Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 69)

Названа ним сума виявилася настільки значною, що бійці загону насилу зберегли незворушний вигляд, а дехто навіть не втримав приглушених шарфами вигуків захвату. Пізніше, коли вони уже відійшли на безпечну відстань, клоун Шалімар збентежено визнав необґрунтованість своїх побоювань. Аніс мав досить тактовності, щоби жодним словом не дорікнути молодшому братові.

— Срінагар — не якесь там село,— примирливо сказав він.— Потрібно трохи часу, щоби навчитися розуміти, де тебе підтримають, а де ні, де треба трохи натиснути, а де навіть ужити тих заходів, що тобі так до вподоби. Із часом ти матимеш детальні відомості про всіх, хто мешкає у цьому районі і знатимеш, як із ким поводитися. Скоро ти і сам у всьому розберешся.

Шляху додому для них не існувало. Усім чоловікам без розбору роздавали повістки для проходження військової служби. Братам Номанам були призначені місця для тимчасового проживання у чужих родинах. Іноді їх там зустрічали по-доброму, та бувало й інакше. Змушені з різних причин погоджуватися приймати в себе небезпечних гостей, члени родин ставилися до них із сумішшю страху та роздратування і спілкувалися з ними тільки за нагальної необхідності, ховали під замком своїх дорослих дочок, а молодших дітей відсилали гостювати до родичів, поки небезпечні гості не підуть. Аніс і клоун Шалімар якийсь час жили у дуже привітній родині біля Харвана, всі члени якої працювали в розпліднику форелі, потім у Срінагарі в палких прибічників «Фронту визволення» — робітників шовкової фабрики, потім їм довелося мешкати поряд зі священним джерелом — знаменитим місцем паломництва прихильників бога Вішну, серед конюхів і наймитів, які ставилися до них з осторогою, а потім біля Бавана. Та найнеприємнішою виявилася для них ночівля серед гірників, людей, що займалися видобутком вапняку в кар’єрі Манасбал. Там вони провели лише одну ніч, оскільки обом наснилося, що їх убивають: якісь розгнівані люди проломлюють їм черепи кам’яними брилами. Далі брати ціле літо прожили на горищі в родині страшенно переляканого водія вантажівки. Це було у Біджбехарі поряд із Пахалгамом, куди зазвичай возили на екскурсії групи іноземних туристів. Саме у цій місцевості був знайдений труп Гопінатха Раздана після того, як він доніс на клоуна Шалімара та Буньї, тому брати Номани непогано знали округу. У Шалімара тоскно занило серце. Стрімкий Ліддар нагадав йому значно менший, але так само швидкий Мускадун, а гірська лука Байсаран над Пахалгамом, де, власне, і було знайдено тіло мертвого Гопінатха, викликала з його пам’яті квітковий килим Кхелмарга, де відбувалася їхня з Буньї перша ніч кохання. Згадка про зрадницю-дружину знову розбудила демона, і думки про вбивство оволоділи клоуном Шалімаром із новою силою.

Іще одне літо брати провели серед добродушних човнярів, які належали до племен ханджі й манджі. Їхні човники носилися незліченними протоками долини; ці люди збирали сінхару — водя­ний горіх — на озері Дал, а на озері Вулар торгували із човнів квітами; а ще вони рибалили або збирали на паливо плавучі колоди й очерет. Коли човняр брав пасажирів, брати Номани сідали на кормі і ховали обличчя під хустками. На великих човнах вони працювали так само тяжко, як і їх власники. Весь день вимахувати жердинами на човні, навантаженому двома-трьома тонами зерна, переправляючись з одного озера до іншого,— нелегка справа. Після такого трудового дня, ближче до ночі, на камбузі одного із цих велетенських човнів з опуклим діжкоподібним дахом брати Номани разом із родинами рибалок вечеряли рибою з якоюсь пекельною кількістю спецій і стеблами лотоса. Того човняра, у якого вони прожили найдовше, звали Ахмед Ханджи. Він вважався неформальним вождем племені і не лише зовні був схожим на біб­лійного мудреця, але й сам непохитно вірив, що його родичі є нащадками Ноя, а їхні човни — то молодші діти того самого Ноєвого ковчега.

— Човен у наші часи — найнадійніше місце мешкання,— філософствував він.— Новий всесвітній потоп не за горами, і невідомо, скільки нас уціліє цього разу.

Тієї ночі, вкладаючись спати, Аніс пошепки сказав клоунові Шалімару: «Найбільша біда нашого проклятого краю саме в тому й полягає, що тут кожен сам собі пророк».

