Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 82)

Аніса Номана, пораненого в плече і праву ногу під час сутички із силами безпеки, взяли живим. Це сталося в селі Сіот, на південному заході, де він зі своїми двадцятьма бойовиками — хлопцями віком від п’ятнадцяти до дев’ятнадцяти років — ховався над продуктовою крамничкою під назвою «Ахду». Господар сам викликав військових, бо хлопці випили все його молоко у жерстяних бляшан­ках. Після того як солдати закидали будинок гранатами, фасаду у цієї невеличкої двоповерхової будівлі просто не стало, а після сотень автоматних черг, випущених із бронетранспортера, що під’їхав упритул до будинку, загинуло й потрощилося все, що дивом вціліло після вибухів гранат. Власник крамниці гірко пошкодував про свій вчинок.

— Ось бачите, до чого призвела ваша жадібність,— причитував він над трупами юнаків, коли їх волоком тягнули вниз із другого поверху. А потім уже ні до кого, мабуть, виправдовуючись перед собою, додав: — Ну що мені лишалося робити? Вони випили все моє імпортне згущене молоко, закордонний товар!

Декілька загиблих у той день хлопців разом з Анісом захищали мешканців Пачхігама від оскаженілих ЛЕПівців; вони ж і врятували командирові життя в Сіоті, бо прикрили його своїми тілами від вибухів і куль. Було би краще, якби вони цього не зробили, адже тоді йому не довелося б останні свої дні провести десь у камерах тортур у Бадамі-Бакх, у приміщеннях, котрих не існує і не існувало, бо не могло існувати, адже ніхто не чув звідти жодного крику, хай би як голосно там кричали.

На стіні камери хтось вивів вуглинкою два слова: «Зізнаються всі». Це були останні слова, прочитані Анісом за життя.

Після взяття в полон Аніса Номана — сина пачхігамського голови — командування Бадамі-Бакха точно знало, що відтепер ні Сардар Харбан Сінґх, ні будь-хто інший із впливових слинтяїв не зможе захистити покидьків і зрадників, які гніздилися у цьому клятому розпліднику сестринсько-братерської єресі, у цьому так званому селищі зберігачів традицій — акторів і кулінарів. Генерал Качхваха особисто підписав розпорядження про зачистку, і загони військових вирушили до Пачхігама, адже це селище, що донедавна перебувало під захистом місцевої цивільної влади, давно дратувало і солдатів, і їхніх командирів, тож ця операція обіцяла бути вельми результативною у багатьох сенсах. І, ясна річ, жодних рукавичок під час її виконання ніхто на собі не матиме.

Армійський офіцер, який доставив батькам мертве тіло Аніса Номана, не назвав себе і не висловив співчуття. Загорнене у просякнуту кров’ю армійську ковдру мертве тіло скинули біля ґанку, вибили вхідні двері і витягли за волосся на вулицю Фірдаус, навмисно зробивши так, аби вона спіткнулась об труп свого сина. Вона скрикнула тільки раз і більше не видала жодного звуку, навіть тоді, коли побачила, що зробили із трупом Аніса. І тільки коли звелася на ноги, глянула прямо в очі людині без імені і запитала:

— Де його руки? Його спритні руки, що вміли виточувати різні речі, де вони? Поверніть мені його руки!

Батько Аніса став перед сином на коліна, склав свої скрючені долоні й почав повільно промовляти рядки з Корану. Чоловік без імені й оком не змигнув.

— Чому твоя жінка здіймає стільки галасу через відсутні руки, коли ти навіть не вмієш скласти правильно для молитви свої власні? — запитав він, дивлячись на Абдуллу. Потім офіцер обернувся до солдатів, і двоє з них одразу ж притиснули скрючені руки сарпанча до землі.— Перш ніж рухатися далі, давайте-но випрямимо ці дві,— сказав він.

Чий це був крик? Хто кричав — жінка чи чоловік, ангел небесний чи сам Аллах? Хто видав це пронизливе волання? Чи можливо, щоби такий відчайдушний, безнадійний звук вивергнувся з людських грудей?

І була Земля, і були планети. Земля не була планетою. Планети були загарбницями. Їх так назвали, бо вони могли захопити Землю і зробити з нею все, що самі схочуть. Планети визначали долю Землі. Земля завжди була іншою. Вона була предметом їхніх жадань. Вона завжди була жертвою.

Пачхігам був Землею і зробився безпорадною жертвою; всесильні, байдужі та безжальні планети простягнули свої небесні мацаки і заволоділи ним, підкоряючи своїй волі.

Хто запалив вогонь? Хто підпалив цей фруктовий сад? Хто застрелив оцих братів, які все своє життя були веселими й усміхненими? Хто вбив сарпанча? Хто роздробив його пальці? Хто розтрощив його руки? Хто зламав його стару шию? Хто порубав на шматки отих чоловіків? А хто знищив оцих? Хто застрелив усіх цих хлопчиків? Хто розстріляв дівчаток? Хто зруйнував цей будинок? Хто зруйнував той будинок? А хто зруйнував цей, і цей, і он той? Хто вбив цих юнаків? Хто позбиткувався із цієї тітоньки? Хто розбив голову цій бабусі? Хто зламав носа цьому дідусеві? Хто розбив серце цій юній дівчині, хто вбив її коханого? Хто зґвалтував наречену цього парубійка й убив її? А хто спалив усі театральні костюми та зламав мечі? Хто спалив сільську бібліотеку? Хто по­палив поля шафрану? Хто вирізав усю худобу? Хто отруїв пасовища? Хто спалив вулики? Хто повбивав дітей і їхніх батьків? Хто зґвалтував цю жінку з ледачим оком? Хто ґвалтував цю сивокосу жінку з ледачим оком, поки вона прикликала на їхні голови помсту змій? Хто ґвалтував її знову і знову? Хто ґвалтував її, уже мертву, хто ґвалтував її, мертву, ще і ще?

