Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 68)

Клоун Шалімар залишив рідний Пачхігам наступного ранку. Він пішов у чому був,— без поклажі, але з кинджалом за поясом, і наступного разу з’явився в селищі тільки через п’ятнадцять років. Майбутнє чекало на нього на порожньому, всипаному валунами узгір’ї, над сріблясто-іскристою гладінню озера Вулар, трохи нижче Трагбальського перевалу, і постало перед ним у вигляді двох чоловіків у низько насунутих на очі вовняних шапках і шарфах, що приховували нижню частину обличчя. Один із них виточував із дерева пташку, другим виявився пасинок Бомбура Ямбарзала Хашим Карім. Але був іще третій. Він ховався за валуном і був головним серед них.

— Ти хотів побачити брата,— промовив чоловік із-за каменю.— Він тут. Може, воно і зворушливо, тільки в нашій справі шмарклям немає місця. Може, воно й потішно, але ми тут не для втіхи. А тепер скажи, навіщо я тут стирчу через якогось клоуна, який вирішив пограти в героя або зобразити жертву?

Клоун Шалімар мовчки все це вислухав, а потім спокійно сказав:

— Мені треба освоїти нове ремесло, а вам потрібні досвідчені люди. Ви потребуватимете людей що далі, то більше.

Чоловік за каменем помовчав, обдумуючи його слова, і згодом знову заговорив:

— Я чув, ти на всі гори вихваляєшся, ніби готовий вбивати будь-кого, аж до колишнього американського посла, Та, як на мене, то все твої клоунські штучки.

Обличчя Шалімара застигло.

— Поки боротьба за свободу триває, я готовий вбивати будь-­кого, кого мені накажуть,— сказав він.— Але так, рано чи пізно я хочу добратися до колишнього американського посла. Він буде мій.

За каменем форкнули.

— А я хочу зробитися королем Англії,— донеслося звідти.

Запала мовчанка. А потім невидимий чоловік вимовив лише одне слово:

— Гаразд.— І знову замовк.

Клоун Шалімар подивився на брата, але той тільки похитав головою.

— А зараз маємо йти,— по довгій паузі сказав Аніс Номан.

— То я з вами? — спитав клоун Шалімар.

Рука Аніса, що тримала ніж, на мить завмерла.

— Так, ти з нами,— відповів він.

Перед тим як залишити узгір’я, клоун Шалімар відійшов за камінь — опорожнити сечовий міхур. Коли гарячий струмінь вичерпався, він глянув собі під ноги і побачив величезну королівську кобру, що лежала за якийсь дюйм від калюжі. Небезпечна рептилія кільцями згорнулася під каменем. У подальші дні та роки, під час численних операцій, учасником яких він стане, клоун Шалімар буде часто згадувати цю сплячу змію. Вона нагадуватиме йому про непохитну віру його матері, Фірдаус, у магічну силу змії­ного роду.

— Зміїна вдача,— прошепотів він братові на вухо одного разу. Вони тоді чаїлися за валуном біля Танмарга в очікуванні моменту, коли на мінах, закладених ними на крутому підйомі дороги, піді­рветься військовий конвой.— Змії мене бережуть. То був добрий знак.

Аніс Номан мимоволі здригнувся. Природжений песиміст, після кожної згадки про змій, він відчував гострий жаль за матір’ю, із якою, хто знає, чи судилося йому ще бодай раз побачитися. Однак він пересилив себе і спробував приховати емоції за усмішкою.

— Знаєш, чим ми всі тут займаємося? — вів далі клоун Шалімар.— Ми дзюримо на змій. Якби тоді та змія прокинулась, я б уже був мертвий. От тільки ця, на яку ми зараз із тобою дзюримо, не спить, вона зачаїлася, але напоготові, мокра та злюща.

— А ти просто цілься в ті її лядські очі,— похмуро відказав Аніс, жуючи кінчик самокрутки. (Із роками він все частіше вдавався до міцних словечок, не вживаних у його рідному домі.) — Бий сильним струменем, може, і проб’єш дірку в тій грьобаній довбешці.

У ті дні, коли на сцені ще не з’явилися «скажені», прості люди ставилися до «Фронту визволення» співчутливо, і заклик: «Азаді!» був у всіх на вустах. Свобода! Невелика, оточена горами долина з населенням не більше п’яти мільйонів, із цілковитою відсут­ністю промисловості, із багатими ресурсами і порожньою скарбницею, що висіла десь за тисячі футів над рівнем моря і скидалася на ласий шматочок у зубах велетня, зажадала свободи. Її мешканці дійшли висновку, що їм не до душі Індія, та й без Пакистану вони також обійдуться. Отже — свобода! Свобода бути брахманами і не цуратися м’яса, бути мусульманами і шанувати місцевих святих-гінду; свобода вирушати в паломництво до символу Шиви — крижаного лінгама, що стирчить там, де не тануть одвічні сніги; свобода падати долілиць перед волосинкою чергового праведника-валі в якій-небудь мечеті біля озера; свобода слухати солодкі звуки сантура, попиваючи солонуватий чай, бачити уві сні армії Александра Великого і більше ніколи не бачити жодної армії наяву; свобода збирати мед, вирізати з горіхового дерева фігурки тварин та човники і спостерігати, як непомітно, година за годиною, століття за століттям, набирають висоту гори, тягнучись до неба; свобода вибору між дивацтвом і манією величі. І вони обрали перше, але це був їхній власний вибір. Азаді! Рай забажав зробитися вільним.

