Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 70)

— А ось і ти,— казав їй клоун Шалімар щоночі.— Від мене не втечеш.

Та й сам він не міг нікуди від неї втекти. Клоун Шалімар звертався до Буньї так, ніби вона лежала з ним поряд, а він тримав ніж біля її горла й перед тим, як відправити на той світ, звіряв їй свої найпотаємніші думки, розповідав про все, що його тривожило: про збір коштів, про місця, у яких доводилося жити борцям за свободу, про їхнє безсилля, про свої страхи. І виявилося, що ненависть за своєю природою мало чим відрізняється від кохання, адже рівень відвертості в обох випадках є однаковим. Ті, хто був із ним поруч,— як побратими, так і господарі,— чули, як він бурмотить, але не розрізняли слів, та це й не мало ніякого значення, бо всі його побратими також щось шепотіли: вони розмовляли зі свої­ми матерями або доньками, або із дружинами та отримували від них відповіді. Нищівний гнів та одержимість демоном випалювали клоуна Шалімара зсередини, але в опівнічному бурмотінні його особиста фатальна історія була лише однією з багатьох, не розказаних і нікому не відомих — крихітною часткою ще не написаного розділу в історії сучасного Кашміру.

— Не залишай тієї хижки,— казав він їй,— не залишай місця свого вигнання, бо втечею ти звільниш мене від обітниць і змусиш забути про дане слово. Я негайно про це дізнаюся й одразу по тебе прийду.

— Я залишуся тут і чекатиму на тебе, я знаю, що ти повернешся,— відповідала вона.

— Нарешті добігає кінця,— казав він їй,— той жахливий час, коли нічого не відбувається, коли ми до смерті втомилися від бездіяльності. Я йду через гори. Я вже тут, у горах. Скоро я перетну Трагбал. Наді мною височіє Нанга-Парбат, її могутній обрис ховає­ться за грозовими хмарами — звідти вона метає блискавиці в тих, хто наважується до неї наблизитися. По той бік гір — свобода, вільна частина Кашміру: Ґілґіт, Нунза, Балтистан, утрачені для нас райони. Я хочу подивитися, який вигляд має вільний Кашмір, коли його обличчя не залите сльозами.

— Я знову посварився з Анісом,— розповідав він.— Я сказав, що покладаю надії на пакистанських побратимів і на нашого спільного з ними бога, а він обізвав мене святенником і шльондрою, кот­ра хоче, щоби її взяли одночасно і спереду, і ззаду. Він тепер увесь час сипле непристойностями. Мій брат Аніс проти Пакистану і не хоче згадувати про релігію. Він розсміявся мені просто в обличчя, коли я заговорив із ним про це, і спитав, як я можу говорити про віру, коли не довіряю навіть рідному братові. Я відповів, що існує найвища відданість богу, а він знову розсміявся і сказав, що я, мовляв, можу як завгодно дурити інших, але його мені не ошукати, бо він ніколи не повірить, що я, ні сіло, ні впало, зробився відданим вірянином. Аніс розмовляє, як дурнуватий старигань, а мене тепер верне від усього старого. Я хочу, щоби на нашій землі не залишилося жодного індійського солдата-покидька, і вважаю, що ворог нашого ворога — наш друг, хоча Аніс каже: «Ні». Він каже, що ворог нашого ворога нам теж ворог. Але ми обидва знаємо, що багато хто йде за гори. Його начальник також із нами, і зараз він поряд зі мною. Я вже високо в горах. Я кинув свого кревного брата, та зі мною товариші, і вони всі мені за братів. Ми з Анісом розійшлися ворогами, і я про це шкодую. На мені високі темно-зелені чоботи, і я обмотав ноги розірваною навпіл вовняною ковдрою, аби не обморозити пальці і стопи. Я натягнув на себе все тепле, що тільки зміг знайти, але горщика-кангрі в мене із собою немає, бо тут нема для нього вугілля. Мені дали полі­етиленову куртку і штани, щоби вдягнути їх поверх іншого одягу. По той бік гір розташовані тренувальні табори. По той бік гір наші соратники, зброя, гроші та підтримка політиків. Там я знайду свій кінець веселки.

