Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 65)

Коли П’ярелал Каул зрозумів, що розум його любої доньки затьмарюється, світло згасло і для нього. Бажаючи, щоби вона не мала потреби в необхідних речах, він щодня видряпувався на схил. Там пандит вислуховував її марення і не міг бодай натякнути доньці, що його власний оптимізм майже остаточно випарувався. Колись жителі Пачхігама єдиним фронтом стали на захист кохання Буньї і клоуна Шалімара, і це було правильно, бо їхнє кохання вважалося символом перемоги добра над злом, світла над темрявою. Але його жахливий фінал змусив П’ярелала Каула вперше у житті засумніватися в тому, що всі люди від природи є добрими, і якщо їм допомогти позбутися недоліків, внутрішнє світло їхніх душ буде осявати все навколо. Останнім часом, однак, він почав серйозно замислюватися над істинністю ідей віротерпимості, закладених в основу кашміріату; він почав міркувати про те, чи не має, бува, закон боротьби протиріч потужнішої сили, ніж закон гармонії. Спалахи насильства на релігійному ґрунті траплялися вже й усередині громади. Коли таке відбувалося, вбивцями виявлялися не чужинці. Вбивали сусіди, вбивали люди, із якими ти розділяв радості та прикрості життя, люди, чиї діти ще вчора гралися разом із твоїми. Але зненацька в їхніх серцях спалахувала ненависть, і з факелами в руках вони серед ночі виламували двері твого дому.

Можливо, кашміріат був суцільною ілюзією. Можливо, думка про те, що діти, які зимовими вечорами збиралися у залі селищної ради старійшин, аби із завмиранням серця слухати казки та легенди, були однією великою родиною, також самообман? Можливо, і віротерпимого правителя Зайн аль-Абеддіна слід вважати, як почали це стверджувати останнім часом, не так нормою, як дивовижною аномалією, і цей султан аж ніяк не є символом єдності? Цілком імовірно, що саме тиранія, насильницьке навернення до чужої віри, руйнування храмів, наруга над святинями, переслідування іновірців і геноцид — усе це насправді і є нормою, а мирне співіснування громади — лише дитячою казкою. Пандит П’ярелал Каул тепер регулярно читав інформаційні листівки, розповсюджувані різними брахманськими організаціями. Вони містили розповіді про багатовікову історію злочинів проти ­брахманів. «Нечестивець Сікандар[56] знищував пандитів із особливою жорстокістю»,— писалось у тих листівках. Злочини, скоєні у чотирнадцятому столітті, вимагали за себе відплати і в двадцятому. «Але й давнього завойовника перевершив жорстокістю Сайфуддін — радник Сікандерового сина на ймення Алішаху. Боячись насильницького навернення до ісламу, брахмани спалювали себе на вогнищах; багато-хто з них вішався, інші ковтали отруту, ще інші топилися в річці; незліченна кількість брахманів стрибала зі скель. Ненависть охопила буквально всіх. Однак прибічники правителя і пальцем не поворухнули, щоби зупинити бодай одного із самогубців»,— от що писалося в тих листівках. І такі жахіття тривали десятиліттями, віками, аж до сьогоднішнього дня. «Можливо, мир і гармонія були для мене чимось на зразок люльки з опієм»,— думав П’ярелал Каул. І тоді виходило, що він був таким самим наркоманом, як і його бідолашна дочка, і так само потребував болючого лікування.

Пандит Каул відганяв ці тяжкі думки геть, на задвірки свідомості і цілковито віддавався турботі про дочку. Дедалі частіше вона занурювалася у стан божевільних марень; її годинами била лихоманка, вона лежала, липка від холодного поту, і сотні гострющих голок кололи їй піднебіння; напади голоду, ніби дикі тварини, загрожували зжерти її ізсередини. Аж ось період жорстокої абстиненції минув, і стало ясно, що із залежністю від медикаментів і тютюну вона впоралася. Знесилена, із затьмареною свідомістю, Буньї весь час відчувала, що десь поряд, за деревами, перебувають ті, хто нею опікується. Інколи вони повільно виступали з тіні, і Буньї у стані марення ввижалося, ніби всіх їх веде до неї Пампош — її зухвала і волелюбна матуся, котра ніколи не засуджувала людей за їхні плотські слабкості, за те, що вони не мали сили опиратися статевим потягам. Для Буньї, принаймні, Пампош була так само реальною, як і всі інші, хто її відвідував, і хоча серед своїх добрих ангелів вона впізнавала і Фірдаус Номан, і свою віддану подругу Зун, і самого Великого Місрі, і, звичайно, її любого татка, понад усе її тішила впевненість у тому, що усіх їх зібрала довкола неї мама Пампош.

П’ярелал звинувачував себе навіть в огрядності доньки. «Статурою бідолаха пішла в мене, а не в свою тоненьку матір,— подумки бідкався він.— Вона занадто рано дозріла. І нічого дивного, що клоун Шалімар закохався в неї, коли Буньї була ще дитиною. Я все життя любив попоїсти, і цей згубний потяг дочка теж успадкувала від мене»,— казав він собі. Але тепер, завдяки аскетичному життю, П’ярелал дуже схуд, та й тіло Буньї також почало потроху змінюватися. Врода поверталася до неї повільно, у міру того, як відновлювалися фізичні сили. Місяці поступово перетворювалися на роки, і жир розтанув,— у цьому краю ніхто не збирався годувати її сім разів на добу. Буньї зробилася майже такою самою, як і раніше. «Майже» — тому що шкода, завдана її здоров’ю, була непоправною. Її мучили болі в попереку, на ногах повипиналися темні вени, зіпсовані тютюном зуби так і залишилися жовтими, хоча вона регулярно чистила їх гілочками дерева нім, котрі постачав їй батько. Буньї підозрювала, що і з серцем у неї також не все гаразд, адже воно іноді недобре завмирало і пропускало удар чи два. Однак вона ставилася до всього цього байдуже, бо знала, що у будь-якому разі довго їй не протягнути. Їй, напівпримарі, судилося жити серед примар лише доти, доки вона не дізнається, як перетнути останню межу. Одного разу вона промовила це вголос — і П’ярелал розплакався.

