Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 79)

Тим часом, майже безпосередньо після виступу мусульман проти введення президентського правління, у Танмарзі було вбито ще одного пандита. На дорозі, що вела зі Срінагара до Пачхігама, з’явилися плакати з вимогою до гінду покинути свої землі та майно і залишити Кашмір. Першими, хто підкорився цьому наказу, виявилися боги. Знаменита статуя Маха-Калі із чорного каменю була одним із двадцяти божественних зображень, що ­залишили своє звичне місце у форті Харі-Прабхат. Ця статуя назавжди зникла. Безслідно пропало й безцінне зображення божества, створене в дев’ятому столітті, що містилось у будівлі Народних зборів у Анантаназі. Таємничим чином зник із храму кам’яний лінгам — знаменитий символ Шиви. Невдовзі по тому весь шиваїтський меморіальний комплекс у Хардварі, біля усипальниці Кхір-Бхавані[60], було спалено дотла. «Нашої історії більше немає,— скорботно розповідав доньці П’ярелал Каул, затуливши долонями обличчя.— Замість неї залишиться тільки пам’ять про цей чорний рік, про масову епідемію жорстокого слабоумства, про нас, які на свою біду опинилися в самому її центрі і помирали, вкриті чорними чиряками і гнійниками, брудною, смердючою смертю. Ми більше не герої, нас кинули у болото, і ми здихаємо, як собаки». А за декілька днів у дистрикті Анантанаг почалася нічим не спровокована стихійна кампанія переслідування пандитів. Їх виганяли з осель, відбирали гроші, грабували і руйнували їхні храми, будинки та крамниці, били і знущалися із членів їхніх родин. Це тривало цілий тиждень. Багато хто залишили все і втекли. Так розпочався масовий вихід брахманів із Кашміру.

Фірдаус Номан прийшла до П’ярелала Каула, щоби запевнити, що мусульмани Пачхігама не дозволять ображати своїх братів-гінду.

— Мій мудрий і добрий друже,— сказала вона,— нічого не бійтеся. Ми зуміємо дати собі раду. Хіба двох смертей недостатньо? Вбили Великого Місрі, повісилася його дочка Зун. Ми не допустимо, щоб і ви постраждали. Ви для нас — надто велика цінність.

П’ярелал сумно похитав головою.

— Від нас уже нічого не залежить,— відповів він.— Особисті якості людини тут нічого не вирішують. Убивці прийдуть, і їм буде байдуже, кого позбавляти життя. Хіба наші власні рішення чи наш власний вибір визначають нашу долю? Невже ви думаєте, що вбивці помилують добрих і чесних, а розстрілюватимуть тільки егоїстів і негідників? Під час погромів не розбирають, хто правий, а хто винуватий. Ти можеш становити цінність для суспільства, а можеш бути нічого не вартим,— це не має значення.

П’ярелал постійно притуляв транзисторний приймач до вуха і слухав радіо. Гіркі яблука в його садах падали на землю і зогни­вали, але П’ярелал не виходив із дому. Він сидів за зачиненими дверима зі схрещеними ногами і слухав новини BBC. А радіо день у день доносило до його вух ті самі слова: грабунок, побиття, підпал, убивство, втеча. А незабаром із протилежного куточка світу, подолавши відстань у тисячі миль, прилетів й оселився в Кашмірі ще один вислів: «етнічна чистка».

З’явився новий лозунг: «Убий одного — залякаєш десяток». Руйнування та знищення зазнавали всі суспільні інститути, пов’язані з гінду, їхні храми і приватні будинки — цілі житлові квартали. П’ярелал Каул, наче молитву, знову і знову повторював назви місць, що були спустошені: Тракру, Ума-Нагарі, Купвара, Сангрампора, Вандхама, Надімарг. Ці назви мають зберегтися в історії назавжди. Забути їх — значить образити пам’ять тих, хто випив чашу страждання до дна, пережив підпали, позбувся майна та пішов на мученицьку смерть після тортур, які неможливо ні уявити, ні описати. «Тракру, Ума-Нагарі, Купвара, Сангрампора, Вандхама, Надімарг. Тракру, Ума-Нагарі, Купвара, Сангрампора, Вандхама, Надімарг. Тракру, Ума-Нагарі, Купвара, Сангрампора, Вандхама, Надімарг. Убий одного — залякаєш десяток!» — скандували банди оскаженілих ісламістів і досягали свого. Не десяток, а триста п’ятдесят тисяч гінду — майже вся індуїстська громада Кашміру — залишили свої домівки і вирушили на південь, до таборів біженців, де вони гнитимуть роками, як залежані яблука, як нікому не потрібні бездомні жебраки, якими вони тепер зробилися. На так званих «бангладешських базарах» Срінагара в районах Ікбал-парку та Хазарі-Багха йшла жвава торгівля коштовностями, викраденими з індуїстських храмів і приватних будинків. «Я Індії віддам життя і душу, а серце з Пакистаном навіки»,— наспівували собі під ніс продавці краденого пісеньку найпопулярнішої співачки Мехджур.

