Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 77)

Брати у відповідь захихотіли, а Аурангзеб пронизливо загорлав:

— Якби цей намет підпалили люди з ЛЕП, то кожен із вас уже був би на небесах!

Можливо, він сказав правду, а може, збрехав. У той час люди вже перестали розуміти, кого слід звинувачувати в нещастях, що безперестанно на них сипалися.

Аллауддін Ґеґру під’їхав упритул до Хасіни Ямбарзал, спішився і заверещав, бризкаючи на неї слиною:

— Дурна курко, безсоромнице з неприкритим обличчям, хіба ти ще не зрозуміла, що «Лицарі» з вами досі не розправилися тільки завдяки нам? Це ми захистили своє рідне село від їхнього праведного гніву. Тупаки й сліпаки, чому ви не хочете зрозуміти, хто ваші справжні друзі?!

Само собою напрошувалося й інше пояснення того, чому ЛЕП послали бойовиків у далекий від кордону Ширмал. Причиною було бажання братів помститися односельцям. Однак зараз явно був не кращий для дискусії на цю тему час.

Абдулкалам Ґеґру відразу ж підтримав брата. Із вискаленими у злісній посмішці гнилими зубами, із перекривленим до невпізнанності обличчям — вірною ознакою того, що він належить до найнебезпечнішого різновиду боягузів, готових убити тільки заради того, щоб довести свою перевагу, він заверещав:

— Прокляті ідіоти! Це ви прогнали великого вчителя Бюльбюля Факха! Ви, чортові створіння, не бажаєте дотримуватися найпростіших настанов, що їх належить виконувати мусульманам! Вас ввічливо попросили, а ви опираєтесь і ще хочете, щоби вас не карали! Ви вважали нас ні на що не годящими, збиралися заморити голодом у мечеті, бо ми були для вас брудом! До вас, ідіотів, іще не доперло, що ви досі живі тільки тому, що нікчемні брати Ґеґру за вас заступилися! Ви хотіли викинути нас на смітник, як тих дохлих собак, чи не так? Аре![57] Ну й ідіоти ж ви всі! Ви й досі не зрозуміли, що намет підпалили ті, кого ви туди не пустили. Так-так, це зробили ваші любесенькі брати та сестри гінду! Вам, бач, їх шкода, бо ви їх образили! А нас, своїх єдиновірців, ви пожаліли? Хочете вірте, хочете ні, але підпалили намет ваші друзі-пандити, вони сплять і бачать, як би вас усіх тут розкласти і засмажити зі скоринкою, як ті їхні брахманські кебаби по-сікхські!

— А він має рацію,— зненацька озвався Хашим Карім, чим надзвичайно здивував свою матір.

— Може, так воно і є,— підтримав його брат Хатім.— Великий Місрі дуже полюбляв дивитися телевізор, а він, як ми всі знаємо, не вибачає образ.

Пізньої кашмірської весни, коли дерев’яні сільські будівлі й огорожі вимагають ремонту, для теслі завжди знайдеться робота, тому Великий Місрі був одним із небагатьох пачхігамців, кого не зачепив загальний економічний спад. Із торбою теслярських інструментів він роз’їжджав на маленькому моторолері і частенько, коли опинявся біля затишного гайка на березі Мускадуна перед поворотом до рідного селища, зупиняв моторолер, клав на землю теслярську торбу й починав танцювати.

Він вважав, що актори-односельці явно недооцінюють його хореографічні здібності, бо він може підскакувати і крутити піруети не гірше від будь-якого професіонала. Щоправда, Абдулла Номан одного разу м’яко, але категорично йому розтлумачив, що публіка ще не готова до споглядання гіганта, який стрибає, і тому Великий Місрі змушений був задовольняти свою пристрасть до танцювального мистецтва потайки, наодинці із самим собою. Він часто танцював із заплющеними очима, уявляючи захоплені обличчя глядачів, яких ніколи не мав. У свій останній день тесля стрибав і крутився у важезних армійських черевиках, коли раптом почулися насмішкуваті оплески. Він розплющив очі, побачив обвішаних зброєю братів Ґеґру на низькорослих гірських конях і зрозумів, що його час настав. За халявами високих черевиків у Великого Місрі завжди було запхано по ножу, через те він упав на одне коліно та почав якомога тремтливішим голосом принижено просити подарувати йому життя. Як він і розраховував, це викликало у братів Ґеґру напад нестримних веселощів. «Я міг би бути не лише видатним танцюристом, але й великим актором»,— майнуло в його голові в ту саму мить, коли, поки трійця братів трусилася від реготу, він вихопив обидва ножі та метнув їх у супротивників. Абдулкаламові Ґеґру ніж увійшов у горло. Аллауддінові Ґеґру — в ліве око. Брати попадали з коней, і в подальших подіях участі не брали. Побачивши повержених братів, ошелешений Аурангзеб Ґеґру впав у якийсь ступор і мало не дозволив себе задушити. Великий Місрі здійснив найдовший у своєму житті стрибок, і його простягнені вперед руки вже готові були зімкнутися на шиї останнього із ґвалтівників, коли той випустив одну за одною дві черги зі свого ­АКМ-47 просто в обличчя теслі. Великий Місрі був уже мертвий, коли, падаючи на Аурангзеба Ґеґру, збив його на землю разом із коником і привалив собою, від чого хребет бойовика переломився.

