Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 74)

Оком не змигнув, а йому вже сорок. Загартований у битвах воїн, він давно вже перестав думати про те, як воно — вбити людину. У Північній Африці, на розі вулиці біля паркувального майданчика, агент «Фронту визволення» кинув вуличному торговцеві декілька динарів, аби той на годину залишив свій лоток без нагляду. Чисто виголеного, по-європейськи вдягненого клоуна Шалімара до­ставили на місце, і бородатий чоловік у сорочці та шароварах, від якого відгонило мускусним духом, і який супроводжував сього­дні клоуна Шалімара, накинув йому на шию ремінь від вуличного лотка, залишив на стільниці загорнутий у білу ганчірку пістолет і зник. Клоун Шалімар почувався на подив могутнім, він відчував себе майже суперменом, для якого немає нічого неможливого, бо ­перед тим йому встромили в руку голку і впорснули якусь безбарвну рідину. Він не знав мови людей, для яких виконував сьогоднішнє замовлення, але одноокий Таліб послав із ним як перекладача свого малого Захіра. Той чудово говорив арабською, і для нього також настав час зробитися справжнім чоловіком. Клоунові Шалімару показали світлину бородатого чоловіка, якого потрібно було вбити, посадили у фургон без вікон, а потім зробили ін’єкцію і залишили на розі вулиці самого з пістолетом на ятці продавця цигарок. Поки вони їхали, Захір переклав йому те, що казав бородань у шароварах: йому доручається знищити безбожника — письменника, який не шанував Аллаха, говорив французькою мовою та запродав душу диявольському Заходові. Крім цього, клоунові Шалімару нічого не потрібно було знати. Будь-які запитання з його боку були би зайвими. Це дуже проста робота.

Клоун Шалімар стояв на розі вулиці, навколо нього снували араби; малий Захір жваво торгував цигарками, а клоун Шалімар лише дурнувато шкірився та показував пальцем на свій роззявлений рот і вуха, даючи знати, що він глухонімий і не розуміє, що йому кажуть. А потім з’явився чоловік зі світлини. Він був у сонце­захисних тонованих окулярах, білій сорочці з відкритим коміром і у кремових брюках, а в лівій руці тримав скручену руркою газету. Чоловік швидко йшов до паркувального майданчика. Клоун Шалімар поставив лоток із цигарками на землю, взяв білу ганчірку із загорненим у неї пістолетом і попростував за чоловіком. Він не вийняв вогнепальної зброї. Клоун Шалімар не зробив цього через те, що хотів дізнатися, що відчує, коли лезо його ножа доторкнеться до шкіри, коли гостре, блискуче лезо увійде в цю шкіру і порушить недоторканний рубіж, що оберігає життя іншої людської істоти, порушить прадавню заборону на пролиття крові. Клоун Шалімар прагнув знати, що відчуватиме, коли різоне по горлянці цього покидька так, що голова спочатку відкинеться назад і вбік, а на її місці миттєво виросте та порсне навсібіч гілками криваве дерево. Він бажав знати, що відчуватиме, коли його самого обіллє кров’ю, і він ступить крок назад, геть від нікчемного, обліпленого мухами кавалка м’яса, що смикатиметься в передсмертній судомі. До нього підбіг малий Захір, із-за рогу вилетів фургон, і чоловік, від якого ще дужче тхнуло мускусом, затягнув його досередини та захряснув дверцята. Фургон різко рушив, а смердючий бородань у шароварах іще довго-довго репетував до клоуна Шалімара незро­зумілою мовою.

— Він каже, що ти не сповна розуму,— переклав малий Захір.— Він каже, що пістолет був із глушником, і все можна було зробити швидко та чисто. Він каже, що ти порушив наказ, і вони тебе за це вб’ють.

Але клоуна Шалімара не вбили. Малий Захір переклав йому й ті слова, що їх бородань, від якого смерділо мускусом, сказав після того, як трохи охолов.

— Для такого причмеленого, як ти, завжди буде багато роботи,— сказав тоді бородань.

Отак він і дізнався відповідь на запитання, що мучило його довгий час, а заодно й відкрив у собі самому щось таке, про що не здогадувався раніше. Минали роки, і для нього дійсно завжди було багато роботи. Його шанували та високо цінували, як тільки цінують професійних убивць. І зрештою клоун Шалімар досягнув своєї таємної мети. Він зробився власником п’яти паспортів на різні прізвища; він добре засвоїв арабську, пристойно говорив французькою і поганенько — англійською; він відшукав для себе в реальному, невидимому світі маршрути, якими можна безперешкодно дістатися до потрібного місця, коли надійде черга посла. У ньому жила пам’ять про те, як батько навчав його ходити по туго натягнутій линві, і він зрозумів, що пересування маршрутами невидимого світу, по суті, те саме. Невидимі шляхи — це те саме згущене повітря; навчися ним ходити, і в тебе виникне таке відчуття, ніби ти здатний літати. Тоді світ ілюзій, у якому існує більшість людей, припиняє для тебе існувати, і ти злітаєш угору, і ти ширяєш у повітрі сам по собі, не потребуючи ні парашута, ні літака.

