Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 76)

Повернення додому наразі було неможливим. Від куль солдатів загинуло сорок демонстрантів. На вулицях і досі було неспокійно, скрізь стирчали броньовані автівки і патрулі; багато вулиць за­блокували вантажівками, а про рух муніципального транспорту, схоже, взагалі забули. Пачхігамці забарикадувалися у приміщенні театру й вирішили перечекати. Харбан Сінгх відмовився залишитися з ними.

— Я збираюся ночувати у власному ліжку, хлопці,— оголосив він.— Інакше моя дружина запідозрить щось несосвітенне. Окрім того, я не хочу залишати без нагляду свій сад.

Його обнесена стіною вілла із садом була однією із прихованих дивовиж Срінагара; дехто навіть вірив, що маєтностями Харбана Сінгха опікується якась фея, мешканка палацу Пері-Махал. Та було очевидно, що Харбан Сінгх не потребує опіки добрих фей. Він спромігся безперешкодно повернутися до себе у старе місто попри безлад і небезпеки, що панували на вулицях. Старий лис знав усі провулки і переходи як свої п’ять пальців. В атласній куртці-­ачкані та з напарфумленою бородою, що виблискувала сріблом, він неухильно щодня приходив до акторів із їжею та іншими предметами першої необхідності. Іноді його супроводжував син, але, як правило, старий приходив сам: у Ювараджа, за словами батька, було надто велике коло обов’язків, до якого, як з’ясувалося, належав і найм приватної охорони для захисту його офісів і складських приміщень від мародерів і метальників бомб. «Цей важкий час спонукає мого сина, людину високих ідеалів і шляхетних прагнень, спілкуватися з покидьками, бандитами та найманцями,— пояснював Харбан Сінгх.— Він їх наймає, щоби вберегти наші товари від інших бандитів, і мусить не спускати з них очей, аби вони не розтягли все самі. Бідолаха зовсім не спить, але не скаржиться. Він робить усе, що мусить, як і ми всі». Із шпагоподібною тростиною горіхового дерева зі срібним набалдашником Сардар Харбан Сінгх швидкою ходою рухався неспокійними вулицями і до власної безпеки ставився з гумором.

— Я стара людина,— одного разу сказав він.— Хто захоче мені нашкодити, коли наш батько час і без того чудово виконує свою роботу!

Абдулла тільки приголомшено похитав головою.

— Це ж треба,— задумливо сказав він,— он як буває: знаєш людину п’ятдесят років і навіть не уявляєш, на що вона здатна.

Харбан Сінгх байдуже знизав плечима:

— Заздалегідь ніколи не знаєш, як поставишся до питань життя і смерті, поки не доведеться давати негайну відповідь,— відповів він.

Автобусне сполучення з Пачхігамом відновили тільки через п’ять днів після цих подій. Коли Фірдаус побачила свого чоловіка біля ґанку, вона не витримала й розплакалася від радості. Абдулла впав перед нею на коліна й попросив у дружини пробачення за все відразу.

— Якщо ти й досі мене кохаєш,— сказав він,— то допоможи мені набратися сил, аби пережити цю жахливу грозу, що насуває­ться.

Вона підійняла його з колін і, цілуючи, промовила:

— Ти найвидатніша людина з усіх, кого я знаю і знала. Я цим пишаюсь і поряд із тобою готова протистояти будь-яким бідам і нещастям, хай би якими вони були — смертю, дияволом або ­всією індійською армією.

Раз у житті Бомбур Ямбарзал виявив справжню мужність, коли біля дверей ширмальської мечеті принизив і з ганьбою вигнав із селища «сталевого муллу», хай би як голосно той погрожував божою карою. Але тепер він постарішав, і коли життя знову поставило його перед важким вибором, страх за кохану дружину Харуд підштовхнув Ямбарзала зробити хибний вибір. Від колишнього легендарного головного вази Бамбура з його величезним черевом не залишилося майже нічого. Життя добряче попрацювало над ним. Зморшкуватий, зі схудлими, вкритими коричневими плямами руками, із затуманеними катарактою очима, він мав досить-таки жалюгідний вигляд і з острахом думав, чи судилося йому дотягнути до вісімдесяти. Нині цей ослаблий духом і тілом чоловік висловився в тому дусі, що «Лицарі», можливо, і пошкодують Ширмал і не безчинствуватимуть у селищі, якщо громада виявить здоровий глузд і поставиться до плакатів із вимогами більш-менш лояльно.

— Тут потрібен компроміс. Ми мусимо погодитися бодай на щось одне, інакше вони вирішать, що з нами неможливо домовитися.

Хасіна Харуд, жінка міцної статури, котру роки практично не змінили і яка, ніби для того, щоби виправдати своє веселе прі­звисько, як і раніше фарбувала волосся хною, у цей самий час готувала намет для чергового вечірнього телесеансу.

— І що ти пропонуєш? — із викликом у голосі відгукнулася вона.— Я вже сказала, як ставлюся до чадри, а коли ти хочеш, аби ми пускали на свої сеанси тільки чоловіків, то, повір, нам цього не пробачать.

