Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 75)

Після цієї розправи члени ЛЕП остаточно знахабніли і впродовж наступних кількох місяців поширили свою активність на район Срінагара. За недотримання вимог шаріату стосовно одягу ісламським учителькам хлюпали в обличчя кислотою. Постійні погрози вбивством і каліцтвами змусили кашмірських жінок одягнути чадру, що їхні бабусі колись гордо скинули із себе. Влітку 1987 року постери ЛЕП з’явились і в Ширмалі. Відтепер жінкам і чоловікам заборонялося дивитися телевізійні програми разом. Це було названо «богопротивним діянням» і суворо засуджено. Мусульмани відтепер не могли сидіти поряд з індуїстами і, ясна річ, усім жінкам-мусульманкам було наказано закрити обличчя.

Хасіна Ямбарзал страшенно розсердилася.

— Позривайте всі ці плакати й оголосіть, що все буде так, як було зазвичай,— звеліла вона синам.— Я не збираюся дивитись телевізор крізь дірку в покривалі та ще й у наметі, де будуть самі жінки. Мені не потрібна така свобода, що не краща від в’язниці!

Остання вистава пачхігамської трупи відбулася на початку наступного року, коли відкрився туристичний сезон. То був день націо­нального повстання в Кашмірі. Сімдесятишестирічний Абдулла Номан привіз своїх акторів до Срінагара, щоби зіграти виставу перед індійськими та іноземними гостями долини — головним джерелом місцевої економіки. У його трупі більше не було зірок. Не було Буньї, яка своїм танцем у ролі Анаркалі змушувала завмирати від захвату серця глядачів; не було клоуна Шалімара з його дивовижним талантом канатохідця, який працював без страховки на запаморочливій висоті; та він і сам на превелику силу витягав і втримував у скрючених ослаблих руках важезний королівський меч. У теперішніх молодих людей голови були забиті зовсім іншим, і їх довелося довго вмовляти, щоби погодилися взяти участь у виставі. Їхні похмурі обличчя та скуті рухи ображали смак шанувальників давнього мистецтва. Абдулла спостерігав за ними під час репетиції і тільки скрушно зітхав. «Поламані сірники, що вдають із себе могутні дерева. Кому сподобається таке видовище? — тоск­но казав він собі.— Нас просто закидають гнилими овочами і поженуть зі сцени!»

Він заздалегідь попросив вибачення у свого покровителя й уславленого майстра садового дизайну, урядового радника у справах культури Сардара Харбана Сінгха. Протягом багатьох років той надавав трупі всілякої підтримки, і навіть тепер, після виходу на пенсію, вмовив своїх молодих наступників, які ставилися до старовинних ремесел та мистецтв із такою самою зневагою, як і молоді пачхігамці, час від часу давати підзаробити акторам народного театру.

— Боюся, Сардар-джи, що після сьогоднішньої вистави організатори подарують нам не нові запрошення, а добрячого копняка,— набурмосено мовив Абдулла, звертаючись до елегантно вбраного Харбана Сінгха.

— Не варто про це хвилюватися, друже,— сухо відповів той.— Останнім часом туристи від нас тікають, вони відлітають із долини цілими зграями, а деякі групи взагалі не прибули. Це справжня катастрофа, це кораблетроща, і я боюся, що вам доведеться розважати народ, поки наш корабель буде йти на дно.

Фірдаус не поїхала із трупою. Із того, що вона останнім часом бурмотіла собі під ніс про погані зміїні провіщення, Абдулла здогадався, що вона вкрай стривожена. Коли в обрисах хмар, у переплетінні гілок, у струменях води його дружині починали ввижатися змії, це було точною ознакою того, що Фірдаус дошкуляють важкі думки. Віднедавна вона почала запевняти його, ніби справжні, живі змії заполонили селище. Вона бачила їх скрізь: у хлівах, у фруктових садах, на торгових прилавках, у людських будинках. Вони ще не почали кусатися — ні серед худоби, ні серед людей не було жодного випадку загибелі від зміїного укусу,— та, за словами Фірдаус, вони збиралися в Пачхігамі, наче армія, що готується до наступу, і якщо не вжити відповідних заходів, змії оберуть найзручніший момент і нападуть, а тоді всім тут прийде кінець. У старі часи Абдулла неодмінно висміяв би дружину, і все село зібралося би біля його дому, щоби з насолодою послухати їхню словесну дуель, та сарпанч уже більше не реготав і не гримів, хоч і знав, що Фірдаус була би цьому рада. Він замкнувся в собі; старість і розчарування ув’язнили його за ґратами холоду та байдужості, і він гадки не мав, як вибратися із цієї в’язниці. Часом Абдулла ловив на собі пильний погляд дружини, що ніби запитував: «Куди ти пішов? Що зробилося з тим чоловіком, якого я кохала?» І йому хотілося крикнути: «Я досі тут, врятуй мене, я в пастці!» — але, немовби скутий кригою, він не міг вимовити жодного слова.

— Якщо вистава пройде так погано, як я передбачаю,— байдуже сказав їй Абдулла,— я маю намір все це кинути раз і назавжди. До біса! Не хочу ганьбитися перед глядачами і витрачати роки, що мені залишилися, на вистави, за які я би й сам не заплатив жодного гроша.

Ніколи ще заробітки пачхігамської трупи не були аж такими мізерними. Їх запрошували виступити дедалі рідше, періоди цілковитої бездіяльності робилися все тривалішими, а відтоді, як пандит П’ярелал Каул відмовився від повноважень шеф-кухаря, репутація пачхігамських бенкетів зійшла на пси.