Коли він повернувся, база ПТ-22 дуже змінилася: вона розрослася, зробилася соліднішою і вже не скидалася на тимчасове бандитське лігво. Там понабудували дерев’яних бараків і понавозили пересувних будинків на колесах. Одноокий афганець Таліб повернувся до зони бойових дій, і малий Захір теж давно зник. «Сталевий мулла», однак, досі був там і привітав Шалімара ­словами: «Ти саме вчасно. Скоро все почнеться». Клоун Шалімар зрозумів, що його відсутність тривала занадто довго. Лев Кашміру, шейх Аб­дулла, помер п’ять років тому. На льодовику Сіачен, на висоті два­дцять тисяч футів, уже відбулося декілька сутичок між Індією та Пакистаном. Але вирішальним поштовхом, який докорінно змінив ситуацію, виявилися регіональні вибори, нещодавно проведені індійським урядом у Кашмірі. То був тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомий рік. Фаворитом Індії вважався син шейха Фарук Абдул­ла. Партія ж опозиції «Об’єднаний ісламський фронт» висунула своїм кандидатом Магомеда Юсуф-Шаха, якого генерал Хаммірдев Качхваха вважав найзатятішим ворогом Індії. Коли після попереднього підрахунку голосів виявилося, що виграє не той, кого хотів бачити індійський уряд, результати виборів було нашвидкуруч підтасовано, а прибічники «Фронту» та агітатори розіпхані по в’язницях. Мохаммед Юсуф-Шах пішов у підпілля, а Саєд Салахуддін очолив нову бойову групу під назвою «Хізбул-муджахедін». Його найближчі соратники (Абдул Хамід Шайкх, Ашфак Маджид Вані, Джавад Ахмед Мір, Мохаммед Ясін Малік) пішли в гори та приєдналися до «Фронту визволення». Тисячі молодих чоловіків, які раніше не цікавилися політикою, розчаровані результатами виборів, взяли до рук зброю і приєдналися до бойовиків. Пакистан виявив щедрість: АКМ-47 китайського виробництва в нього вистачило на всіх охочих.

Абдураззак Джанджалані повернувся на батьківщину і створив там власну партизанську групу під назвою «Меченосці», що вважалася однією із фракцій партії Абу Сайяфа. Джанджалані давно вже збирався створити щось подібне і кілька разів намагався вмовити клоуна Шалімара зробитися його помічником. «Брати приходити до нас звідусіль,— казав він.— Ти сам бачити, ми доб’ємося міжнародного визнання». Коли ж Джанджалані зрозумів, що у клоуна Шалімара на думці щось інше, то вирішив не наполягати, але запевнив, що на Філіппінах для нього завжди знайдеться місце. «Захочеш на Басилан,— сказав він,— телефонуй ось за цим номером, наш брат Рамзі все зробити швидко та надійно. Він уже погодився до нас приєднатися. Маємо багато джерел фінансової підтримки». Ім’я на клаптику паперу, що його дав Шалімару філіппінець, нічого йому не сказало, та невдовзі, коли новини про рейди «Меченосців», вибухи та захоплення заручників облетіли весь світ, бездротовий телеграф підпілля запрацював на повну потужність, і почали випливати імена. Як спонсора «Меченосців» згадували, наприклад, Мохаммеда Джамала Халіфу, двоюрідного брата шейха Усами, засновника великої мережі ісламських благодійних організацій на півдні Філіппін. Підозрювали, що серед можливих каналів постачання грошей бойовикам були і лівійські благодійні організації, що працювали в тому ж районі, хоча президент Лівії Каддафі на словах засудив діяльність бойовиків Абу Сайяфа. Поряд з іменем Абу Сайяфа у підпільних повідомленнях стояли імена інших відомих політичних діячів Малайзії. Телефонний номер та ім’я на клаптику паперу, отриманому Шалімаром, також були малайзій­ськими, але в пресі це ім’я не згадувалося. Ясна річ, і сам клаптик паперу проіснував не більше години. Клоун Шалімар запам’ятав ім’я і телефонний номер, а потім одразу ж спалив папірець.

Брати Ґеґру також давно залишили табір. Ідеї національного визволення, котрі пропагував «Фронт визволення Кашміру», ніколи не викликали в них великого захоплення, тому інструктор Таліб перед від’їздом устигнув залучити трійцю братів до діяльності найбільш «афганської» з новосформованих груп, що називала себе «Лашкар-е-Пак», тобто «воїнство чистих», скорочено — ЛЕП. Групу було створено для виконання як політичних, так і пропагандистських завдань. За місяць до повернення клоуна Шалімара до ПТ-22 брати Ґеґру взяли участь у рейді ЛЕП до селища Хаєт в окрузі Раджоурі на об’єднаній території Джамму та Кашмір. Спочатку в селі з’явилися плакати, що закликали всіх мусульманських жінок одягнути чадру й неухильно дотримуватися в одязі та побуті принципів, затверджених Талібаном для жителів Афганістану. Кашмірки, більшість яких ніколи не носили чадри, проігнорували ці заклики. Тієї ж ночі загін бойовиків, у складі якого були і брати Ґеґру, атакував селище. Вони вдерлися до будинку Мохаммеда Садика та вбили його двадцятирічну дочку Носін Каусар. У будинку Халіда Ахмеда вони відрубали голову двадцятидворічній Тахірі Парвін, у домі Мухаммеда Рафіка вбили юну Шехназ Актар; а також у власному домі була вбита сорокатрирічна Джан-Бегум.