Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 66)

— Дозволь їм декілька місяців дивитися телевізор безкоштовно,— запропонувала чоловікові Харуд,— а потім продаватимеш їм квитки. От побачиш — ніхто й не писне, всі охоче платитимуть.

Своє чорно-біле чудо Харуд придбала за гроші, отримані від продажу прикрас, що залишилися від першого весілля. Її сини, такі ж практичні, як і мати, не мали нічого проти.

— Мильної опери не подивишся крізь намисто,— резонно зауважив старший із братів на ім’я Хашим. Обидва вони ставилися до Ямбарзала без теплоти, але новому шлюбу матері не перешкоджали.

— Це навіть добре,— сказав молодший, якого звали Хатімом.— Ми не будемо за тебе хвилюватися. Тепер ти вже не сама, і це означає, що ми можемо спокійно йти своїми стежками, про які тобі краще нічого не знати.

Він був високим і дужим юнаком, але мати дотягнулася до його голови та скуйовдила волосся, ніби син і досі був маленьким хлопчиськом.

— Бачиш? — із гордістю запитала вона в Ямбарзала.— Мої хлопці міцно стоять на землі. Дивись, як добре вони виважують кожен свій крок.

Щойно почалися «телевечори», як життя круто змінилося, навіть у Пачхігамі; виявилося, що його мешканці готові забути про багаторічні непорозуміння із сусідами заради того, щоби отримати змогу переглядати комедійні шоу, різноманітні концерти та з екзотичною пишнотою відзняті епізоди з популярних бомбейських фільмів. У Пачхігамі, як і в Ширмалі, тепер у вечірні години можна було голосно обговорювати на вулиці все що завгодно: відкрито агітувати за безбожність, закликати до революції, зізнаватися в тому, що вбив, спалив або зґвалтував когось, і ніхто би із цього не обурився, оскільки ширмальські вулиці спорожніли: мешканці обох сіл збиралися в напхом напханому Ямбарзаловому наметі та годинами дивилися дурнуваті телепрограми, захоплено витріщаючись у блакитний екран. Серед тих небагатьох, хто відмовився відвідувати «чарівний намет», були Абдулла Номан і П’ярелал Каул. Абдулла — із принципу, а П’ярелал — через депресію, котра щодня посилювалася та, крім нього самого, отруювала все навкруги і, наче сморід, висіла в його домі, що перетворився на пустку. Іноді цей дух робився таким важким та нестерпним, що від нього в’янули квіти, коли пандит гуляв берегом Мускадуна, і молоко в його бідоні скисало.

Фірдаус теж кортіло подивитися новомодне диво, та від дня повернення Буньї вона з усіх сил намагалася бути менш запальною і не сперечатися з Абдуллою, хай би як він її на це провокував. Тож по завершенні денних турбот, похмура, але покірна, вона залишалася вдома. Зрештою Абдуллі набридло бачити постійно насуплену дружину, і він не витримав.

— А побий тебе грім, жінко! — проголосив він, сердито буль­каючи водою в кальяні.— Коли маєш охоту валандатися за півтори милі заради того, щоби продати душу дияволові, я тебе не тримаю.

Фірдаус миттю скочила на ноги і почала квапливо перевдягатися.

— Думаю, ти хотів сказати,— якомога лагіднішим голосом промуркотіла вона,— що тобі, старому пневі, вже ніякі розваги не до вподоби, але ти, люба жіночко, можеш піти і розрадити себе після цілого дня безперервної праці.

Абдулла подивився на неї важким поглядом і якимсь досі нечуваним, геть холодним тоном промовив:

— Саме так.

Усю дорогу до Ширмала Фірдаус думала про цей чужий голос Абдулли. Вона віддала цьому чоловікові серце за його м’якість, за його доброту, за його турботу про людей. Вона не ображалася — точніше, привчила себе не ображатися,— на те, що він ніколи не бував із нею ніжним, не пам’ятав днів її народження, не дарував їй власноруч зібраних польових квітів. Вона давно змирилася з тим, що все життя ділила ліжко з чоловіком, який ніколи не дбав про те, щоб і вона відчула насолоду, адже в Абдулли виконання подружнього обов’язку в найкращому разі забирало не більше двох хвилин. Фірдаус глибоко розчулювали його турботливість до дітей і постійні зусилля покращити життя односельців. Але ­після того, як у її чоловіка почали скрючуватися руки, щось у ньому невідворотно змінилося. Співчуття до інших слабішало, і всі його помисли, схоже, поступово поглинав жаль до самого себе. Це правда: він, а не хтось інший, утримав клоуна Шалімара від страшного злочину, але, схоже, цей вчинок був останньою дією справжнього Абдулли — селищного голови, від природи наділеного терпимістю, розсудливістю і душевною теплотою, чия непересічна особистість потроху зникала. Дедалі частіше крізь цей звичний образ просту­пали риси нового Абдулли Номана — Абдулли-каліки. «У холодному краї жінка не мусить зв’язувати своє життя з холодним, нечулим чоловіком»,— зненацька подумала Фірдаус, коли вже підходила до намету. Думка про саму можливість розлучення із чоловіком так її вразила, що телевізійне диво, заради якого Фірдаус здолала такий довгий шлях, залишило її майже байдужою, аж поки не почали транслювати останні новини.

