Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 67)

Ніч була безмісячною. Клоун Шалімар був одягнений у все чорне й, до того ж, лежав на полі за бундом. Тому, коли він раптово виник перед Фірдаус — наче ожила тополя,— вона страшенно пере­лякалась.

— Я спав,— промовив він, і мати негайно здогадалася, що син сказав це радше в переносному значенні. Він мав на увазі, що в його житті настав якийсь поворотний момент. Через те Фірдаус не осмикнула сина, попри те, що він говорив, як у гарячці, і вживав слова, яких його батько ніколи не схвалював і не вживав навіть у теперішньому стані. Клоун Шалімар говорив як людина, що нава­жилася піти на смерть. Материнське серце обсипало крижаним холодом страху.

— Я витрачав час намарно,— вів далі клоун Шалімар.— Єдине, чого я навчився,— це ходити по линві, падати як йолоп і смішити йолопів. Усе це тепер нікому не потрібне, і не лише через дурнувате телебачення. Я так довго дивився на зло, що перестав його помічати. Але я вже не сплю, я зрозумів, що реальне життя гірше від найстрашнішого сну. Ці люди в танках — вони ховають обличчя, щоби ми ніколи не дізналися їхніх імен; ці жінки-­мучительки — вони більш жорстокі, ніж чоловіки; люди з плітьми з колючого дроту та люди, які підсмажать тобі яйця електричним струмом, щойно ти втрапиш їм до рук; люди, які несуть смерть від кулі, і люди, зіткані із брехні,— всі вони тут, у нас, нібито заради здійснення чогось дуже важливого, а це важливе — замордувати всіх нас до смерті. Тепер я прокинувся і також готовий здійснити дещо дуже важливе, але я сам і не знаю, як це зробити, тому мені потрібна ти. Допоможи мені зв’язатися з Анісом!

Їхні чорні пхірани тріпотіли на вітрі, наче крила нічних птахів.

— Подякуй богові, що ти чоловік, а не жінка й не мати,— відповіла вона.— Бо в такі часи, як зараз, ти б одночасно і зрадів із того, що твої посварені сини готові помиритися, і жахнувся би від самої лишень думки про те, що їх обох, можливо, за рогом чекає смерть, і ця суміш радості і жаху нестерпно гірка.

— Подякуй богові, що ти не чоловік,— відповів він,— бо коли ми прокидаємося, то бачимо, що нас оточують самі вороги. Одні прийшли нібито нас захистити, та насправді вони — автоматичні гвинтівки, форма кольору хакі, зажерливість і смерть; інші прикидаються, що хочуть звільнити нас від загарбників заради нашого спільного з ними бога, але й вони зроблені з того самого тіста, вони теж приносять із собою смерть; а є ще і треті — ці живуть серед нас, у них знущальницькі імена, вони розбещують нас, а потім зраджують, і смерть для таких — занадто м’яке покарання. А найстрашнішими є ті, кого ми не бачимо, ті невидимі вороги, котрі смикають нас, ніби ляльок, за невидимі нитки. Ось із цим невидимим ворогом, який сидить невідомо де у своїй далекій заокеанській країні, я і хочу зустрітися віч-на-віч, і якщо мені для цього доведеться прорубати собі шлях через усіх інших, то я зроб­лю це без вагання.

Фірдаус хотілося просити і благати, щоби він повикидав із голови усіх цих чудовиськ зі своїх жахливих марень наяву, щоби забув зниклого американця, пробачив дружину, прийняв би її назад і жив би з нею у щасті та злагоді, як і раніше. Але водночас вона розуміла, що тоді він і її зарахує до сонму найлютіших ворогів, а цього вже вона точно не бажала, через те й погодилася виконати прохання клоуна Шалімара.

Наступного дня під вечір, після багатогодинної праці в саду, Фірдаус знову вирушила до Ширмала. Цього разу, коли почалися новини, вона підвелася і пішла слідом за Хасіною Ямбарзал. А йдучи, смикнула дружину вази за край шалі, даючи зрозуміти, що хоче поговорити з нею віч-на-віч. Спочатку, коли Фірдаус виклала їй своє прохання, Харуд зобразила повне нерозуміння, але дружина сарпанча трохи піднесла долоню, даючи зрозуміти, що час мовчанки та околяс уже позаду.

— Вибач мені ці слова, Харуд,— сказала вона,— та припини вже верзти казна-що. Може, я і не знаю тебе так добре, як варто було би, але навіть зараз я знаю тебе краще, ніж твій чоловік, якому застує очі кохання. Я бачу у твоєму погляді той самий біль, що розриває і моє серце. Тому будь такою ласкавою, передай ­своїм синам, тим мовчунам-електрикам: коли вони побачаться з моїм сином-різьбярем, майстром на всі руки, най перекажуть йому, що його брат хоче з ним помиритися.

Інші жінки, які скупчилися навколо жаровні з вугіллям, із цікавістю поглядали в їхній бік, і вони, не змовляючись, почали голосно й весело пересміюватися, начебто ділились інтимними подробицями, що стосувалися вази Ямбарзала чи сарпанча Абдулли. От тільки очі Хасіни не сміялися.

— Спротив — не гурток «Умілі рученята»,— кинула вона, хихочучи, сплескуючи руками та округляючи хитрі очі, немовби почула щось уже зовсім сороміцьке.

— Не вважай мене ідіоткою,— з усмішкою на вустах і металом у голосі відповіла Фірдаус.— Аніс знатиме, про що насправді йдеться.

У її «ледачому» оці палала сердита рішучість. Хасіна, помітивши це, усвідомила, що краще їй замовкнути, і сховалася в наметі.

