Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 73)

До Афганістану ввійшли росіяни і, відповідно, чимало афганців втекли до Пакистану. Афганці з’явилися і в прифронтовому таборі у «вільному секторі Кашміру». Маса біженців утворила величезні, наче міста, табори на північному заході Пакистану, але ці афганці аж ніяк не були бідняками. Поблизу ПТ-22 розташовувались поля опійного маку, і на золото та коштовності, вивезені з батьківщини, афганські ділки придбали собі долю в опійному бізнесі, заохо­чуючи власників до укладання угод не лише грошима, а й погрозами та збройними нападами. Щойно вони забезпечили собі контроль над посівами маку, афганці ввели систему подвійного обороту врожаю і почали виготовляти не тільки опій, а й героїн. Прибуток від героїну був настільки великим, що отриманих грошей вистачало й на підкуп місцевих чиновників, і на утримання таборів біженців. Чиновники заплющували очі на те, що відбувалося навколо макових плантацій, бо афганці забезпечували всім необхідним табори переселенців і тим самим звільняли пакистанський уряд від неухильно зростаючого тягаря витрат на утримання біженців; до того ж і самим чиновникам перепадали солідні суми.

Афганці мали власних борців за свободу, і Сполучені Штати вирішили надати їм допомогу у боротьбі проти росіян, які окупували Афганістан. Американські оперативники із ЦРУ, Управління з боротьби з тероризмом та особовий склад спецпідрозділів почали називати цих афганських бійців «муджами». Слово звучало красиво і таємниче, до того ж воно допомагало приховувати той факт, що насправді «мудж» або «муджахед» фактично було тим самим, що і «джихадист», тобто «священний воїн» або ж «борець за святу віру». До Північного Пакистану щедрим потоком полилися зброя, гроші й теплі ковдри, і якась частка цього добра дійсно дійшла до муджахедів. Щоправда, більша його частина осіла на чорному ринку зброї у прикордонній зоні, та щось потрапило й до «Азад Кашмір». За деякий час афганські бойовики, які опинились у «вільному секторі Кашміру» почали називати себе «мудж-кашмірі». З-за океану їм постачали потужні ракети дальнього радіусу дії; спершу вони призначалися для афганського напряму, але випадково потрапили не туди. У ПТ-22 почали з’являтися й інші види сучасної зброї: автоматичні гранатомети радянського та китайського виробництва, ракетні установки із сонячними батареями, що дозволяли вести обстріл ракетами із будь-якого місця, шістдесятиміліметрові мортіри, а в якийсь момент з’явилися навіть «Стінгери». І все це було зосереджене в руках кашмірських бойовиків.

Оволодіння новими видами зброї забирало в рекрутів більшу частину дня. Головним інструктором був призначений давній, ще з афганських часів, приятель філіппінця Джанджалані, воїн у чорному тюрбані родом із Кандаґара, котрий відрекомендувався просто Талібом, що означало «учень». Священне знання називали сло­вом «талім», а ті, хто його набув, звалися «талібан», що перекладалося як «обізнані». Цей Таліб був також кимось на кшталт мулли, принаймні він казав, що теж пройшов вишкіл у медресе, однак, як і Бюльбюль Факх, ніколи не уточнював, у якому саме медресе він навчався. Таліб утратив на фронті око і носив чорну пов’язку на обличчі. Через поранення його тимчасово відрядили до ПТ-22, але він був рішучо налаштований якомога швидше повернутися до зони бойових дій. «Ну а поки що можна попрацювати в ім’я Аллаха й тут»,— казав він.

Одноокий афганець Таліб уперто пропікав клоуна Шалімара суворим поглядом. Схоже, що він із легкістю читав його потайні думки — так само, як і філіппінець Джанджалані бачив, що Шалімар прикидається. Джанджалані зрозумів його правильно, однак клоун Шалімар мав серйозні побоювання стосовно того, що з Талібом не вийде домовитися по-доброму. Він почувався лицеміром і постійно страшився викриття, бо не відмовився від себе колишнього, не відкинув минулого, як було наказано, а приховав його, цілодобово виконуючи найважливішу у житті роль — роль людини, фанатично відданої Аллаху. Він мав особисті цілі і не збирався від них відмовлятися. «Я готовий убивати, але я не готовий розпрощатися із самим собою,— подумки по сто разів на день повторював він.— Я вбиватиму всіх, кого накажуть, але самого себе їм не віддам». Але навіть згадувати про особисті цілі в такому місці, як ПТ-22, було небезпечно.

— Ти був фігляром,— презирливо кинув йому Таліб, перекру­чую­чи мову урду.— Аллах плює на акторів. Плює на всіх, хто співає і танцює. Може, ти і зараз прикидаєшся. Може, ти шпигун. Вважай, що тобі дуже поталанило, оскільки не я тут усім командую. Я би точно віддав наказ про ліквідацію всіх вас, фіглярів. І зубних лікарів, і професорів там усіляких, і спортсменів, і хвойд також велів би негайно познищувати. Аллах не терпить розумування, науки і спортивних ігрищ.— А потім, майже без паузи, додав: — Триматимеш отак, як зараз, пусковий важіль ракети,— вона зламає тобі плече. Це треба робити інакше.