Шістсот тисяч індійських солдатів були розквартировані в Каш­мірі, однак погромам і гонінням ніхто не перешкоджав. Як це могло статися? Триста тисяч людей опинились у Джамму без даху над головою, без засобів до існування, і впродовж багатьох місяців уряд не забезпечував їх ні житлом, ні харчуванням, їх навіть ніхто не реєстрував. Як таке могло статися? Коли ж табори біженців усе ж таки було створено, залишитися в них дозволили тільки шести тисячам родин, а решту вигнали за межі штату, кинули напризволяще, і ці люди розчинилися у загальній масі жебраків і знедолених. Як таке могло статися? Табори в Пуркху, Мутхі, в Мішраваллі та Наготрі були влаштовані на берегах і в пересохлих руслах річок, що під час танення снігів наповнювалися водою, і незабаром ці місця виявилися затопленими. Як таке могло статися? Міністри виголошували гучні промови, у яких засуджували етнічні чистки, а місцеві чиновники в листуванні називали те, що відбувалося, «внутрішньою міграцією брахманів», здійснюваною добровільно. Як таке могло статися? Намети для біженців ніхто не перевіряв, і коли почалися мусонні дощі, виявилося, що всі вони протікають,— як таке могло статися? Та й ті однокімнатні будиночки, що ними замінили діряві намети, теж не захищали ні від дощу, ні від холоду. Як таке могло статися?

Чому у багатьох таборах біженців була тільки одна туалетна кімната на триста осіб? Чому в аптечках першої допомоги не було найпростіших ліків? Чому люди тисячами вмирали від нестачі їжі? Чому п’ять тисяч брахманів загинули від теплових ударів, від вогкості, укусів змій, шлунково-кишкових захворювань, від жовтяниці, діабету та ниркових кольок, від туберкульозу та психічних розладів — і жодного разу у цих таборах не проводилася диспансеризація! Як таке могло бути? Чому кашмірських гінду просто кинули у цих таборах? Індійська армія та мусульманські бойовики билися за право володіти розтерзаною, залитою кров’ю долиною, а ці люди мріяли про повернення додому й помирали із цією мрією на вустах, а потім померла й сама мрія, тож вони не мали змоги навіть померти з мрією. Чому це все зробилося можливим? Чому, чому, чому?

Вона знала, де він і чим займається. Він був на півночі зі «сталевим муллою», поблизу «лінії контролю». Він належав до загону «Незламні командос» і вбивав людей. Він убивав час. Він убивав усіх без розбору, аби лишень швидше настала та година, коли він зможе прийти і вбити її. У всіх скоєних ним убивствах вона звинувачувала себе.

— Приходь уже швидше та зроби свою справу,— казала вона йому.— Повертайся, я звільняю тебе від усіх твоїх попередніх обітниць. Тато має рацію: ні йому, ні мені вже немає для чого жити. Приходь і зроби те, що тобі так потрібно, що не дає тобі спокою. А я… У мене нікого немає, крім тебе й батька. У мене нічого немає, окрім твоєї ненависті та його любові, але його любов померла, бо він утратив у неї віру. Його картина світу розбилась, а коли зникає картина світу, людина робиться сама не своя. От і мій тато трішечки сам не свій. Він каже, що скоро настане кінець усього, бо яблука в його садах зробилися гіркими на смак. Він каже, що земля здригається, і він почав вірити в казочки про змій, що їх поширює дружина сарпанча, мама твоя Фірдаус. Він почав вірити в те, що велетенські змії скоро прокинуться, повиповзають на поверхню та через відразу до людей закусають усіх до смерті. І тоді в долині запанує спокій, зміїний спокій, недоступний людині. Він каже, що земля просочилася кров’ю, що скоро вона не витримає і розверзнеться в нас під ногами. Він каже, що гори здибляться навколо нас і потягнуться вище до неба, і нашої долини не стане, і що так нам і треба, бо ми не заслуговуємо цієї краси. «Нам довірили таку красу, а ми не зуміли її зберегти»,— ось як він висловлюється. Я ж кажу, що ми такі, які є, і чинимо, як уміємо. Я не пишаюся собою, я просто істота, що ще живе й дихає, і якщо завтра я припиню жити і дихати, то це нікогісінько не зачепить, окрім однієї людини — мого тата. Так-так, попри все, бодай на одну коротесеньку мить, але його це зачепить. Отже, приходь, коли хочеш. Я чекаю. Я більше не тримаюся за життя. Мені до всього байдуже.

А він казав:

— Усе, що я роблю, наближає мене до тебе та до нього. Мій кожний удар відгукується в тобі і в ньому. Наші ватажки несуть смерть заради слави Аллаха та в ім’я Пакистану, я ж убиваю тому, що більше нічого не можу, бо я тепер і є сама смерть.

Він також казав:

— Чекати залишилося недовго.

Ситуація в її теперішньому стані відкривала для генерала Хаммірдева Сур’яванса Качхвахи нові перспективи активного залучення збройних сил. Він заплющував очі, викликав у пам’яті потрібні картинки і вибудовував можливі стратегічні ходи. Його підлеглі вже налагодили зв’язки з потенційними колаборантами, і якщо виникне потреба, їх можна буде таємно використати для знищення ворога зсередини. Труп бойовика-ренегата можна переодягти у військову форму супротивника і підкинути разом зі зброєю до будь-якого будинку. Потім виконавець сховається, індійські солдати оточать будинок, зрешетять кулями вже вбитих, аби було ­видно, як вони захищають мирне населення. Якщо ж господар будинку або хто-небудь із його родини почне стверджувати, що ніхто на них не нападав, тоді їх легко можна звинуватити в підтримці бойо­виків, і помста не забариться, тож можна бути впевненим, що охочі протестувати навряд чи з’являться.