На лаконічну заяву чоловіка Фірдаус відповіла так само коротко:

— Що ж, коли на нас чекають іще важчі дні, то я рада, що ніколи не тішила себе мріями про життя в коханні та заможності.

Абдулла розумів, що в її словах таїться образа на нього за відсутність ніжності та уваги, але теплі, співчутливі слова аж ніяк не хотіли вимовлятися. Він тільки кивнув.

— Абсолютно правильно. Біднякам не варто тішитися мріями про багатство і спокій,— сухо сказав він і вирушив до Срінагара.

Автобус з акторами і музикантами не доїхав до кінцевої зупинки, оскільки нескінченні натовпи заполонили вулиці міста, і весь транспорт зупинився. За всім цим нервово спостерігали армія та поліція. Членам трупи довелося решту шляху долати пішки, тягну­чи на собі декорації і костюми. Того дня на вулиці вийшло ­понад сорок тисяч людей. Абдулла запитав у водія автобуса, що, на його думку, відбувається, і той відповів: «Похорон. Вони зібралися опла­­кувати Кашмір».

Завіса піднялася, й актори почали грати улюблену всіма виставу про великодушного правителя Зайн аль-Абеддіна. Абдулла вийшов на сцену з піднятим мечем в одній руці і списом у другій. Він міцно стискав зброю, пересилюючи нестерпний біль у руках. Останній раз у своєму житті він особистим прикладом надихав невдоволених й обурених акторів і ніби казав: «Якщо я можу здолати свій біль, то й ви мусите подолати свою байдужість. Грайте на повну силу!» Але театральна зала була заповненою заледве на чверть, а нечисленні туристи, які тут опинилися, навряд чи взагалі слухали те, що виголошувалося зі сцени: із вулиці долітав приглушений галас величезного натовпу. Люди із запаленими факелами марширували, вигукуючи одне-єдине слово: «Азаді!» Посеред геть порожнього сьомого ряду сидів Сардар Харбан Сінгх, а поруч із ним — його син Юварадж, дивовижно вродливий молодий чоловік, чиє прагнення йти в ногу із часом було позначене відсутністю бороди і тюрбана. Із відчуттям людини, що кидається у прірву, Абдулла Номан спрямував вогненний погляд на давнього друга й почав свій вступний монолог, укладаючи в нього всі сили, що в нього ще залишалися. Після цього впродовж години актори грали виставу, але їх ніхто не слухав. Декілька глядачів підвелися і залишили залу. В антракті до Абдулли підійшов Юварадж Сінгх. Будучи бізнесменом, який, попри складну політичну ситуацію, цілком успішно торгував кашмірськими скриньками з пап’є-маше, різьбленими столиками, молитовними килимками і кашмірськими шалями із традиційними візерунками, продаючи їх як в Індії, так і за кордоном, він підтримував трупу як міг — за його власними словами, «із нерозумним оптимізмом»,— у той час, коли увесь край охопило шаленство. Юварадж попередив Абдуллу, що ситуація на вулицях може вийти з-під контролю, і демонстранти в будь-яку хвилину можуть вломитися до театру. «Дозвольте дати вам невеличку пораду,— сказав Юварадж.— Ви тримаєте в руках меч і спис. Якщо сюди ввірветься натовп, вас не зрозуміють. Не думайте про виставу, кидайте все та тікайте». Він попросив вибачення за те, що не залишиться на другий акт. «Багато роботи, знаєте, ситуація вимагає моєї присутності в іншому місці»,— стурбовано додав він.

Другий акт почали грати в порожній залі, але Абдулла побачив, що його зелена, байдужа до театру молодь раптом почала грати по-справжньому — так, начебто від якості виконання ролі залежало їхнє життя, так, наче їм відкрилося щось сокровенне, про що раніше їм ніхто не розповідав. Стіни театру гули від тупотіння та реву вуличного натовпу; ритмічні вигуки демонстрантів звучали, мов хор у грецькій трагедії, який провіщає нещастя; від загрозливої напруги людської маси назовні здавалося, що навіть стільці у теат­ральній залі починають потріскувати. А між тим актори трупи продовжували грати свою виставу: вони співали, танцювали, розігрували комічні сцени, розповідаючи стародавню історію про толерантність і сподівання на краще. У якийсь момент Абдуллі Номану здалося, що хоча його музиканти, актори і ­танцюристи працювали з нечуваним натхненням, людські голоси і музика змовкли, а в залі запанувала цілковита тиша, і ті декілька глядачів, які ще лишалися, дивляться німу виставу. За стінами театру гамір і гудіння робилися дедалі гучнішими, але тепер до них додавалися ще й нові звуки: гуркіт напханих солдатами вантажівок, джипів і танків, ритмічне тупотіння черевиків армійської колони на марші, стукіт прикладів і нарешті грім пострілів і стрекотання кулемета. Скандування натовпу демонстрантів вибухнуло криками, барабанний бій змінився бухканням стрілянини. Демонстрація закінчилась, і її учасники, охоплені сум’яттям, почали панічно розбігатися. Тим часом історія про мудрого та доброго правителя Зайн аль-Абеддіна добігла щасливого кінця. Актори взялися за руки і вийшли на сцену для фінального поклону, але, хоча єдиний глядач, Харбан Сінгх, який іще залишався у залі, мало не відбив собі долоні, захоплено аплодуючи, його оплесків не було чути.