Наступного ранку Фірдаус наполягла на тому, щоб Абдулла пі­шов із нею на шафранове поле, де вона багато років тому розкри­вала душу перед молоденькою Пампош Каул. І там, подалі від чужих вух, вона розповіла чоловікові, що в далекому, скутому кригою краї біля «лінії контролю» в їхнього сина клоуна Шалімара вселився демон.

— Йому кортить убивати всіх без винятку,— казала вона Абдуллі Номану.— Хай би тільки свою зрадливу дружину, я можу це зрозуміти, але тепер він жадає смерті цього розбещеного посла, усіх, скільки їх не є, військових і не знаю, кого ще. Тож або злий дух заволодів ним тільки тепер, або від самого народження сидів у ньому, наче джин у пляшці, й очікував, поки хто-небудь випустить його на волю. Не знаю, чи випустила цього джина Буньї своїм поверненням, чи щось інше сталося з нашим сином там, далеко від дому. Ай, ай! — почала жалісливо причитувати Фірдаус.— Чим міг так прогнівити небо мій синочок, що ним оволоділи демони?

— У ньому заговорив не демон, а чоловіча гідність,— сухо відповів їй Абдулла Номан.— Він іще молодий і повний енергії, він щиро вірить, що здатен змінити хід історії. Це я поступово звикаю до думки про своє безсилля, а коли чоловік відчуває своє безсилля, розуміє, що перестав бути корисним громаді, тоді він уже не почувається чоловіком. Тож якщо наш син має палке ­бажання бути корисним спільноті, не варто гасити в ньому цей вогонь. Можливо, настав час, коли потрібні вбивці. Можливо, якби в моїх руках зараз була колишня сила, я й сам би придушив декількох армійських поганців.

Розбрат, що відтоді запанував у Пачхігамі, вже ніколи не зникне. Абдулла Номан не розповів дружині про те, що стосунки між ним і клоуном Шалімаром останнім часом зробилися не дуже добрими. Частково це сталося тому, що батька неприємно вразила готовність, із якою син прийняв його пропозицію очолити трупу, коли виникла така необхідність. Головна ж причина була набагато серйознішою: в Абдулли часом виникало важке відчуття, ніби клоун Шалімар із нетерпінням чекає на його, Абдулли, смерть і на смерть П’ярелала також, аби нарешті звільнитися від даної їм обітниці. Останнім часом двоє постарілих друзів перестали вести задушевні бесіди. Абдулла Номан часто згадував про азаді — свободу за мусульманським зразком, але для П’ярелала Каула це слово звучало радше як острах, і це утруднювало їхнє спілкування. Кожен займався своєю справою, кожен мовчки снував свої невеселі думки. Вони регулярно зустрічалися на зборах панчаяту, та після цього П’ярелал плентався до свого будинку на іншому кінці села, де проводив самотні вечори, замислено дивлячись, як палають у ватрані соснові шишки. Абдулла добре знав, про що думає пандит у вечірні години: як і йому самому, П’ярелалу не давав спокою холодний, наполегливий погляд клоуна Шалімара. Так спостерігають за смертними судомами здобичі ласі до падалі хижі звірі і птахи-стерв’ятники. То був погляд самої смерті. Може, навіть, це й на краще, що Шалімар збирається піти в гори разом з Анісом та його приятелями з «Фронту визволення». Нехай робить, що вважає за потрібне, навіть якщо цей «Фронт визволення» є звичайною жменькою пустотливих хлопчаків, які зі шкіри пнуться, щоби довести, що не даремно їхній осередок має таку назву.

Через два тижні клоун Шалімар пішов до Ширмала подивитися телевізор. Під час перерви на вечірній випуск новин, коли всі вийшли на перекур, він став перед жаровнею з вугіллям спиною до мовчунів-електриків й отримав від них інструкції, на які так довго чекав. Хатім і Хашим голосно перемовлялися, виявляючи захоплення неабиякою красою соснового лісу біля перевалу Трагбал на висоті дванадцяти з половиною тисяч футів над рівнем моря, звідки, мовляв, відкривається захоплюючий краєвид на озеро Вулар, і поступово зійшлися на думці, що найприємніше було би спостерігати це диво завтра після опівночі. Шалімар почув, усе, чого потребував, і мовчки повернувся до намету. А там у розпалі був скандал. Хасіна Ямбарзал оголосила глядачам, що починаючи від сьогодні, за телепоказ братиметься невеличка плата, геть мізерна, але обов’язкова для кожного, оскільки у житті, врешті-решт, за все треба платити. Мають же люди розуміти, на які витрати довелося піти родині вази Бамбура Ямбарзала, щоби доставити задоволення селянам. Тож хай ця мізерна плата і зробиться свідченням їхньої поваги. Після цієї заяви присутні здійняли такий галас, що ніяк не скидався на виявлення поваги і вдячності. Тоді ця досить винахідлива і практична жінка спокійнісінько нахилилась і висмикнула електричний шнур із розетки. Зображення зникло з телеекрана. Крики миттєво змовк­ли, наче разом із телевізором вимкнули і людські голоси. І тоді так само практичні сини-електрики рушили наметом із жерстяними мисочками, збираючи дрібні монети. Клоун Шалімар теж поклав мідяка, та щойно на екрані знову з’явились обличчя героїв чергової мелодрами, він непомітно вийшов і так і не дізнався, що сталося із заплаканою героїнею, яка опинилася під деспотичною владою свого підступного дядечка. Досить уже з нього тих заплаканих героїнь. Наступного дня він мав піти до озера Вулар, де розраховував приєднатися до світу справжніх чоловіків.