Самостійне життя дісталося їй дорогою ціною. Впоратися зі спазмами голоду було не менш важко, ніж із відсутністю наркотичних речовин, але зрештою вона почала з меншою жадібністю накидатися на їжу. Довгий час найнеобхідніше їй приносили з Пач­хігама батько та деякі інші дружньо налаштовані до неї селяни, а пізніше Буньї навчилася дещо робити сама й навіть почала вирощувати овочі. Одного ранку вона знайшла двох кізок, прив’язаних до кілочка біля хижки. Буньї навчилася за ними ходити, і з часом у неї утворилося невеличке власне стадо, що дозволило їй продавати молоко та городину. Батько щодня носив це молоко у бідоні до сільської крамнички, а коли дозрівали помідори, то відносив туди і їх. Люди погоджувалися платити живими грошима за товар, що постачала померла, і це було невеличким, але дуже важливим кроком до примирення. Тяжка фізична праця допомагала боротися з божевіллям. Тіло Буньї втратило драглистість й обросло ­м’язами, плечі розпрямилися і живіт знову зробився пласким. У цій третій фазі свого життя Буньї знову зробилася вродливою, але врода ця вже була іншою — такою, що буває у зрілої жінки, яка багато пережила і загрубіла від постійної фізичної праці. Та понад усе постраждав її розум, і це особливо помітно робилося ночами. У нічні години, коли тіло зазвичай відпочиває, а мозок продовжує працювати, свідомістю Буньї немовби оволодівав якийсь знавіснілий дух. Інколи теплими літніми ночами їй починало здаватися, що десь зовсім поряд у лісі біля її хижки блукає клоун Шалімар. Вона виходила назовні та навмисне роздягалася догола у сподіванні, що він або стисне її в обіймах, або вб’є. Вона не відчувала страху — адже й сама вважала себе божевільною, та й у Пачхігамі всі знали, що вона втратила глузд. Мама Пампош виходила з хижі разом із нею, і обидві вони, голі-голісінькі, починали танцювати під місяцем, ніби дві вовчиці. І лихо тому, хто насмілився би до них підійти! Нехай тільки наблизиться — і вони роздеруть його на клапті гострими пазурами.

Вона не помилялася. Клоун Шалімар дійсно іноді піднімався до неї на схил із довгим ножем у руці і стежив за нею із хащів. Він відчував радість і полегшення, адже бачив, що вона тут, поряд, і буде тут, коли він звільниться від своєї обітниці і прийде, щоби вбити її, беззахисну і слабку, таку ж немічну, яким зробилося його власне життя, коли вона його зруйнувала, таку ж беззахисну й немічну, яким колись було його серце, таку ж немічну, беззахисну і крихку, якою була його довіра до людей, від якої через її зраду лишилися самі друзки.

«Танцюй, дружино моя, танцюй,— подумки звертався він до Буньї.— Настане день — і я прийду, і ми з тобою станцюємо востаннє».

Убити американського посла клоун Шалімар задумав незадовго до кінця війни у Бангладеш; саме в той час пачхігамська акторська трупа отримала запрошення виступити з виставою на півночі, біля лінії припинення вогню, що лише нещодавно почала називатися «лінією контролю». Індія і Пакистан щойно підписали угоду в Сімлі, згідно з якою питання про статус Кашміру мусило бути розглянуте сторонами окремо в найближчому майбутньому. Залізна долоня індійської армії ще міцніше стиснулася на горлі долини,— щасливе завтра, можливо, й належало ідеалістам і мрійникам від політики, але суворе сьогодні продовжувало жахати кашмірців постійною присутністю військових, які, вважаючи себе абсолютними господарями, спрямували на простих людей всю свою міць. І саме в той час дружина Бомбура Ямбарзала придбала перший у тутешніх краях телевізор і поставила його в наметі біля свого будинку в центрі Ширмала. Ще 1960 року, тобто від самого початку телевізійного віщання, панчаят Пачхігама ухвалив рішення ігнорувати телевізор, оскільки цей одноокий монстр, на переконання ради селищних старійшин, загрожував зруйнувати традиційний стиль життя і відібрати в них глядача, бо живі вистави, у порівнянні з телевізійними, неминуче втратять привабливість. Але головний шеф-кухар Ширмала поступився під тиском своєї підприємливої дружини, мідноволосої Хасіни Карім, яку всі називали Харуд. Колишня вдова, між тим, мала не лише неабиякий хист до фінансово вигідних справ, але і прагнула самовдосконалення. Від першого шлюбу в Харуд було двоє синів, і ці хлопці — Хашим і Хатім — не любили патякати зайвого. Вони отримали в Срінагарі дипломи електриків, а заразом вирішили, що навіть ширмальцям настав час долучитися до благ цивілізації.