Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 72)

І сам час підкорюється істині, казав їм мулла. Роки можуть пролетіти миттєво, а мить — завмерти на віки, якщо того вимагатиме істина. І відстань для істини не має жодного значення — із її допомогою подорож за тисячі миль можна здійснити за один день. І коли такі, здавалося б, незрушні поняття, як простір і час, можуть стискатися і розтягуватись за велінням істини, то чи багато зусиль їй знадобиться, щоби перекроїти людське «я»? Якщо так звані закони природи всього-на-всього тканина хустини, під якою ховається обличчя істини, то і людська природа теж ілюзорна, а це означає, що наші бажання, наш розум, наші воля і характер — усе має служити істині, щойно вона відкриє своє обличчя. Нікому зі смертних не дано побачити неприкрите обличчя істини, відкинути її та лишитися живим.

Слухаючи «сталевого муллу», новобранці відчували, як їхні минулі життя скручуються і згорають у полум’ї його впевненості. Невидимий командир, що називав себе Даром із Ширмала, хоча в Ширмалі зроду не було ніяких Дарів, зненацька скочив на ноги і почав зривати із себе одяг. На землю полетіла його вовняна шапка на кшталт балаклави, потім верхня поліетиленова уніформа, повстяний жилет, чоботи, ганчір’я, у яке були загорнуті ноги, вовняний джемпер, довга куртка і штани кольору хакі; зрештою на землі опинилися і його шкарпетки та навіть труси. Оголений, він постав перед муллою, готовий битися за істину.

— Я не маю імені! — заволав він.— Моє ім’я — Істина! Я не маю свого обличчя — я прийму те, яке ти для мене вибереш! У мене немає іншого тіла, окрім того, що готове померти заради істини. Я не маю своєї душі — тільки божу!

«Сталевий мулла» наблизився до нього, дбайливо, по-­батьківськи, допоміг вдягнутись, і коли той, кого клоун Шалімар подумки нази­вав Нанга-Прабатом, тобто «оголеною горою», знову закутався, проникливо оголосив:

— Цей воїн скинув покрови обману й огорнув себе шатами істини. Він готовий до бою!

Поки його командир-невидимка стояв голяка, клоун Шалімар устиг помітити, що той був зовсім юним хлопцем — років вісімна­дцяти чи дев’ятнадцяти. У такому віці легко дозволити власній свідомості стертися, зробитися чистим аркушем, на якому писатимуть інші. Однак для клоуна Шалімара відмова від свого «я» була каменем спотикання, адже він не міг отак-от просто взяти і забути все своє минуле життя. Він хотів зробитися свідомим учасником священної війни, але в нього ще залишалися незавершені справи й обітниці, дані іншим і самому собі. Ночами він бачив перед собою обличчя дружини, а за ним — лице американця. Забути себе — означало би забути і про них, а клоун Шалімар розумів, що наказати серцю зробити це і звільнити своє тіло та дух він не зможе і не захоче.

— Нечестивець вірить у безсмертя душі,— казав їм Факх,— а ми — у те, що все живе може бути змінене у процесі служіння істині. Нечестивець вважає, що людську долю визначає характер, ми ж віримо, що доля здатна створити людину наново; нечестивець вважає, що всі мусять бачити картину світу такою, якою він її намалював, ми ж кажемо: «Твоя картина для нас не годиться, бо ми живемо в іншому світі». Невірний твердить про всесвітні істини, але ми знаємо, що всесвіт — це тільки ілюзія, а істина лежить за його межами, куди не сягає погляд нечестивця; невірний думає, що світ належить йому, а ми виб’ємо його за межі цього світу, проженемо в пітьму, а самі оселимося в раю і будемо радісно дивитися звідти, як він корчиться в пекельному полум’ї.

Клоун Шалімар підвівся, скинув із себе одяг і закричав:

— Бери мене, істино! Я твій, я готовий тобі служити!

Досвідчений актор, керівник найкращої трупи в долині, він грав цю роль набагато переконливіше, ніж той юнак. Усі його жести і рухи, його розраховане на досягнення максимального драматичного ефекту роздягання виглядали неперевершено. Скидаючи сорочку, він слово за словом вигукував формулу упокорення: «Я очищаю себе від усього й віддаюся битві. Без битви за тебе, істино, я — ніщо!» А потім точно розрахованим рухом він скинув труси і на високій драматичній ноті скрикнув: «Візьми мене або вбий!»

Ця пристрасна патетика справила враження на «сталевого муллу».

— Ми знали, що ті, кому вдалося здійснити неможливе і пройти взимку через Трагбальський перевал, мають гарячі серця,— сказав він.— Але в тобі вогню навіть більше, ніж я гадав.

Мулла допоміг клоуну Шалімару вдягтися. Після ритуалу оголення предмети його одягу мусили слугувати лише символічним нагадуванням про ту власність, що колись йому належала, про те минуле, яке він радо залишив позаду. Повністю вдягнений, Шалімар простерся біля ніг Бюльбюля Факха і сам майже повірив у свій спектакль і в те, що зробився іншим та дійсно спроможним залишити минуле позаду.

Однак наприкінці того ж дня, у їдальні, його викрив маленький чоловічок із безтямно-невинним виразом монголоїдного обличчя. Йому, ймовірно, було вже під сорок, але виглядав він років на десять молодшим. У його очах палахкотіли вогники шаленства. Він заговорив до клоуна Шалімара ламаною хінді:

— О’кей? Я сісти — о’кей?