Усі до одного бійці «Фронту визволення» жили в постійному страху. Їх було вкрай мало, на них полювала місцева поліція, і в ­кожному поселенні розповідали жахливі історії про розстріли цілих родин за самою лише підозрою в неблагонадійності, історії, через які рекрутувати нових бійців та заручатись підтримкою заляканих людей робилося все важче. Заклик: «Азаді!» вже не викликав ентузіазму. Свобода видавалася порожньою мрією, дитячою казочкою. Навіть активні учасники боротьби іноді втрачали віру в майбутнє. Та й про яке майбутнє могла йти мова, коли теперішнє тримало всіх у залізних лещатах? Вони боялися всього: боялися зради, полону, тортур; боялися власного боягузтва й відомого своїм шаленством нового начальника відділу внутрішньої безпеки кашмірського сектору — генерала Качхвахи; вони боялися поразки і смерті. Їх лякало те, що їхніх рідних можуть розстріляти на помсту за мізерні успіхи підпільників: підірваний міст, обстріляний конвой, убивство особливо ненависного індійського офіцера. Та понад усе, напевне, вони боялися настання зими, коли не було доступу до високогірних баз, коли дорога через перевал Ару ставала непроїжджою, коли постачання зброї та прибуття поповнення майже припинялися, і не лишалося нічого іншого, як очікувати арешту чи залізти до якоїсь жалюгідної нори і там сидіти, трусячись від холоду і мріючи про нездійсненне: про жінок, владу та багатство. Макбула Бхатта заарештували і кинули до в’язни­ці, і настрій у бійців «Фронту» геть підупав. А давній соратник Макбула — Аманулла Хан — утік до Англії.

«Фронт визволення» змінив офіційну назву. Тепер то був уже не «Національний фонд визволення Джамму і Кашміру», а просто «Фонд визволення Джамму і Кашміру». Слово «національний» зникло, та це нічого не змінило. Кашмірці в Англії — у Бірмінгемі, Манчестері та Лондоні — могли і надалі тішитися мріями про свободу; кашмірці в Кашмірі жили з відчуттям постійного страху, не мали лідера, котрий би їх згуртував та очолив, і були надзвичайно близькі до поразки.

У стародавніх оповідках закохані, яким випадково чи з необхідності довелося опинитися в розлуці, навіть на великій відстані зберігали можливість духовного спілкування. Аж до появи сучасних засобів комунікації для цього вистачало самого лише кохання. Варто було залишеній вдома жінці заплющити очі — і сила кохання дозволяла їй бачити свого обранця: ось він на судні посеред океану зі шпагою та пістолем відбивається від піратів, або десь на чужині переможно стоїть із мечем і щитом на купі повержених ворогів, або знеможено бреде пустелею серед розпечених добіла пісків, або потерпає серед засніжених гірських вершин, жменями ковтаючи сніг. Доки її коханий перебував у світі живих, жінка подумки ішла поряд із ним, долала той самий шлях, що й він, день за днем, година за годиною, хвилина за хвилиною. Вона переживала з ним і горе, і радість; разом із ним боролася зі спокусами і захоплено спостерігала красу світобудови. Якщо ж її чоловік помирав, то спис кохання летів назад і пронизував її змучене розлукою всевідаюче серце. Те саме відбувалося і з чоловіком. У розпечених пісках пустелі він відчував доторк прохолодної долоні коханої на щоці і в розпалі битви чув її шепіт: «Живи, живи!» Ба більше: він достеменно знав, як минає кожен її день, знав про її недуги, щоденні турботи, про її самотність; знав він і її думки. І зв’язок той був непорушним. Так розповідали про кохання стародавні легенди. Саме так уявляли справжнє кохання люди в минулі часи.

Коли клоун Шалімар і Буньї Каул покохали одне одного, їм не знадобилися книжки, щоби зрозуміти, що таке кохання. Вони бачили одне одного навіть із заплющеними очима, пестили одне одного навіть не торкаючись, чули слова кохання, не промовляючи їх уголос; вони знали, хто з них що робить навіть тоді, коли перебували в різних кінцях селища — танцювали, займалися господарськими справами чи грали у виставі десь у геть іншому місці. Жодна відстань не була перепоною для їхнього духовного зв’язку. Канал спілкування, що колись між ними виник, не зник і тоді, коли кохання померло, бо живило його своєрідне антикохання — почуття хоч і темне, але не менш могутнє. Цю комунікацію живили її страх, його гнів та їхнє спільне переконання в тому, що доля їх пов’язала назавжди, що їхня історія ще не закінчилась, адже обоє здогадувалися, що на них чекає в кінці. Вночі, лежачи без сну у чиїйсь міській комірці або на смердючій соломі в сільському хліві, або на борту навантаженого човна між лантухами із зерном, клоун Шалімар подумки вирушав на пошуки Буньї; він ішов крізь ніч, знаходив її і полум’я гніву, що миттєво спалахувало, зігрівало його. Клоун Шалімар оберігав цей жар, ніби горщик-кангрі, повний гарячого вугілля ненависті. І хоча борці за свободу переживали важкі часи, цей темний жар допомагав йому залишатися сильним і твердим — тому, що його особисті прагнення збігалися із цілями руху, і їх здійсненню ніщо не могло завадити. Рано чи пізно смерть двох людей звільнить його від принесеної обітниці і зробить можливою ще одну — третю — смерть. Рано чи пізно він добереться і до колишнього американського посла, і тоді його честь буде відновлена. Що буде потім, узагалі неважливо. Честь чоловіка понад усе! Вона є вищою за святість шлюбних обіцянок, вищою від божественної заборони на навмисне вбивство; вона є вищою за милосердя, вищою за уявлення про культуру, дорожчою за саме життя.