Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 81)

Бій за Пачхігам тривав недовго. Люди Аніса заздалегідь зайняли вигідні позиції і були налаштовані на добрячу бійку. ЛЕПівців оточили і швидко перебили всіх до одного. Фірдаус Номан та інші жінки знову вдягнулися. Дружина сарпанча підійшла до мертвого тіла п’ятнадцятирічного командира іноземних бойовиків і тихо сказала:

— Ну ось ти й дізнався, хлопчику, що жінки можуть бути небезпечними. Шкода тільки, що ти так і не встиг зробитися чоловіком і ніколи не дізнаєшся, як віддано вміє кохати жінка.

Але знищення загону ЛЕПівських радикалів заспокоїло не всіх у Пачхігамі. Старий учитель танців Хабіб Джу декілька років тому мирно відійшов у засвіти у власному ліжку, але двоє його синів і дочка,— добрі, зі спокійною вдачею молоді люди, які успадкували батьківську любов до мистецтва танців,— і досі жили у селищі. Невдовзі після описаного побоїща до Абдулли Номана прийшов старший із синів, Ахмед, і сказав, що він, його брат Сулейман та сестра Разія вирішили податися на південь разом з іншими гінду.

— Чи довго Анісові вдасться нас боронити? — стурбовано сказав він, а потім занепокоєно додав: — Не думаю, що нам, євреям, варто очікувати приходу ісламістів.

Діти Хабіба були обдарованими танцюристами, як і їхній батько, із ними Абдулла пов’язував надії на майбутнє своєї трупи, та тільки, схоже, у його акторів уже не було ніякого майбутнього. Він не вмовляв Ахмеда залишитися. Наступного дня на нього чекав ще один удар: дівчата Шарга повідомили, що їхня родина також залишає Пачхігам. Гімал і Ґонваті були смертельно налякані чутками про напади на гінду і вмовили свого старенького батька вирушити разом із ними на південь.

— Зараз не до пісень,— сумно сказав Абдуллі постарілий знаменитий тенор.— І в будь-якому разі мої золоті дні вже позаду.

Дуже прикро, але це рішення не врятувало ні Джу, ні Шарга. Автобус, у якому вони їхали, потрапив в аварію біля підніжжя гір, неподалік від ущелини Баніхал. Побоюючись, що його зупинять військові патрулі чи бойовики, водій гнав як навіжений. Здолавши черговий поворот, він із жахом побачив перед собою величезну купу сміття. То було одне із численних сміттєзвалищ, що через знищення системи санітарного нагляду в останні роки утворилися буквально всюди. Звалище, вочевидь, переповнилося і сповзло на дорогу. Водій у паніці крутонув кермо, але було пізно: автобус з’їхав у придорожню канаву та перекинувся. Водій і більшість пасажирів отримали серйозні травми, а прославлений співак Шившанкар Шарґа загинув.

У перекинутому автобусі потяглися довгі години очікування. У повітрі ширився бензиновий сморід, усі, хто міг кричати чи плакати, тим і займалися (Гімал горлала, а Ґонваті ридала); ті ж, хто не мав схильності до голосного вияву емоцій, тихо стогнали (саме серед таких опинилися троє дітей Джу); інші ж (такі, наприклад, як старий Шившанкар) замовкли назавжди. Зрештою по них усе ж таки приїхали машини «швидкої допомоги» і відвезли нещасних до найближчої лікарні. У приміщенні для надання першої медичної допомоги було брудно, стіни — в іржаво-червоних патьоках, запрані простирадла — геть у плямах крові. Ліжок на всіх не вистачило, а ті нечисленні матраци, що лежали на підлозі, виявилися дірявими і наскрізь просмерділими сечею. Пасажирів абияк розмістили на ліжках, на матрацах і просто на голій підлозі в коридорі. Лікар, змучений на вигляд молодик із застиглим обличчям, на якому ледве пробивалися вуса, звернувся до потерпілих із невеликою промовою, під час якої Гімал продовжувала кричати, Ґонваті — ридати, а Разія, Ахмед і Сулейман — тихо стогнати.

— Перш ніж узятися до огляду,— сповістив молодий лікар,— вважаю своїм обов’язком принести вам вибачення і роз’яснити ситуацію. Те, що ви зараз почуєте, може видатися недоречним, але я мушу, я зобов’язаний це зробити. По-перше, як не гірко таке визнавати, нам тут бракує працівників. Багато з лікарів-гінду позвільнялись, а нових узяти на роботу не дозволяє поліція; більшу частину водіїв «швидкої допомоги» заарештовано, і ніхто з них поки що не повернувся. По-друге, я мушу перепросити за відсутність ліків. Для астматиків у нас немає нічого, для діабетиків — так само, кисневих балонів також немає. Через постійні вимкнення електроенергії деякі ліки, що їх належить зберігати у ­холодильнику, не придатні для застосування. Нових надходжень медикаментів не передбачається. Я також змушений попросити вибачення за те, що рентген також не працює, стерилізувати інструменти неможливо й немає відповідного обладнання для аналізу крові. Запас крові, що його ми ще маємо, не перевірений на наявність вірусу гепатиту. І, нарешті, останнє, за що хотілося би перепросити: у лікарні зафіксовані випадки менінгіту, а вільного приміщення для ізоляції тих, хто захворів, немає. Попіклуйтеся про себе самі. Зважаючи на всі ці прикрі обставини, я уклінно прошу кожного з вас підтвердити свою згоду на госпіталізацію або офіційно від неї відмовитися. В іншому, панове, не сумнівайтесь: ми зробимо все, що в наших силах.