— Нас шестеро,— далі розповідав він.— Наш невидимий бос, командир Аніса, каже, що ні про що не шкодує. Ми залишили Аніса з його старосвітськими поглядами і вирушили в майбутнє. Кажуть, рух спротиву розколовся — і що з того? Ми пов’язали свою долю із його радикальним крилом, що базується там, за горами. Наш невидимий бос каже, що його родове ім’я Дар, але в Кашмірі Дарів, напевне, не менше десяти тисяч. Він також каже, що родом із Ширмала, от тільки в Ширмалі я не пригадую жодного Дара. Ми всі тепер створюємо себе наново, ми попрощалися зі своїм минулим. Він начебто починав молодшим кухарчуком, але приєднався до руху. Він у русі, начебто, від самого початку, бо пішов туди мало не хлопчаком. Він навчився бути невидимим, і тепер ніхто не знає, який він має вигляд, хіба що Дар сам забажає комусь показатися. Я бачу тільки його фігуру в обтислому одязі, великі окуляри та засніжену бороду. Його обличчя є для всіх таємницею. Він каже, що молодший за мене. Люди в горах зазвичай розповідають одне одному про себе, і ми також це робимо, та чи кажемо ми правду? Мабуть, ні. Смерть чекає на нас на кожному кроці — від холоду чи від кулі. Від крижаної кулі. Я називаю його Дар-ваза, що означає «кухар біля воріт»,— так я поєднав у його імені колишнє ремесло кухаря і теперішнє ім’я. А ще я кличу його Нанга-Прабат тому, що, як і велика гора, він ніколи не відкриває свого обличчя. Подейкують, ніби в ті поодинокі дні, коли Нанга-Прабат відкриває своє лице, люди сліпнуть від тієї краси. Може мій командир, мій Нанга-Прабат так само сліпуче вродливий. Та хай би там як, для мене він буде воротами до нового життя. За горами мене навчать військової справи, і я зроблюся вправнішим та ще сильнішим. За горами ми зустрінемо людей влади, і я наберуся від них сили. Я навчуся мистецтва обману й підступу, яким ти вже так добре оволоділа, і відточу свою майстерність нести смерть. Час кохання лишився в минулому. Я та мій командир — ми обидва можемо померти у будь-яку хвилину. Індійським воякам усі наші маршрути відомі, і, можливо, вони вже десь залягли у засідці. Ми йдемо в найхолодніший час, тільки шаленці можуть наважитися іти через гори о цій порі року, але ми йдемо тому, що зараз, можливо, наш ворог не буде таким уважним. Занадто холодно. Ці гори перейти неможливо. Та ми переходимо, ми здійснюємо неможливе. Невидимі, безстрашні, ми йдемо через гори заради свободи…

Буньї також говорила сама із собою — про гірські перевали, про небезпеки шляху, про відчай. Якось Зун Місрі прийшла її навідати і почула, як подруга шепоче щось про повернення «сталевого мулли», про те, що троє братів-ґвалтівників живі, і її затрусило. Принесені Буньї на гостинець кошики зі свіжоспеченим хлібом і загорненими в чисту ганчірочку кебабами випали з її рук. Зун кинулася навтьоки і безтямно мчала до самого будинку П’ярелала на березі річки.

— Що довше вона живе у тій хижці, то більше робиться схожою на божевільну віщунку, оту буджарку Назаребаддур,— зопалу бовкнула вона наставникові, трусячись від плачу.— От тільки стара відганяла зло, а ця його провіщає, вона його ніби кличе, і скоро її називатимуть злостивою Назаребад!

— Люди, які багато часу проводять наодинці із самими собою, часто розмовляють уголос, не тямлячи, власне, що роблять,— намагався її заспокоїти П’ярелал.— Не звертай уваги. Вона, найімовірніше, робить це безтямно, і її слова нічого не означають.

— Вона ненормальна,— захлиналася риданнями Зун Місрі,— вона з’їхала з глузду — це точно.— Знервована Зун забула, що говорить із батьком подруги.— Вона розмовляє із клоуном Шалімаром так, наче він сидить із нею поряд, вона говорить із ним про те, як саме він збирається її вбити, і робить це так, ніби то якийсь жарт. Ай-ай! Вона питає, начебто так і треба, куди він завдасть їй першого удару і скільки разів устромлятиме ніж. Як, я запитую, взагалі можна говорити такі речі, і навіть неначе із задоволенням, немовби, перепрошую, вчителю, ніби його відповіді її збуджують? А тепер стало ще гірше. Вона почала й мене лякати мало не до смерті.

П’ярелал спробував з’ясувати, чим саме Буньї її налякала, але Зун тільки заперечливо трусила головою і плакала. Тих слів Буньї вона не могла проказати вголос, тих імен вона не мала сили вимовити. А Буньї сказала: «Брати Ґеґру живі, і Бюльбюль Факх — також». Якщо про це дізнаються в Пачхігамі, Зун Місрі не жити. Доки ці слова звучать там, у лісовій хижці божевільної, Зун іще може топтати ряст, а в іншому випадку їй залишиться тільки одне — померти.

— Я більше не можу до неї ходити,— сказала Зун Місрі пандитові,— і не запитуйте, вчителю, чому. Там нагорі мені небезпечно бути, от і все.

А Буньї бурмотіла:

— Вони пройшли Трагбальський перевал. Жоден індійський солдат не чекав на них, і вони вільно пройшли. На тому боці їх зустріли, і серед тих, хто їх зустрічав, був мулла Бюльбюль Факх. «Сталевий мулла» взяв їх під своє покровительство. Він живе в Ґілґіті та збирається повернутися сюди переможцем. Із ним троє братів Ґеґру. Їх замкнули тоді в мечеті, замурували, як колись Анарка­лі, але там також виявився підземний хід — точнісінько такий, як показують у кіно. Вони втекли через ліс, перейшли гори і тепер очікують на свій час.

— Звідки ти все це знаєш? — запитував у неї батько. Зима була в розпалі, вони сиділи біля гарячої пічки, щільно притиснувшись одне до одного. Кози були поряд, у хліві, котрий пандит допоміг доньці збудувати. Було чутно, як побрязкують мідні дзвіночки у них на шиї. Буньї перебувала в напівбезпам’ятному стані, близькому до трансу. Вона перебувала поруч із батьком у хижці, але водночас ніби ширяла духом десь іще; вона чула батькові слова і в той же час слухала когось іншого.