Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 62)

Коли Буньї вийшла із дров’яного сараю, то відразу ж загрузла у снігу по коліна. Просто перед нею загрозливо вивищувався вкритий лісом пагорб. Десь там ховався Кхелмарг із трав’янистою галявиною, повною спогадів про кохання. А на протилежному схилі, у глибині соснового лісу колись мешкала віщунка Назаребаддур,— мертва чекала на мертву. Кожний крок був для Буньї справжнім досягненням. Вона тягла за собою матрац і сумку, і кожна кісточка, кожний її м’яз лементували, благаючи пощади, а сніг заважав їй просуватися вперед. Але все ж таки, хоч і страшенно повільно, вона тягла вгору своє важке тіло. Буньї падала, і підводитись раз за разом робилося все важче. Одяг на ній промок наскрізь. ­Пальців на ногах вона не відчувала, а гострі камінці та соснові голки вгриза­лися в її ступні. І все ж таки, нахиляючись уперед усім тілом, вона змушувала себе видряпуватися догори. Швидкість не мала значення, важливо було просто пересувати ноги.

Аж раптом вона побачила Зун. Донька теслі Місрі стояла на відстані якихось п’ятдесяти футів. Вона не заговорила до Буньї, але пройшла з нею поруч увесь шлях нагору. Інколи Зун випереджала її і зупинялася, як вартова, вказуючи рукою найбільш легкий шлях. Вони не зустрічались очима, але Буньї, втішена підтримкою, намагалася виконувати всі вказівки колишньої подруги. Думки плутались, але так було легше долати крок за кроком. Із дитиною за спиною вона взагалі не змогла би рухатись, однак у ті години думка про доньку так загубилася десь у глибинах свідомості, що ледь-­ледь жевріла. Буньї набирала повні жмені снігу і жадібно його ковтала, тамуючи пекельну спрагу.

Десь на півдорозі вона побачила у снігу прямо під ногами пакунок у щільному брунатному папері. О щастя! — у ньому виявилася благословенна їжа: товстий корж, варений горох із картоплею в невеличкій жерстяній коробочці та два шматочки курятини. Буньї не питала, звідки це все взялося,— просто швидко з’їла дарунки, не залишивши ні крихти, і рушила далі. Сонце безжально пекло голову, а ступні німіли від крижаного холоду. Дихання зі свистом виривалося з її грудей. Дерева оточили її так щільно, що вона втратила відчуття напрямку. Вона почала шпортатися, погано розуміючи, куди йде — вгору чи вниз. Дерева закрутилися швидше, ще швидше, ще… А далі настало блаженне небуття. Коли вона отямилася, то виявила, що сидить, прихилена до дверей хижки лісової віщунки.

У наступні декілька днів Буньї майже зовсім втратила відчуття реальності: їй почало здаватися, що всі навколо померли, і тільки вона одна залишилася живою. У хижці було прибрано, на підлозі лежав новенький коц — ніби гостинний привид Назаребаддур зазда­легідь знав про її прихід. У пічці горів вогонь, і поряд на підлозі лежав оберемок сухих дров. На пічці в казанку, прикритому алюмінієвою тарілкою, булькотіло вариво: рис із горохом і пагонами лотоса. У кутку стояв глиняний глек, повний чистої води. Укритий мохом дах прогнив, і зверху крапала тала вода. Прокидаючись уночі, Буньї чула шурхотіння примарних кроків, а вранці на даху, замість старого, лежав новий шар моху, і крапання припинилося. Вона розпачливим зойком звернулася до матері: «Маєдж!» Бо, на її думку, виходило, що мама Пампош, прозвана Зернятком, повернулася, щоби подбати про свою новопомерлу доньку.

Коли Буньї визирнула за двері, їй здалося, що в гущавині дерев рухаються чиїсь тіні, і вона відразу ж пригадала, як батько колись на уроці розповідав їм про Гапута — чорного ведмедя, про леопарда Суха, про шакала Шіяла та лисицю Подсала. Батько казав, що всі ці звірі є небезпечними хижаками, і, можливо, вони збиралися на неї напасти, та їхньої провини у цьому не могло бути, адже вони діятимуть згідно зі своєю природою. Тільки людина носить маску. Тільки людина ганьбить сама себе… «Тільки тоді, коли ти відмовишся від усього мирського, лише тоді, коли припиниш думати про потреби тіла…» — от що казав її батько. Тіло Буньї жадало їжі та багато чого ще, її голова була, мов чужа, але страху вона чомусь не відчувала. Якось так само собою вийшло, що вона почала вважати, ніби дерева її оберігають. Якось само собою сталося, що коли вона прокидалася, то знаходила у глеку-сурахі свіжу воду та деякі харчі біля ґанку, а потім, коли вже трохи оговталася і почала виходити поблукати лісом, після повернення на неї чекав на гарячій пічці казанок із їжею. Отже, із якоїсь причини її не покинули. Не можна сподіватися одним стрибком перескочити з пекла назад до раю, казала собі Буньї. Десь посередині має бути зупинка, певний період очищення. Мало-­помалу різноманітні залежності почнуть відступати, і в голові посвітлішає. Увесь цей час мати була поряд із нею. А потім розтанув сніг, і Буньї зуміла дійти аж до Кхелмарга, де почали з’являтися перші лугові квіти. Вона збирала пучки крату, що був корисним для очей і годився в їжу, шатару, що тамував спрагу, якщо змішати його із сироваткою, яку зрідка хтось залишав у горщику біля її дверей; на схилі гори вона відшукала кущ кава-дачху, що допоміг їй очистити кров; а ще вона їла квіти і плоди ван-палаку, або гусячого перстачу, та білі квіточки грициків. Буньї збирала фенхель, синенькі квіти цикорію і жовтенькі кульбаби і відчувала, як до неї повертається життя. Квіти Кашміру врятували її. У батькових садах невдовзі мали зацвісти мигдалеві дерева. Починалася весна.