Селище під назвою «Пачхігам» і досі існує на офіційних картах Кашміру; воно розташоване на півдні від Срінагара, трохи східніше Ширмала, біля шосе на Анантанаг. У деяких довідниках, і зараз доступних цікавим, наводиться навіть кількість мешканців цього населеного пункту — триста п’ятдесят осіб. У туристичних путівниках побіжно згадується про кашмірське традиційне театральне мистецтво «бханд патер», яке, щоправда, занепадає, та про кілька труп акторів-ентузіастів, які намагаються зберегти його залишки. Аркуші паперу, що підтверджують існування Пачхігама, є єдиним нагадуванням про нього — тому що там, біля дзюркотливої річки Мускадун, де він був, там, де вузенька вуличка вела від будинку пандита П’ярелала Каула до оселі сарпанча, де гуркотів громоподібний голос Абдулли Номана, де танцювала Буньї, де виспівував Шивашанкар, де ходив високо натягненою линвою клоун Шалімар, тепер уже ніщо не нагадує, що тут колись жили люди. Ми не будемо тут описувати в подробицях усе, що сталося в Пачхігамі, адже жорстокість завжди залишається жорстокістю, а свавілля — свавіллям. Є речі, що не варто розглядати неозброєним оком, як не можна дивитися на яскраве сонце, щоби не осліпнути. Отже, ще раз: Пачхігама більше немає. Пачхігам знищений. Уявіть це собі самі, якщо бажаєте.

І все ж таки зробимо ще одну спробу пояснити. Селище з такою назвою продовжило значитися на географічних мапах регіону, але в той день воно фактично припинило своє існування і залишилося жити тільки в людській пам’яті.

Третя й остання спроба. Прекрасне селище Пачхігам і досі існує.

Дедалі частіше використання федаїнів — терористів-смертників — групою бойовиків під керівництвом Бюльбюля Факха та іншими подібними до неї загонами, генерал Хаммірдев Качхваха сприйняв за неприємне ускладнення. З іншого боку, міркував він, це доводить, що супротивник визнав свої попередні бойові операції недостатньо результативними, і розпочався другий, вирішальний етап воєнного протистояння. Пік недоречного націоналістичного обурен­ня давно минув, і з кожним днем опоненти генерала мали дедалі дурнуватіший вигляд. Гасло «Кашмір для кашмірців» давно припинило будь-кого надихати на боротьбу. Шмаркачі-­націоналісти вийшли із гри — залишилися тільки серйозні хлопці, і тепер буде або «Кашмір для індійців» або «Кашмір для пакистанців», залежно від того, яка із цих країн переможе. А переможе той, хто краще підгодовує бойові групи різного спрямування. Отже, ситуація набула чіткіших обрисів, а військові надають перевагу чіткості у всьому. Генералові Качхвасі завжди хотілось ясності і простоти. «Тепер або ми їх, або вони нас,— сказав він собі,— але ми сильніші, і, значить, як білий день ясно, що ми переможемо».

Однак він мусив визнати, що операції із застосуванням терористів-смертників були досить-таки ефективними. Він пам’ятав їх усі до одної. Тринадцяте липня минулого року: напад на прикордонний табір частин внутрішньої безпеки в Бандіпурі — вбито заступника генерал-інспектора і чотирьох його підлеглих. Шосте серпня: у військовому таборі Натнуса вбито майора і двох молодших офіцерів. Сьоме серпня: вбито полковника та ще двох військових у Трехгампі. Третє вересня: зухвалий рейд, у результаті якого поблизу головного штабу в самому Бадамі-бакху вбито десятьох цивільних, серед яких був один журналіст (узагалі не втрата, подумки сказав собі генерал Качхваха, проте, звісно, вголос цього не вимовив). І далі, те саме — удар за ударом. Друге вересня: штаб у Барамулі — вбито одного з молодших офіцерів. Тринадцяте грудня: Срінагар — п’ятеро постраждалих. Сімнадцяте грудня: військова база в Рафіабаді — багато поранених, убитих немає. Сьоме січня: напад на метеорологічний центр у Срінагарі — четверо загиб­лих. Десяте січня: знову Срінагар — вибух автівки. Чотирнадцяте люто­го: поні із саморобним вибуховим пристроєм був приведений на територію військової бази в Лапрі, округ Удампур (генерал віддав належне оригінальності задуму). З іншого боку, під час усіх цих операцій ворог також мав чималі втрати,— загін «Незламних коман­дос» суттєво зменшив свою чисельність, через що і довелося вдатися до нової тактики: жертвуючи незначною кількістю живої сили, завдавати чутливих ударів індійській армії. ­Дев’ятнадцятого січня було зафіксовано першу атаку смертників на військовий штаб у Бадамі-Бакху. Тоді загинуло двоє осіб. А через три тижні, під час другої атаки, їм удалося вбити вже чотирьох людей.