— У такому разі,— повільно вимовив ширмальський ваза, погоджуючись із її аргументами,— можна було би сказати нашим братам і сестрам гінду, що, у зв’язку зі вторгненням до нас ЛЕП і серйозністю загальної ситуації в регіоні, ми розглянули всі «за» і «проти» і взяли до уваги нашу з ними спільну зацікавленість в особистій безпеці, не маючи на увазі нічого поганого, і з великою неохотою та важким серцем, і цілком поділяючи їхнє справедливе розчарування та щиро сподіваючись на якнайскоріші зміни на краще, і в сподіванні, щойно виникне така можливість, переглянути своє рішення, ми вважаємо, що для обох сторін було би краще, якби…— І тут він замовк, не наважуючись вимовити останні, найважливіші слова, та цього ніхто й не потребував, адже й без того було зрозуміло, про що йдеться.

Хасіна Харуд кивнула, погоджуючись.

— У Пачхігамі є кілька родин пандитів, яким таке рішення дуже не сподобається, але тут, у Ширмалі, ніхто особливо цим не перейматиметься,— вирішила практична, як зазвичай, Хасіна.

Коли новина, що відтепер телевізійні перегляди будуть проводитися тільки для мусульман, дійшла до пачхігамців, Фірдаус Номан дала волю своєму гострому язику.

— От уже ця мені Хасіна! — сказала вона чоловікові.— Люди називають її практичною та діловою, та я сказала би про неї інакше. Якщо їй вигідно, вона, вибач, і з самим чортом укладеться в ліжко, а Бомбур, старий віслюк, вважатиме, що сам цього захотів.

Минуло два дні. На третій вечір глядачі-мусульмани дивились чергову серію фантастичного фільму про Хатіма Тая, легендарного принца Ємену, який у пошуках відповіді на дивну загадку, запропоновану йому демоном Даджалом, потрапляє до країни Копатопа, де у цей час святкують Новий рік. Копатопці вітали одне одного фразою «Тинди-ринди, тук-тук». Це таємниче звукосполучення привело зачарованих глядачів у такий захват, що всі позіскакували зі своїх місць і, вклоняючись одне одному, почали повторювати дивні слова: «Тинди-ринди, тук-тук, тинди-ринди, тук-тук». Вони так захопилися копатопськими привітаннями з Новим роком, що не відразу помітили, як хтось підпалив намет.

Тільки щасливим випадком можна пояснити той факт, що в пожежі ніхто серйозно не постраждав. Після паніки, криків, жаху, гніву, приголомшення, тисняви, виявів боягузтва та героїзму — всього, що зазвичай трапляється, коли люди опиняються в палаю­чому наметі,— усі віддані слуги Аллаха успішно з нього вибралися, хоча і з різним ступенем шкоди для здоров’я: з опіками і без них, зі скаргами на задишку від диму та кашель і без ускладнень із диханням, із синцями та подряпинами і без жодних тілесних ушкоджень. Дехто відбіг на безпечну відстань від намету, що розжарився до прозорості та знеможено впав на землю; інші, менш апатичні, тягли відра з водою, щоби полум’я, що невситимо пожирало брезент, не перекинулося на сільські будинки. Ширмальцям пощастило: жодна оселя не постраждала, хоча намет перетворився на купку попелу.

Отже, нікому не поталанило побачити сцену зустрічі героїчного Хатіма Тая з безсмертною принцесою Назаребаддур, чий доторк відводить від людини не тільки вроки, але й саму смерть. У той момент, коли принцеса Назаребаддур спробувала поцілувати Хатіма Тая, який героїчно відхилив її щедрий намір і нагадав, що кохає іншу «більше за власне життя», телевізор Ямбарзалової родини гучно вибухнув і припинив існування, забравши із собою основне джерело сімейного бюджету, а заодно і ліквідувавши головну причину розбрату.

Наступного ранку до Ширмала на низеньких гірських кониках в’їхали троє братів Ґеґру — Аурангзеб, Аллауддін і Абдулкалам. Вони були обвішані зброєю і підперезані патронташами. Стояв чудовий весняний день. Ранкова волога виблискувала на старих, проіржавілих дахах дерев’яних сільських будинків; біля кожного ґанку пишно цвіли квіти. Краса ранкової природи різко контрастувала з гидкою чорною плямою вигорілої трави на місці, що лише вчора слугувало джерелом утіхи для селян і прибутку для Ямбарзалової родини. Брати Ґеґру зупинилися біля курного попелища й почали стріляти із пістолетів у повітря. Усі, хто був удома, повибігали на вулицю й отримали змогу побачити на власні очі трьох привидів із минулого. Вони помітно подорослішали, але були так само неголені і так само верескливо реготали без видимої причини. Їхній будинок досі стояв замкнений і порожній, немовби там оселилися духи, але братам, схоже, було до цього байдуже. Вони просто зупинилися на хвилину, щоби передати жителям Ширмала «привіт» від ЛЕП.

— Це ваших рук справа? — обурено вигукнула Хасіна, вказуючи на попелище.