Вечірні випуски новин у місцевої публіки не були популярними через сувору урядову цензуру, що робила їх сухими і найчастіше перекручувала справжній хід подій. Більшість телеглядачів зазвичай у цей час виходили з намету, щоби викурити самокрутку, потеревенити чи з насолодою попліткувати. І хоча в наметі всі сиділи впереміш, без поділу за статевою, релігійною чи професійною приналежністю, надворі телеглядачі поділялися на дві групи — індусів і мусульман. Фірдаус Номан, яка прийшла сюди вперше, залишилася сидіти на місці. А в новинах, між іншим, повідомили, що літак індійських авіаліній, що на честь великої ріки називалися «Ґанґа», був захоплений пропакістанськими терористами, двоюрідними братами Куреши, котрі примусили пілотів доставити їх на територію Пакистану. Пасажирів вони відпустили, літак підірвали, а самі здалися пакистанським правоохоронцям. Ті їх для виду заарештували, проте вимогу Індії про екстрадицію братів відхилили. «Цілком очевидно,— говорилося в повідомленні,— що за цим інцидентом стоїть ватажок терористів Макбул Бхатт, який нині базується зі своїми спільниками на території Кашміру за повної згоди і невтручання пакистанського керівництва». Сам Зульфікар Алі Бхутто відвідав їхній табір у Лахорі та назвав їх «борцями за свободу», а також проголосив, що їхні героїчні дії є ознакою того, що ніде у світі немає такої сили, яка могла би здолати кашмірський спротив. А потім він заявив, що його партія має намір установити постійні контакти з «Національним фронтом визволення Джамму та Кашміру» з метою співробітництва й надання допомоги, і що допомогу також буде надано й тим, хто захопив літак. «Отже,— говорилося далі,— віднині зв’язок пакистанського уряду з терористичним рухом зробився для всіх очевидним. Напевно,— припустив диктор,— після інсценування судового процесу бандитів випустять на свободу та назвуть героями. Але це ніяк не вплине на рішення уряду Індії: території Джамму й Кашміру є невід’ємною частиною Індії, і на цьому крапка».

Коли після паузи телеглядачі знову заповнили намет, Фірдаус підвелась і повідомила новину. Індуісти, які складали меншість, одностайно засудили братів-зрадників Куреши та їхнього натхненника Макбула Бхатта за прагнення дестабілізувати ситуацію в Кашмірі, а мусульманська більшість так само одностайно взялася прославляти захоплювачів літака, і їхні радісні вигуки заглушили голоси протесту з боку глядачів-гінду. У цій спільноті вже не було місця давнім протиріччям між ширмальцями і пачхігамцями, і думки розділилися не між чоловіками і жінками, як це часто бувало раніше,— прірва пролягла між вірянами двох релігій. Мусульмани косилися на індуїстів мало не з відкритою ворожістю, хоча лише хвилину тому всі разом жартували і покурювали біля намету. Атмосфера недовіри гнітюче подіяла на глядачів-гінду, і вони, наче за мовчазною домовленістю, попідводилися і вийшли з намету. Фірдаус пригадалось останнє провіщення Назаребаддур: «Майбутнє таке жахливе, що жоден провидець не відшукає слів, аби його описати»,— і в неї остаточно зникло бажання дивитися телевізор…

Шлях між Ширмалом і Пачхігамом являв собою звичайнісіньку курну та вибоїсту дорогу, по обох боках обсаджену тополями. Від ланів, що розкинулись обабіч, вона була відгороджена невисокою цегляною стінкою, що у цих краях називається «бунд». Клоун Шалімар чекав на Фірдаус десь приблизно на середині шляху між Ширмалом і Пачхігамом. У телевізійному наметі його не було. Та він і взагалі був відсутній у Пачхігамі впродовж декількох тижнів, бо департамент у справах культури відрядив пачхігамську акторську трупу розважати військові частини і місцевих жителів у найменш пристосованих для розваг районах, де села розташовувалися безпосередньо біля кордону. Цього разу Абдулла доручив своєму найобдарованішому сину самостійно очолити трупу. «Рано чи піз­но тобі все одно доведеться це зробити,— сказав йому сарпанч своїм новим, позбавленим емоцій голосом, розтираючи затерплі пальці.— Тож можеш розпочати прямо зараз у тому богом забутому кутку. Вирушай демонструвати своє мистецтво сільським тупакам та індійській солдатні, для якої я не в змозі знайти слів, які не було би соромно вимовити перед власними дітьми». Політичні погляди Абдулли Номана, як і він сам, останнім часом істотно змінилися. Керівники Індії його глибоко розчарували: вони то утримували його тезка шейха Абдуллу у в’язниці та вели з ним таємні перемовини, то повертали йому свободу і владу на тій умові, що він підтримуватиме приєднання Кашміру до Індії, після чого шейх знову потрапляв у немилість, оскільки, попри все, продовжував ­наполягати на кашмірській автономії. «Кашмір для кашмірців,— почав раз у раз повторювати слідом за ним Абдулла Номан.— Усіх же решту уклінно просимо на вихід, бо якщо нас і надалі захищатиме така армія, то нам загрожує абсолютне винищення».