Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 63)

— Будь із ним терплячою і ласкавою,— відсторонено відповів він дружині, думаючи переважно про себе самого.— Мусимо сподіватися, що любов’ю ти зможеш загасити його ненависть.

Але клоун Шалімар надто глибоко занурився у себе. На репетиційному майданчику він іще хоч якось спілкувався з людьми, проте в інший час із нього важко було витягти бодай слово. У трупі помітили, як разюче змінився стиль його гри. У всьому, що вимагало фізичної спритності, він і досі демонстрував майстерність найвищого класу, але робив це із якимсь надривом, із надмірною відчайдушністю, яка могла радше налякати глядачів, аніж розсмішити. Якось під час репетиції він запропонував щось зовсім дивне: щоб у сцені, де по Анаркалі приходять воїни, щоби замурувати її в підземеллі, ці воїни були вдягнені в американську уніформу, а на голові Анаркалі був плаский, із широкими крисами солом’яний бриль із тих, що носять в’єтнамські селянки. Захоплення американцями Анаркалі, перетвореної на символ В’єтнаму, стверджував він, буде сприйняте глядачами як символ задушливої присутності індійської армії в Кашмірі; це, казав він, тим паче важливо, що тема індійської агресії як у кіно, так і на театрі, залишається під забороною.

— Усе дуже просто: армію однієї країни замінюємо на іншу,— переконував клоун Шалімар.— Це додасть виставі політичної актуальності.

Його ідея відразу викликала активний спротив у Гімал, яка тепер танцювала замість Буньї.

— Хоч я і не найкраща у світі танцівниця,— оголосила вона,— та я все одно не дозволю псувати мою найдраматичнішу сцену і перетворювати її на якийсь фарс тільки тому, що ти ненавидиш американців.

Клоун Шалімар рвучко обернувся до неї, і на обличчі в нього з’явився такий вираз, що всі подумали: він зараз вдарить Гімал. Але він раптом похилив голову, відійшов у куток, похмуро присів і тихо вимовив:

— Так, це погана ідея. Гаразд, забудь. Я зараз трохи не в собі.

Із двох доньок видатного співака Шившанкара Шарги Гімал була найбільш вродливою. Вона підійшла до клоуна Шалімара, поклала руку йому на плече і сказала:

— То спробуй отямитися. Не шукай поглядом того, чого немає, краще дивися на те, що є.

Після репетиції Ґонваті звернулася до сестри з маленькою промовою про цілковиту безнадійність її намагань, і в кожному її слові вчувався присмак гіркого мигдалю.

— Поруч із Буньї ти — невидимка,— сказала вона, приховуючи злостивий вогник в очах за товстими скельцями окулярів.— Так само, як і я поруч із тобою перетворююся на порожнє місце. А для нього ти завжди стоятимеш поряд із Буньї; для нього ти завжди будеш трохи нижчою на зріст, ніж йому треба, і ніс у тебе буде трохи задовгим, і підборіддя — трохи занадто гострим, і фігура зовсім не та: де має бути вузько, там у тебе широко, а чого має бути багато, у тебе мало.

Гімал ухопила Ґонваті за довгу косу біля самих коренів волосся і з усієї сили смикнула.

— Припини заздрити, чотириока сучко,— прошипіла вона.— Краще, як і належить справжній сестрі, допоможи мені його окру­тити.

Ґонваті прийняла докір і пожертвувала власними таємними сподіваннями на користь родинного блага, й обидві сестриці Шарга взялися разом складати плани завоювання розбитого серця ­клоуна Шалімара. Ґонваті попросила його назвати улюблену страву. Він сказав, що відчуває особливу прихильність до гуштаби. Гімал не гаяла часу й почала сердито відбивати м’ясо, щоби воно зробилося ніжнішим. Коли ж вона запропонувала клоунові Шалімарові приготовану гуштабу, «аби трішечки його звеселити», він одразу ж закинув до рота м’ясну кульку. Та вже через декілька митей із виразу його обличчя Гімал зрозуміла, що й тут програла, і їй довелося зізнатися, що в їхній родині вона куховарить найгірше. Потім Ґонваті запропонувала клоунові Шалімару, щоби Гімал замінила Буньї в номері на линві, посилаючись на те, що без партнерші йому не обійтися. Клоун погодився трохи її підучити, та вже після декількох занять, коли линва була натягнена за якихось кілька дюймів над землею, Гімал визнала свою поразку і сказала, що завжди боялася висоти і навіть найпалкіше бажання допомогти Шалімару виконувати його номер не допоможе їй втриматися, і вона обов’язково впаде та розіб’ється. Третя атака була більш зухвалою. Ґонваті розкрила клоунові велику таємницю, що її сестра нещодавно сама пережила любовну драму: один ловелас із Ширмала, чийого імені вона не хоче називати, нібито затяг Гімал у свої тенета, а тоді покинув. «Було би добре, якби ви коли-небудь зустрілись і погомоніли відверто,— сказала вона.— Кому, як не тобі, зрозуміти її переживання і кому, як не їй, збагнути всю глибину твого страшного горя». Клоун Шалімар піддався на вмовляння, і однієї місячної ночі пішов прогулятися з Гімал берегом Мускадуна. Але під подвійним впливом місячного сяйва і вроди супутника бідолашна дівчина не витримала і зізналася, що ніякого зрадливого ширмальця не існує, що саме його, клоуна Шалімара, вона кохала все свідоме життя, і що в усьому Кашмірі немає й не буде для неї нікого іншого. Після цього випадку клоун Шалімар намагався триматися подалі від обох сестер, хоча вони й не втрачали надії.