Коли клоун Шалімар дізнався про зв’язок Буньї із американцем, він наточив свій улюблений довгий ніж і вирушив на південь — убивати. На щастя, автобус, у якому він їхав, зламався. Це трапилося неподалік від Верінага, під мостом біля селища Нижня Мунда. Там його і знайшли відряджені батьком навздогін брати-близнюки Хамід і Махмуд. Він блукав паркувальним майданчиком і з нетерпінням чекав на появу якогось іншого транспорту.

— Вирішив, що легко від нас утечеш, еге ж, хлопче? — на все горло заволав Хамід — найзабіякуватіший із братів, який узагалі не вмів говорити тихо.— Ох, ні, ми тобі цього не подаруємо! Ми зараз удвох прямо тут улаштуємо тобі такий дабл-трабл[55], що на все життя вистачить пам’ятати!

Навколо заправлялись армійські машини, неподалік стояла група військових, які жадібно курили свої сигари. Невдовзі вони — спочатку лінькувато, а потім із непідробною цікавістю почали по­глядати у бік братів, які на повен голос з’ясовували стосунки. Фраза, у котрій прозвучало англійське «дабл-трабл», привернула їх­ню увагу й викликала занепокоєння. Військові занервували. Двійко лідерів націоналістів — Аманулла Хан і Макбул Бхатт — нещодавно створили озброєне угруповання під назвою «Національний фронт визволення Джамму та Кашміру». Ця група перетнула лінію припинення вогню, і з території, яку вони називали «Азад Кашмір», тобто «Вільний Кашмір», просочилася до зони розташування індійських військ, аби влаштовувати диверсії на військових об’єк­тах і знищувати особовий склад. Троє збуджених молодих чоловіків цілком імовірно могли виявитися членами цього угруповання, підісланими спровокувати зіткнення.

Махмуд Номан, більш обережний, ніж його брат-близнюк, поспіхом кинув клоунові Шалімару:

— Якщо ці сучі діти зараз знайдуть у тебе, хлопче, той твій кин­джал, усіх нас кинуть до в’язниці.

Ця фраза врятувала Буньї життя. Клоун Шалімар нарочито голосно розреготався, і брати, поплескуючи один одного по спинах, підхопили його сміх. Солдати втратили до них інтерес, а ближче до вечора всі троє вже поверталися автобусом додому.

Фірдаус Номан подивилася в очі своєму покинутому й ошуканому сину — клоуну Шалімару. Те, що вона там побачила, так сильно її налякало, що вона подумки поклялася в подальшому більше ніколи не скандалити. Її знамениті суперечки із шанованим чоловіком стосовно природи всесвіту, кашмірських традицій і негативних рис людської натури розважали односельців протягом багатьох років, однак тепер Фірдаус побачила, до чого призвела її розкольницька позиція.

— Ти тільки поглянь на нього,— прошепотіла Фірдаус чоловікові.— У його серці заховано стільки ненависті, що вона, якби ви­хлюпнулася назовні, змогла би спалити весь світ!

Але сарпанч майже її не слухав. Він, як і мало не завжди останнім часом, перебував у сутінковому стані. У його руках пульсував постійний біль, через який їх незабаром скрючить: пальці не згинатимуться, і він уже не зможе ні користуватись інструментами, ні тримати ложку, ні навіть помити собі зад. Біль у руках день у день посилювався, а разом із ним зростало його невдоволення собою. Абдулла Номан почувався так, ніби потрапив у пастку між минулим і майбутнім, між власною домівкою і навколишнім світом. Він не знав, як і чим житиме далі. Траплялися дні, коли він тоскно згадував про минулі успіхи трупи, із гіркотою спостерігаючи поступовий, але неухильний спад інтересу до традиційного театру, адже замовлення на вистави у жанрі банд патер з’являлися дедалі рідше; в інші дні він подумував, що добре було би кинути геть усе, залишити підмостки і сидіти вдома, покурюючи люльку та дивлячись на золотаве полум’я пічки. Найболючішим для Абдулли було питання, як розв’язати протиріччя між його власними бажаннями і сподіваннями мешканців Пачхігама, які зазвичай покладалися на нього. Може, вже час відмовитися від посади селищного голови? Все життя він піклувався про інших, то чому би не подумати і про себе? Не може ж він нескінченно тримати село на своїх долонях! Його долоні втомилися, вони постійно болять. Майбутнє ховається в тривожній імлі, а очі в нього вже геть не ті, що раніше. Йому так хочеться турботи від рідних, йому так бракує простого спокою.