Клоун Шалімар знизав плечима, і чоловічок улаштувався поряд.

— Морро,— сказав він і вдарив себе кулаком у груди.— Мусульманин з Філіппін, з острова Басилан, поруч із Мінданао. Можеш сказати?

— Із Басилана, Мінданао,— слухняно повторив за ним клоун Шалімар, і філіппінець радісно заляскав у долоні.

— Я був там рибалка, і батько рибалка. Звуть Джанджалані, Абдураззак Абубакар. Це ти теж сказати?

— Джанджалані, Абдураззак Абубакар.— Клоун Шалімар повто­рив і це.

— Довго не рибалити. Риба смердіти. Риба гнити з голови. Філіппіни смердіти як риба. Морро долучитися до Національний фронт,— розповідав про себе ламаною хінді чоловічок на ім’я Джанджалані.— Потім пішов. Потім прийшов у Аль-Іслам Табліф. Хороший рух. Готівка із Саудії, готівка з Пакистану. Послали мене Західна Азія по освіту. Називай це Ближній Схід, ні?

Клоун Шалімар шанобливо покивав головою.

— Далеко ж тебе занесло від дому,— сказав він, аби хоч що-­небудь сказати.

— Учився, вивчав. Освіта,— продовжував розповідати чоловічок.— Сауд Араб, Лівія, Афганістан, База. На Базі вчився. Знаєш Базу? Брати з Айман, брати з Рамзи, брати з Усама. Вчитись багато, гарно вчитись. Стілецька справа вчитись. Засідка вчитись. Кіднеп також вчитись. Тортура, вибух, вбивство вміти. Воювати з Росія в Афганістан, убивати росіян. Гарно вчився. Характер чоловіка вчився розпізнати. І я крізь тебе бачу, сер. Я крізь тебе бачу, сер, як крізь вікно. Ти не божий чоловік.

Клоун Шалімар напружився і подумки вже прораховував, скільки секунд йому знадобиться для того, щоби вихопити ніж і, якщо знадобиться, завдати смертельного удару, але чоловічок його випередив.

— Мир, мир, будь ласка! — вигукнув він з удаваним переляком.— Я тут тільки спостерігай. Маю не військовий статус — ха-ха-ха! Повна повага, будь ласка. Кожен на своє місце: божий чоловік — одне місце, бойовик — інше. Божа людина — надихати, людина війни — діяти. Суміщати обидва, як Бюльбюль Факх — буває рідко. Думаю, ти так не змогти. Ти прикидатися для «сталевого мулли». Насправді ти — бойовик, кілер. Це о’кей. А я теж суміщати, як Бюльбюль. Боєць та устад — священник, наставник. Така моя доля…

Людські долі перестали бути особистим надбанням; усі вони рано чи пізно перепліталися між собою. Клоун Шалімар — рекрут прифронтового табору ПТ-22 — зачарував сяючого зсередини маленького філіппінця — того, хто разом із афганцями та Аль-Каїдою воював проти росіян, хто з готовністю приймав від Сполучених Штатів зброю і гроші, але пристрасно ненавидів американців за те, що американські солдати завжди виступали на підтримку католицької частини населення острова Мінданао. Семимільйонну мусульманську громаду витіснили на задвірки, й умови життя філіппінських мусульман постійно погіршувалися. На розташованому на півдні архіпелагу маленькому острові Басилан панувало жахливе вбозтво й діяв лише один закон — закон сили. Усім заправляли християни, тримаючи місцевих мусульман у чорному тілі.

— У сімдесятих — велика війна,— розповідав Джанджалані.— Тища, може, тища двісті гинути. Потім примирення, потім фронт Морро розколотись, і знову боротьба. Ненавидіти уряд Філіппін, ненавидіти США також. Їхній таємний посол приїжджати на Базу, давати зброю і гроші. Я стримувати полум’я, але у глибині серця хотіти його вбивати.

Коли філіппінець назвав ім’я того посланця, клоун Шалімар раптово здригнувся, ніби від удару.

— Абдураззаку, друже,— вимовив він тремтячим голосом.— Саме цього чоловіка я прагну вбити!

— Сказати, якщо я могти поміч,— відгукнувся на це філіппінський повстанець.

Тепер вона, бувало, тижнями і місяцями не чула його голосу. Ночами Буньї вирушала на пошуки, але на тому кінці каналу зв’язку була сама порожнеча. Клоун Шалімар пішов так далеко, що вона вже не могла до нього дотягнутися — та й сама не знала, чи бажає, щоби він повернувся, не тішила себе думками про щасливе возз’єднання або про його загибель, що, можливо, звільнить її від нього. Але рано чи пізно він усе одно з’являвся, і тоді їй здавалося, що там, у нього, минула тільки доба або дві від часу їхньої останньої зустрічі. Вочевидь, у тому місці, звідки він до неї звертався, час рухався з іншою швидкістю і простір мав іншу форму. Вона не знала, як розповісти йому про все, що відбувається в Пачхігамі,— на це практично не лишалося часу. Мало-помалу їхні розмови робилися дедалі коротшими. Клоун Шалімар лаконічно повідомляв про себе, про полум’я ненависті, що палало у його серці, і ставив Буньї завжди те саме страшне запитання: «Вони вже померли?» Однак Абдулла Номан і П’ярелал Каул досі були живі, хоча і їхній термін земного перебування скоротився на цілі роки за ті декілька тижнів Шалімарового часу. Це означало, що клоунові Шалімару в його часовому вимірі чекати лишалося зовсім недовго.