Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 61)

У дров’яному сараї, принаймні, не було снігу, і, попри ганьбу Буньї, Місрі спробували килимками та ковдрами бодай трохи полегшити їй нічліг у неопалюваній прибудові,— навіть повісили на гвіздок ліхтар. До ночі метелиця вщухла. У цьому дров’яному царстві Буньї мусила провести свою першу ніч як померла, точніше, як жінка, якій стало відомо, що її вже немає, бо її викреслили із життя понад рік тому. Вона знала, що мертві не мають жодних прав, і все, що вона колись вважала своїм — від материних коштовностей до чоловіка,— їй уже не належить. Ситуація ховала в собі й інші небезпеки. Буньї чула розповіді про людей, неправдиво оголошених померлими. Коли вони намагалися довести, що живі, і претендували на те, чим раніше володіли, тоді їх убивали ще раз, уже по-справжньому, і то так, щоб ні в кого не виникло стосовно цього будь-яких сумнівів. Щоправда, всіх тих її теперішніх колег-­бідолах,— інших «мрітак», тобто живих мерців,— було вбито зажерливими родичами або за їхнім наказом. А у власній смерті, крім себе самої, їй нема кого звинувачувати.

Ближче до світанку Буньї раптово почула знайомий голос. Із зовнішнього боку дров’яного сараю, біля самої його стіни, стояв її батько, загорнений у численні теплі ковдри (він завжди погано переносив холод). Пандит П’ярелал Каул звертався до дров’яного сараю, як до близького родича чи, принаймні, як до такого ж, як і вона, члена сонму живих мерців.

— Поговорімо про «Океан любові»,— цокотячи зубами запропонував наставник дерев’яній стіні.— Інша його назва — «Анураг Сагар». Як ти пам’ятаєш, це знаменитий твір видатного поета К-ка­біра…

Попри весь жах свого становища, Буньї, заживо похована у дро­в’яному сараї, не змогла стримати усмішки.

— Один із головних персонажів «Океану любові» має ім’я Кала[54],— продовжував П’ярелал, як і раніше, звертаючись до стіни перед собою.— Це ім’я означає «вчора» і «завтра», тобто, ч-час. Кала був одним із шістнадцятьох синів Сат-пуруші, інакше кажучи, позитивного начала, і після того, як згрішив, зробився батьком Брахми, Вішну та Шиви. Але це зовсім не означає, що наш світ є поро­дженням з-зла. Кала — фатальна фігура, проте він не зло й не д-добро. Хоча він дійсно встановлює рамки нашого життя і тим самим обмежує наші п-прагнення…

Серце Буньї затріпотіло від щастя, і полум’я ліхтаря спалахнуло яскравіше, бо і серцю і полум’ю стало зрозуміло, що в такий спосіб батько дає Буньї знати, що повертає їй себе, а її — собі. Але вже з наступною фразою це світло почало тьмяніти.

— Згідно з Кабіром,— і далі говорячи до дерев’яної стіни сараю, продовжував її батько,— тільки сам м-мрітака — живий мрець — може позбавити себе від страждань, що їх спричиняє Кала. Як це слід розуміти? Одні припускають, ніби це має означати, що лише найхоробріші здатні наблизитися до осягнення правдивої ­любові; та можливе й інше тлумачення, а саме: тільки живий мрець є в-віль­ним від часу.

«Дізнайтесь же, святі люди, про сутність мрітаки»,— пригадала Буньї слова одного з мандрівних проповідників. І зрозуміла, що час її відсутності не минув для батька безслідно. Чоловік розсуд­ливий, навіть практичний, він піддався своєму давньому потягу до містики, віри у планети-тіні та перетворив себе на своєрідного проповід­ника-садху. У пандита П’ярелала Каула цитування стародавніх текстів завжди супроводжувалося певною часткою іронії ­стосовно деяких проголошених у них істин, про що свідчила примарна усмішка, із якою він викладав своїм слухачам зміст чергового класичного твору. Тепер же він посилався на традиційні інтерпретації цілком серйозно, без найменшої іронії.

— Найвища мета людини,— повчав П’ярелал Каул стіну дров’яного сараю,— полягає в тому, щоби жити у світі, але не жити його пристрастями; найвище благо — погасити те полум’я, що спалює тебе зсередини, і перебувати у стані цілковитої байдужості. Живий мрець служить С-сат-пуруші, й абсолютна істина є його наставником. Живий мрець є носієм і провозвісником найвищої любові. За допомогою любові до всіх сущих мрітака вивільняє та реалізує свою життєву силу.— І він навів як приклад землю: — Поглянь, земля нікому не заподіює шкоди. Тож будь подібною до землі. Земля не здатна ненавидіти. Зробися такою і ти.— Далі батько згадав цукрову тростину та солодощі: — Тростину зрізають, потім її ріжуть на шматки, перемелюють і кип’ятять, поки не утвориться с-­сироп; тоді його знову нагрівають й отримують цукор-сирець; а потім обпалюють і роблять цукрові голови, із яких виготовляють різноманітні солодощі, що так усім подобаються. Те саме відбувається із живими мерцями,— це і їхній шлях, коли вони переправляються через океан страждань до берега вічної благодаті.