На жаль, із п’ятьох пачхігамців жоден не вижив. Гімал померла в результаті не виявленої вчасно внутрішньої кровотечі, Ґонваті — від гангрени після переламу ноги, Ахмед і Разія Джу — в результаті введення їм прострочених ліків; що ж до Сулеймана, то він помер від менінгіту, підхопленого від семирічної дівчинки, яка, за збігом обставин, помирала від цієї хвороби на сусідньому ліжку. Родичів, які могли би забрати покійних, не було, як і змоги доставити тіла до Пачхігама, тому всіх п’ятьох, включно із трьома єврея­ми, було спалено на загальному погребальному вогнищі.

Їхні особисті якості жодним чином не вплинули на їхню долю.

На початку тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року, перед весняною відлигою, пандит П’ярелал Каул відчув, що життя виходить із його тіла низкою дрібних і безболісних, практично нечутних поштовхів. Він вирішив, що нічого поганого у цьому немає, адже вчити йому вже не було кого, а себе самого він уже нічого не міг навчити. У ці останні дні він багато часу проводив у своїй домашній бібліотеці, наодинці із книжками. Старі фоліанти — його найбільший скарб, вони також зникнуть, коли настане його час померти. П’ярелал провів пальцями по затертих корінцях коштовних томів і дістав з полиці видання англійських романтиків: «Розкішна, як ніколи, зараз смерть. Опівночі безболісно піти би[61]…» Ах, бідолашний Кітс, тільки юнаки, споглядаючи красу, думають, що смерть є правильною на неї відповіддю. Тут, у Кашмірі, ми теж уже наслухалися «Солов’я», і цей Бюльбюль теж нам цитував, хоч у спотвореному вигляді, видатного поета, оспівуючи одвічну привабливість смерті, і, можливо, він принесе смерть усім нам.

П’ярелал Каул заплющив очі, і перед ним поплив його рідний Кашмір. Наставник викликав у пам’яті одне за одним його кришталево чисті озера — Шишнаг, Вулар, Нагін, Дал; він бачив його дерева — горіх, тополю, чинару, яблуню, персик; він бачив могутні обриси гір — Нанга-Прабат, Ракапоши, Хармукх. Для панди­тів Гі­малаї мали сакральне значення. Він бачив леза човників, що креслили візерунки на озерній гладіні, а ще — квіти, багато квітів, незліченну кількість квітів, що вражали силою своїх ароматів. Він бачив смагляво-золотистих дітлахів, звабливих зеленооких і синьо­оких жінок, кремезних блакитнооких і зеленооких чоловіків. Він стояв на вершині гори Шанкарачар’я, що мусульмани називають Тахт-і-Сулейман, що означає «Ложе Соломона» і виголошував поетичні рядки, якими здавна зверталися до цього земного раю. І ось він тут, Кашмір, лежить під його ногами, немовби святково прикрашений бенкетний стіл, і П’ярелал убачав у цьому багатстві відгомін ніжності, відгомін любові та часу. Він подумав було, чи не викотити із сараю велосипед, чи не сісти на нього і не спуститися в долину, щоби їхати, їхати, їхати далі й далі, упиваю­чись райською красою цієї землі, поки не зупиниться серце. «О, блаженні дні мирного спокою, коли всі ми були закохані і тримали в долонях дощ…» — ні, не варто… Не поїде він до Кашмірської долини, бо не хоче бачити скаліченого страхом і шрамами обличчя рідної землі, не хоче дивитися на цистерни з палаючим бензином, на кинуті поперек доріг понівечені автівки, на вогонь і дим від вибухів, на зруйновані будинки, на зломлених людей; не хоче він бачити танків, читати ненависть і страх у поглядах зустрічних людей. Кожен тепер носить при собі адресу та паспорт, аби хоча би його мертве тіло врешті-решт повернулося додому.

— Ійя, Кашмір! — голосно видихнув він.— Хай-хай! Горе тобі, Кашміре!

Він більше не побачить доньки, своєї єдиної дитини, чиє життя врятував вигнанням і яку перетворив на дикунку, майже на первісну лісову істоту. Він більше не знає, про що вона думає. Вона занурилася в себе і спілкується зі смертю. Але він теж це робить. Чи вона й досі існує, Буньї Каул, Буньї Номан? Він більше не зможе її захистити. Подумки він послав їй останній привіт і відчув, як легенький вітерець підхопив його та поніс нагору, до її зачарованого лісу.

П’ярелал подумки спитав, чи встигне ще раз, востаннє, побачити, як розквітають яблуні в його саду, і немовби у відповідь відчув десь глибоко всередині ще один ледь чутний поштовх. На жаль, схоже, що ні. Тепер залишилося зовсім недовго. Із неба почали падати легенькі сніжинки — останні перед приходом весни. Він прикрасив себе: вдягнувся у святкове вбрання, що було на ньому в далекий день одруження з його коханою Пампош. Загорнуте в цигарковий папір, воно відтоді зберігалося в його скрині. У повному вбранні нареченого він вийшов із будинку, і сніжинки легкими доторками пестили його зморшкуваті щоки. Розум П’ярелала Каула був чистим і ясним, пандит ішов твердою ходою, і ніхто не чекав на нього біля ґанку з кийком. Він був при здоровому глузді та пам’яті, і насильницька смерть, схоже, омине його стороною. І на тому спасибі,— це, принаймні, добра новина. Він увійшов до свого отруєного марними надіями яблуневого саду, всівся під яблунею, схрестивши ноги, заплющив очі і почув, як гучні гімни Рігведи наповнюють світ дивовижною красою. Він пішов із життя опівночі, без болю, без страждань.