Спочатку клоуну Шалімару здалося, що він розуміє природу Талібової люті: він убачав у ній досаду пораненого бійця, позбавленого можливості боротися далі, роздратування людини дії, змушеної лише спостерігати. Та пізніше він змінив свою думку. Шалена лють афганця не була наслідком його поранення, вона була сутністю його натури. Наставала ера гніву, і тільки одержимі люттю були спроможні зробити її реальністю. Афганець Таліб зробився для клоуна Шалімара живим утіленням його власної люті, справжнім наставником у науці гніву. До всього іншого Таліб ставився з байдужістю, та в ремеслі гніву йому не було рівних. Лють випалила в ньому все інше, залишилися тільки лють і прихильність до Захіра — хлопчини, вивезеного Талібом із Кандаґара, його улюбленця, учня і наложника. Афганський бойовик із Кандаґара уподібнився до стародавнього грека, який брав собі хлопчика, робив із нього чоловіка, а потім відпускав. Малий Захір спав у наметі Таліба, чистив його зброю і задовольняв ночами його чоловічі потреби. Це не вважалося гомосексуалізмом. Це називалося вихованням мужності. Афганець Таліб не терпів гомосексуалів, цих збоченців, яких Аллах ненавидів більше за всіх інших.

Клоун Шалімар став другом хлопчика. Той нерідко почувався самотнім, часто лякався, і йому кортіло з кимось поговорити. Він розповідав клоуну Шалімару про Кандаґар, про своїх батьків і друзів, про школу, перетворену на руїну, про те, як він любить повітряних зміїв і коней, про кров і про жахливі смерті, свідком яких він був. Так сталося, що саме від Захіра клоун Шалімар цілком випадково дістав свіжі відомості про того, кого так палко прагнув убити.

— Американці дають нам зброю, щоби ми могли вбивати більше росіян,— сказав йому якось Захір.— Навіть невірних можна примусити служити Аллаху. Вони засилають до нас для перемовин своїх великих людей і вважають нас своїми союзниками. Смішно, еге ж?

Такою «великою людиною», як виявилося, був колишній посол Макс Офалс. У ті дні він відповідав за надання допомоги терористам, хоч офіційно вважався послом доброї волі в боротьбі з тероризмом. Його місією було налагодження зв’язку з групою муджахедів, очолюваною афганцем Талібом. Щоразу, коли клоун Шалімар чув ім’я Макса Офалса, у його душі прокидався хижак, і загнати його назад у клітку потребувало великих зусиль. Таліб своїм єдиним оком без сумніву угледів би в погляді клоуна Шалімара хижий вогонь тигра, готового до стрибка, і відчув би недобре, але юний Захір захопився спогадами і не помічав нічого навіть перед своїм симпатичним на вигляд носом.

«Наші долі знову на мить зійшлися,— подумки сказав послу клоун Шалімар.— Можливо, револьвер, який я зараз тримаю, потрапив сюди від тебе. Можливо, настане день, коли саме з нього я тебе і застрелю». Але десь у глибині душі він знав, що стріляти в посла не буде: любою його серцю зброєю завжди залишався ніж.

Він був готовий до участі в боях. Зиму змінила весна, високогірні стежки знову зробилися прохідними. До прикордонних таборів щодня прибували нові люди. Їх ставало дедалі більше, чи, принай­мні, так видавалося. База ПТ-22 наповнилася молодими людьми, які скидалися на мисливських собак, що нетерпляче рвуться з повідків, і клоччя піни з їхніх пащек падає на землю. Нові загони плодилися, наче гриби після дощу: «Харакати», «Лашкари», «Хізби» — і всі вони вважали себе борцями, мучениками і лицарями господньої слави та святої віри. З’явилася чутка, що з Англії до Пакистану повернувся, щоби очолити «Фронт визволення Кашміру», сам Аманулла Хан. Клоун Шалімар і досі щодня брав участь у всіх тренуваннях, що складалися з фізичної підготовки, тактичних занять і стрільби, та невідступно думав про те, як це буде — вбити людину. І от настав день, коли «сталевий мул­ла» запитав, чи не бажає він поїхати за кордон.

У міру того, як її дівчинка підростала у чужому світі, до якого вона її віддала, нести тягар утрати Буньї робилося дедалі важче. Варто лише було подумати про Кашміру, і їй одразу бракувало повітря, Буньї починала задихатися. Це було те саме, що опинитися під руїнами розбитого будинку. Сила тяжіння вдавлювала її в землю, загрожуючи розплющити. У такі хвилини Буньї робилося нічим дихати. «Якщо ти досі хочеш убити мене, чоловіче, то приходь швидше,— казала вона клоунові Шалімару,— інакше моя дівчинка, чийого імені я не знаю і чийого обличчя мені ніколи не доведеться побачити, сама по тебе прийде і вколошкає». Але її чоловік довгий час не давав про себе знати. Коли ж він нарешті знову озвався, то в його повідомленнях замигтіли чужинські слова й назви місць, про існування яких вона мала дуже приблизне уявлення: Таджикистан, Алжир, Єгипет, Палестина… Вона почула ці слова і зрозуміла, що клоуна Шалімара, яким вона його знала, більше немає. Нова істота, що називалася цим ім’ям, була їй чужою. Від клоуна Шалімара у цій новій істоті залишалося тільки одне — жагуче прагнення її вбити. Буньї припинила мріяти про щасливий кінець цієї історії і почала чекати на його повернення.