Буньї давно зрозуміла, що батько зараз навчає її, як жити далі. Вона терпіти не могла напучувань і готова була вибухнути від обурення, однак зробила над собою зусилля і стрималася. Він має рацію, і Зун також права. Треба звикати до стриманості, вчитися смирення. Відкинути все. Зробитися нічим. Не божественної любові шукає вона, а кохання одного конкретного чоловіка, і цілком імовірно, що коли вона перетвориться на ученицю, яка розкаялася і прагне отримати вибачення від наставника, коли відмовиться від власного «я», то, можливо, разом із втратою особистості її гріх теж втратить силу, і тоді вона зможе повернути кохання свого чоловіка.

— Але тільки дуже хоробра душа здатна цього домогтися,— вів далі пандит П’ярелал Каул, продовжуючи філософську бесіду зі стіною дров’яного сараю і пояснюючи, що живий мрець мусить тримати під контролем усі свої почуття та відчуття. Контроль над зором дозволяє йому не помічати різниці між прекрасним і потворним, контроль над слухом дозволяє однаково ставитись і до лайливих слів, і до вихваляння. Живий мрець не відчуває різниці між смачним і несмачним. Він не збуджуватиметься від радості навіть коли йому запропонують п’ять різних нектарів і їстиме несолону їжу, не помічаючи цього. Із запахами так само: мрітака не має відчувати різниці між смородом і пахощами.

— Навіть понад усе інше мрітака мусить стримувати свою хіть,— із притиском у голосі продовжував П’ярелал Каул, ніби намагаючись утовкмачити стіні дров’яного сараю, що її грішним думкам слід покласти край.— Б-бог насолоди — це справжній грабіжник. Хіть — могутня, руйнівна й болюча негативна с-сила. Жінка, яка прагне насолод, віддає себе в руки Кали, тоді як мрітака несе в собі просвітлене знання. Живий мрець насолоджується нектаром пізнання, возз’єднується з безроздільним і піднімається над людською хіттю.

Спочатку Буньї намагалася здогадатися, що саме прагне сказати їй батько, і дослухалася до кожного його слова, та поступово почала розуміти, що справжнє батьківське послання слід шукати не в тому, що він казав, а в тому, що ховалося за словами. І раптом збагнула: він пояснює їй, що епоха, заснована на верховенстві розуму й любові, закінчилася; наближається час верховенства ірраціонального, того, що не підкоряється жодній логіці. Тому, щоби вижити у цьому новому світі, їй потрібно зібрати всі свої сили. Буньї згадалися слова, що він промовив, побачивши, як вона самотньо стоїть під снігом на автобусній зупинці: «Назаре-бад-дур». Тоді вона подумала, що батько бурмоче заклинання від злого ока, тоді як насправді він давав їй пораду, він указував, куди їй треба йти. Стара віщунка-гуджарка Назаребаддур відійшла від сільської громади ще до народження Буньї, і, за переказами, ось як звучали її останні слова: «Наближаються такі страшні часи, що жоден провидець не знайде слів, аби про них розповісти». Через багато років після цього брати Ґеґру замкнулися в мечеті від страху перед гнівом Великого Місрі; але Назаребаддур зачинилась у своїй лісовій хижці не тому, що боялася людей, а тому, що страхалася Кали, страхалася часу. Віщунка сіла, схрестила ноги в позі, котру використовують святі люди, щоби відсторонитися від усього мирського, і просто припинила існувати. Коли селяни нарешті зібралися з духом, відчинили двері та зазирнули всередину, її висохлий скелет миттєво розсипався на порох і разом із протягом вилетів із хижі. І от тепер настала черга Буньї. Живому мерцю, який прагне здолати Калу, цілком пасуватиме шлях лісової віщунки. І ще один приклад подібного відходу від світу живих не змогла не згадати колишня танцівниця — Анаркалі. Її теж замурували за гріховну пристрасть. «А як же таємний хід, люк і дивовижний порятунок?» — подумки, з усмішкою, спитала вона у себе. Та це ж просто кіно. У житті дивовижного порятунку практично ніколи не буває.

«Піднімися на гору й помри там по-справжньому…» Якщо саме це мав на увазі батько, то їй залишалося тільки підкоритися. За стіною дровітні вже нікого не було. Хурделиця остаточно вщухла, і Буньї залишилася наодинці із собою. Вона зробилася товстою, як угодована корова, але все одно підніметься на гору й там, у лісовій хижці віщунки, чекатиме на прихід смерті. Нескінченним здавався їй перелік речей, без яких вона вже не вміла обходитися і які тепер стали для неї недоступними: багато-багато їжі, пігулки, тютюн, любощі, спокій… І знову нестерпний тягар відсутньої ваги покинутої дочки розпластав її та притиснув до землі. Буньї навіть здалося, що її привалило дровами. Вона лежала й судомно хапала повітря, у голові паморочилося, проте вона відчувала полегкість від того, що, на її думку, занурювалася в рятівне божевілля. Починався новий день.