Ідея оголосити Буньї померлою вперше спала на думку Ґонваті. Окуляри надавали її обличчю виразу інтелектуальної зверхності, навіть шляхетності і дуже добре приховували її підступну та прагматичну вдачу справжньої шахістки.

— Він ніколи її не забуде, поки вона жива,— сумовито сказала Гімал після невдалої нічної прогулянки берегом річки.

— Господи, бувають дні, коли я бажаю їй смерті! — вигукнула Ґонваті і спочатку сама не замислилася над тим, що сказала, та пізніше її гострий розум запрацював у новому напрямку.— Хоча… стривай-но, сестричко!.. Інколи бажання можуть здійснюватися.

А за декілька днів Ґонваті вже мала готовий план і взялася до його реалізації, але дуже обережно — так, аби людям здавалося, що ця ідея спала на думку їм самим. Якось під час вечері вона переказала розмову з сестрою батькові, а потім ще й додала:

— Якби Буньї дійсно померла, а не вибрикувала десь у Делі зі своїм американцем, то бідолашний Шалімар міг би почати своє життя наново.

Батько обурено форкнув і проказав своїм знаменитим тенором:

— У Делі з американцем, кажеш? Як на мене, це все одно, що померти.

Ґонваті звела на батька збільшені окулярами очі і невинним тоном мовила:

— Ти ж член панчаяту! Чому б тобі не оформити це за законом?

Перед наступним зібранням сільської ради старійшин Шившанкар вирішив з’ясувати, що думає із цього приводу танцюрист Хабіб Джу.

— Для мене вона померла,— сказав той і зізнався, що почуває­ться винуватим у всьому, що сталося.— Мистецтво, якого я її навчив, Буньї використала на зло і цим зрадила нас усіх.

Тепер їх було двоє із п’яти членів ради. Разом вони почали тиснути на Великого Місрі.

— Ну, не знаю,— нерішуче промимрив той.— Моя Зун її дуже любила.

Шившанкар Шарга з несподіваним для самого себе запалом узяв­ся його переконувати.

— Невже ти не хочеш захистити наших дівчат від наруги чужинців? Хочеш, аби й інші повтікали з якимись зайдами? — запитав він.— Після того, що трапилося у твоїй родині, я думав, ти будеш першим, хто погодиться з нашим рішенням.

І Місрі здався. Із п’яти членів ради залишилося двоє, двоє батьків — Абдулла Номан і П’ярелал Каул.

— Сарпанч — чоловік добросердий, із ним буде важко впоратися,— сказала Ґонваті, коли батько через декілька днів розповів їй про результати своїх перемовин.— Татко Буньї здасться першим, повір.

Ґонваті була у цьому впевнена завдяки своїй нещодавно виплеканій дружбі з пандитом П’ярелалом Каулом. Упродовж багатьох місяців після втечі Буньї її батько перебував у стані депресії. Його нехтування обов’язками пачхігамського вази зробилося аж надто очевидним, і молодші кухарі тактовно йому натякнули, що під час підготовки до найвизначніших бенкетів, поки шеф не прийде до тями, нехай краще залишається вдома. П’ярелал Каул згідно кивнув і викреслив казани та святкові вазваани зі свого життя. Раніше він полюбляв добре попоїсти, але тепер їжа зробилася йому нецікавою. Удома він готував для себе лише найнеобхідніше, і навіть ту мізерію з’їдав, не отримуючи задоволення. Одинадцять годин на день він проводив у медитаціях. Зовнішній світ завдавав йому надто багато болю. Зникнення Буньї він переживав так само сильно, як смерть дружини, і навіть краса кашмірської природи виявилася неспроможною полегшити його страждання, що були не так фізичними, як моральними. Пандита мучило не лише те, що Буньї втекла, а радше її безпринципність. І це зробило її чужою для нього. Батько відчував, що от-от впаде, наче стара будівля, у якої підгнив фундамент. Приплив уже лизав йому ноги, і П’ярелал відчував, що фатальна хвиля зовсім скоро накриє його з головою. Медитація навчила його відокремлюватися від дійсності та поринати у філософські роздуми. В один із таких моментів його думки звернулися до Кабіра.

Люди казали, що поет Кабір був зачатий непорочною дівою і народився близько 1440 року, але П’ярелала Каула ці легенди не надто цікавили. Те, що його виховали ткачі-мусульмани, що він не знав грамоти і єдине, що міг написати, було ім’я Рами, також не мало особливого значення. Для пандита важливим було дещо інше, а саме — вчення Кабіра про існування двох душ: душі індивідуальної — дживанатми, і душі божественної — параматми. Позбавлення від страждань і кола перероджень, згідно з Кабіром, можна досягти шляхом позбавлення від двоїстості за допомогою злиття своєї індивідуальної душі з душею божественною. Розуміння цього стану як смерті за життя здавалося П’ярелалові досить поверхневим. Більш глибоке тлумачення, на його думку, полягало в тому, що в такий спосіб людина здатна досягти стану екстатичної ейфорії.