної — до іншої, тобто домашньої. Однак тепер вона сумнівалася, чи це взагалі можливо. Коли вони виїжджали за межі Еластик-нагара і її голубили тіні чинар і тополь, що вишикувалися вздовж дороги, якою повз Ґарґамал і Ґранґусію вони рухалися до Пачхігама, Буньї пригадала суперечку, що спалахнула одного разу під час вечері між її дівером, майстром із виготовлення бомб Анісом та рештою його братів. Аніс наполягав на тому, що зараз «межа припинення вогню», як він тоді висловився, маючи на увазі межу між приватним і суспільним життям, більше не існує.
— Колишньому особистому життю покладено край,— оголосив він.
Брати почали з нього кепкувати.
— А як же суп? — поцікавився Хамід, один із близнюків, а другий близнюк, Махмуд, замислено додав:
— Цікаво, а як же волосся? От ми обоє волохаті бевзі, голимося двічі на день, а ти, Анісе, гладенький як дівчина, тобі наче і бритва ні до чого. Скажи-но, волохатість, вона яка — радикальна чи реакційна? Що там кажуть про це твої революціонери?
— От побачите,— у запалі вигукнув Аніс, не зрозумівши жарту, і вдарив кулаком по столу,— коли-небудь навіть бороди зробляться предметом ідеологічних суперечок!
Хамід Номан примирливо усміхнувся.
— Ну добре, добре, досить вам уже,— сказав він.— Можливо, все так і буде. От тільки хай не чіпають мого курячого супу…
Буньї їхала шосейною дорогою додому, і перед її очима у золотому серпанку спогадів проносилися картини життя в родині Абдулли Номана. На чільному місці за столом завжди сидів патріарх родини. Із зосередженим виразом на обличчі, але з лукавим блиском в очах, він дивився кудись удалину і вдавав, ніби його голова зайнята високими помислами, тоді як його сини голосно сперечалися, кепкували, жартома штовхали один одного ліктями, а Фірдаус ставила перед чоловіком тацю з таким грюкотом, немовби викликала його на герць. У жерстяних лампах тремтіло жовте полум’я, у кутку, поряд із горизонтальною жердиною, на якій висіли сценічні костюми, були розкладені барабани, сантури і сопілки, а на цвяхах бовталися пів дюжини розмальованих театральних масок. Близнюки дуркували, похмурий Аніс супився, і це також було звичним. Родина лишається родиною у будь-які часи, вона не може і не повинна змінюватись. От зараз Буньї повернеться і все розставить на правильні місця, навіть спробує припинити ворожнечу між Анісом і своїм чоловіком, клоуном Шалімаром, і за щедрою трапезою, плодом невичерпних гастрономічних фантазій дружини сільського голови, вони знову, як і колись, проводитимуть затишні вечори.