— От тільки свобода ніколи не буває безкоштовною,— казав братові Аніс Номан своїм, як завжди, сумовитим голосом.— Безплатний рай існує тільки в казках, і в ньому перебувають самі мерці. Серед живих свобода потребує грошей. Треба збирати кошти!

Сам того не відаючи, він повторив те, що казала жителям Ширмала й Пачхігама заповзятлива Хасіна Ямбарзал, коли зажадала від них плати за можливість дивитися телевізор.

Отже, на першому етапі своєї ініціації як боєць «Фронту націо­нального визволення» клоун Шалімар зробився членом загону, що займався збиранням коштів. Основний принцип цієї роботи полягав у тому, що людину ніколи не посилали в те місце, звідкіля вона була родом, бо збирання коштів іноді вимагало від тебе певної жорсткості, а зі своїми такий підхід міг і не спрацювати. Друге правило наголошувало, що оскільки багатії зазвичай виявляю­ться менш схильними розлучатися із грішми, ніж бідняки, то до них треба застосовувати не лише вмовляння, а й примус. Про те, як саме мав здійснюватися цей примус, не згадувалося. Кожному з учасників таких операцій дозволялося використовувати ті методи, що він вважав найефективнішими в конкретній ситуації. Клоуна Шалімара ввели до групи збирачів коштів, командиром якої був його брат, і як будь-який нещодавно розпалений гнівом чоловік, він був готовий до застосування екстремальних заходів — тобто погроз різаниною чи підпалом оселі.

Однак Абдулла й Фірдаус Номани недаром з дитинства привчали своїх синів залишатися ввічливими скрізь і завжди. Хай у клоуна Шалімара вселився демон, але його брат і командир Аніс мав абсолютно тверезий розум і ніколи не втрачав здорового глузду. Одного разу в сутінках вони прийшли до великого маєтку біля озера на околиці Срінагара,— а маєток, варто сказати, мав такий самий похмурий вигляд, як і ватажок загону Аніс. Господиня маєт­ку, така собі місіс Гхані, вийшла їм назустріч і повідомила, що її чоловік, який володіє великими земельними маєтностями в окрузі, наразі відсутній. Аніс вирішив, що недобре півдюжині озброєних чоловіків заходити до будинку шанованої жінки, коли її чоловіка немає вдома, і сказав місіс Гхані, що вони почекають повернення глави дому надворі. Упродовж чотирьох годин вони сиділи навпочіпки біля дверей приміщення для прислуги, ховаючи зброю під широкими накидками, а господиня наказала напоїти їх чаєм і дати попоїсти. Клоун Шалімар нарешті не витримав, порушив субординацію і висловив свої побоювання вголос:

— Рівень ризику занадто високий,— сказав він.— Ця пані, поки ми тут сидимо, вже сто разів могла зв’язатися з поліцією.

Аніс Номан припинив вирізати з дерева сову, підніс догори палець і повчально прорік:

— Якщо настала наша пора померти, ми помремо. Але помремо, як достойні люди, а не якісь брудні варвари.

Клоун Шалімар занурився в похмуре мовчання, тільки його пальці нервово ковзали по лезу кинджала, захованого у складках накидки. Найважчим у його новому статусі борця за свободу виявилася необхідність підкорятися братові, визнавати його вищість.

Містер Гхані повернувся додому через чотири з половиною години, вийшов до членів фінансової групи, присів на сходинку і закурив дорогу цигарку.

— Цей будинок,— меланхолійно почав він,— належав моєму дядькові по батьківській лінії Сахібу на прізвисько Андха. Він був сліпим, як свідчить і дане йому прізвисько, щедро допомагав бідним, дожив, слава богу, до ста одного року й помер лише три роки тому. Ви, напевно, теж про нього чули. Він пережив жахливу особисту трагедію. Людина, яка зробила стільки добра, такого не заслужила. Він утратив свою єдину кохану дитину. Його донька переїхала до Пакистану і в шістдесят п’ятому році загинула там від бомби, скинутої з індійського літака під час тієї безглуздої війни. До Андха-Сахіба цим будинком більше ста років володіли інші, також дуже шановані члени родини Гхані. Тут зберігається досить цінне зібрання європейського живопису, особливо цікавим вважає­ться полотно із зображенням Діани-мисливиці. Якщо захочете, я радо проведу екскурсію і покажу цю колекцію. Ясна річ, тут містяться й інші мої скарби — моя дружина та дочки. Я дуже вдячний вам за те, що ви з належною повагою поставилися до недоторканності мого дому і не заплямували честі мого жіноцтва. На знак подяки від себе особисто та в пам’ять про мою двоюрідну сестру, яка народилася у цьому будинку і загинула в Равалпінді під час нальоту індійської авіації двадцять другого вересня шістдесят п’ятого року, я гарантую вам щоквартальну виплату певної суми.