Тієї ж ночі, коли мертве тіло Великого Місрі знайшли на дорозі поверх трупа Аурангзеба Ґеґру, немовби ці двоє були коханцями, що в такий дивний спосіб учинили добровільне самогубство, а поряд іще два трупи братів Ґеґру, Зун Місрі піднялася на гірську луку біля Кхелмарга, підійшла до її краю, де росла єдина на всьому високогір’ї розкішна чинара, і повісилася. Її знайшла Буньї Номан і відразу зрозуміла зміст цього своєрідного прощального послання своєї найкращої подруги: всіх їх очікує найгірше лихо, і врятуватися ніхто не зможе.

Розмірковуючи про наближення свого п’ятдесят дев’ятого дня народження, генерал Хаммірдев Сур’яванс Качхваха нарешті збагнув, чому він і досі не одружений. А річ, виявляється, полягала в тому, що ось уже майже тридцять років він був обвінчаний із Кашміром,— цей край був йому за дружину. Більше ніж півжиття він віддав цій невдячній, підступній, оточеній горами землі, для якої невірність була справою честі, а непідкорення — способом життя. То був шлюб, позбавлений кохання. Генералові урвався терпець. Настав час із цим покінчити раз і назавжди. Треба нарешті показати цій мерзотниці, хто тут головний. Він хотів приборкати норовливу. Він жадав розлучення.

Майбутня війна з бунтівниками, ясна річ, виключає будь-які прояви шляхетності, продовжував розмірковувати Хаммірдев Су­р’я­ванс Качхваха. Справжній солдат, це всім відомо, віддає перевагу справедливій і шляхетній війні. Та майбутня війна передбачала сутички з усіляким набродом, зі скаженими пацюками, і навряд чи це могло сподобатися справжньому офіцерові. Теоретично генерал не схвалював брудних війн, але коли доводиться воювати з терористами, про чистоту рук не йдеться, чистими руками терористів не здолати. Хаммірдев Качхваха не любив битися без рукавичок, але у цій ситуації не до них, адже Кашмір не боксерський ринг, і правила, встановлені маркізом Квінсбері[58], тут не існують. Ці аргументи він неодноразово наводив політичному керівництву. Він казав, що коли йому буде дозволено діяти без рукавичок, коли його хлопцям буде надане право припинити телячі ніжності, перестати панькатися з місцевим населенням і взятися за бунтівників із застосуванням всього доступного арсеналу засобів і методів, які він, генерал, вважатиме необхідними, то він швидко і без проблем придушить повстання, візьме цей бунт за яйця і стисне так, що в нього з очниць порсне кров.

Довгий час політики вищого ешелону ні на що не наважувались і не казали ні «так», ні «ні». Але тепер, схоже, справа зрушила з мертвої точки. Структура політичного керівництва країни зазнала змін. Нова система знайшла могутню підтримку серед інтелектуальної еліти і фінансових ділків. А заразом набула популярності ідея, що «класичний» період існування ісламу в Індії був згубним, справжнім національним лихом для країни, і це багатовікове непорозуміння треба негайно виправляти. Впливові інтелектуали заговорили про стрімке зростання культурного потенціалу народних мас, що сповідують індуїзм. Фінансові ділки почали масово вкладати гроші у створення нової суспільно-політичної системи, де відтепер не було місця віротерпимості. У політиків ­найвищого рангу така позиція зустріла цілковите розуміння і підтримку. Введення президентського правління надало силовим структурам необмежену владу. Відміна звичайної процедури розгляду карних справ звільнила поліцію та військових від будь-якої відповідальності за дії, вчинені ними в ході виконання службових обов’язків. Що належить до «службових обов’язків» не уточнювалось, тому за бажання сюди можна було зарахувати все що завгодно, включно зі знищенням особистого майна, тортурами, зґвалтуваннями і вбивствами.

Рішення вищого політичного керівництва оголосити Кашмір «зоною підвищеної напруженості» також було зустрінуте з ентузіазмом. У «зоні підвищеної напруженості» ордерів на арешт ніхто не видавав, і вогонь на ураження вважався цілком виправданим.

Підозрюваних дозволялося тримати у в’язниці до двох років без висування їм звинувачень і призначення дати суду. До найбільш небезпечних зловмисників було рекомендовано застосовувати особ­ливо суворі заходи. Підозрюваних у найтяжчому злочині, тобто у запереченні невід’ємності територіальних прав Індії на Кашмір, або в діях, що, на думку військових, могли бути розцінені як утискання цих прав, дозволялося тримати за ґратами без суду і слідства до п’яти років. Допити таких злочинців мали проводитися за зачиненими дверима; зізнання, хай навіть добуті із застосуванням сили, вважалися добровільним визнанням провини,— ясна річ, за умови, що той, хто вів допит, мав підстави вірити в добровільність такого зізнання. Підозрюваних дозволялося бити, підвішувати вниз головою, катувати електричним струмом, ламати їм руки і ноги,— і все одно, добуті в такий спосіб зізнання вважалися «доб­ровільними». Систему доказів пропонувалося вибудовувати за принципом «від протилежного»: презумпції невинуватості більше не існувало, і підозрювані мусили самі доводити неправдивість висунутих їм звинувачень, і якщо не могли цього зробити, до них застосовували смертну кару.