Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 64)

Коли одного разу П’ярелал вийшов зі стану медитації на березі Мускадуна, то побачив дівчину, яка сиділа на камені, і на якусь мить йому здалося, що Буньї повернулася. Та вже через мить він із болем у серці впізнав у ній Ґонваті, доньку співака Шарги. Із ввічливості він наблизився до неї. «Пандите-джи,— сказала вона, привітавшись,— раніше я часто спостерігала, як ви сидите на цьому місці та ведете бесіди з Буньї і Шалімаром, і, зізнаюся, трішки заздрила. Мені також кортіло послухати ваші вчені розповіді, долучитися до вашої мудрості. На жаль, я не була вашою дочкою, тож мусила скоритися долі». Ці слова розчулили пандита. Часом йому здавалося, що коли Буньї сиділа тут зі своїм коханим, то в душі посміювалася над його тереве­нями. А ця дівчина по-справжньому хотіла вчитися. Якби він знав про це тоді! Вперше за багато місяців П’ярелал усміхнувся.

Після цього дівчина приходила на берег річки і сідала біля його ніг так часто, як тільки могла. Вона так серйозно, так трепетно ловила кожне його слово, що, неочікувано навіть для себе, наставник почав ділитися з нею найсокровеннішими думками, про які не говорив ні з ким іншим. І якось після однієї з таких відвертих бесід Ґонваті встала, взяла руки П’ярелала у свої, та з невеликими змінами повторила йому ту саму пораду, яку її сестра трохи раніше дала клоунові Шалімару:

— Не картайте себе за те, що померло,— сказала вона,— а краще подякуйте богу за те, що іще живе.

Абдулла Номан змушений був прийняти версію мрітаки — та і як він міг заперечувати, якщо навіть батько Буньї обстоював цю позицію.

— Ти остаточно вирішив? — запитав він у друга після засідання ради. Усі інші розійшлися, і вони удвох пили солонуватий рожевий чай на другому поверсі будинку Номанів. Кухлик у руках наставника забряжчав об блюдце, коли він підтверджував доччин смертний вирок.

— Одинадцять годин на день я присвячував роздумам про те, як, існуючи у світі, можна водночас не жити в ньому,— сказав П’ярелал своєму давньому приятелеві.— І багато що у цій загадковій формулі мені зробилося зрозумілим. Моє дитя, моя Бхумі, обрала для себе шлях мрітаки, шлях живого мерця. Вона зробила це із власної волі, і я не повинен чіплятися за неї. Я вирішив дозволити їй піти.— І після паузи додав: — Окрім того, існує ще одна обставина: потрібно якось угамувати твого розлюченого сина.

На автобусній зупинці, у сніговій круговерті, Зун сказала Буньї: «Вони вбили тебе тому, що любили, а ти пішла».

На околиці Пачхігама, біля Мускадуна, була місцинка, закрита від сторонніх поглядів густою зеленню. Влітку після школи четверо нерозлучних подруг — сестри Шарга, Зун Місрі та Буньї Каул — летіли, бувало, сюди мов на крилах, роздягалися догола і кидалися в річку. Крижана вода кусалась, але це було тільки приємно. Вони верещали і реготали, коли бог води пестив їх своїми холодними пальцями. Після купелі дівчата качалися по траві, поки не обсохнуть, висушували долонями волосся та поверталися додому, ніби нічого й не робили, але тільки тоді, коли всі свідчення їхнього бешкетування зникали без сліду. Зимовими вечорами всі четверо з юрбою сільських дітлахів збирались у просторому теплому приміщенні ради старійшин на другому поверсі будинку Номанів, де дорослі розповідали їм усілякі цікаві історії. У пам’яті Абдулли Номана зберігалася ціла бібліотека різноманітних легенд і казок — одна від одної дивовижніших. Він міг розповідати їх безкінечно, а коли зупинявся, діти галасливо вимагали продовження. Жінки по черзі пригадували кумедні випадки зі свого життя. У кожної родини в Пачхігамі був величезний запас таких оповідок, й оскільки їх слухали всі діти, то ці оповідки робились загальним надбанням. Це чарівне коло було розірване, коли Буньї втекла до столиці, щоби зробитися підстилкою американського посла.

Того дня, коли спотворена зайвою вагою й отупіла від наркотиків Буньї Каул-Номан повернулася до Пачхігама й самотньо стовбичила під сніговицею, а Гімал із Ґонваті кружляли навколо неї у сніговій імлі, вони не відчували до подруги дитинства ані найменшого співчуття. Якщо глибоко в душі Ґонваті і ворушилися докори сумління стосовно її холоднокровних маніпуляцій із проголошенням Буньї мертвою, то вона успішно заглушувала їх праведним гнівом.

— Як вона посміла повернутися після того горя, що всім спричинила? — прошипіла вона, не пам’ятаючи себе від злості.

А Гімал сяяла від радощів: її так потішили жахливі зміни у зовнішності Буньї, що сам факт повернення колишньої подруги вона залишила без уваги.

— Лишень поглянь, яким страховидлом вона зробилася! — шепотіла вона на вухо сестрі.— Кому вона така потрібна? Тепер він її більше не кохатиме.

Але жахлива правда полягала в тому, що причина, із якої Гімал Шарга так і не спромоглася спокусити клоуна Шалімара, не мала до його нібито ще не згаслого кохання до дружини-зрадниці найменшого стосунку. Справжньою причиною невдачі Гімал було зовсім інше. Клоун Шалімар припинив кохати Буньї в ту саму мить, коли дізнався про її невірність; він припинив кохати миттєво, як робот, від’єднаний від живлення, і порожнеча, що з’явилася на місці знищеного кохання, відразу ж заповнилася блювотною жовчю ненависті. Страшна правда полягала в тому, що, хоча брати і повернули його з Нижньої Мунди, він тоді ж, іще в автобусі, дав собі обітницю вбити свою зрадливу дружину, якщо та повернеться до Пачхігама, і відтяти її брехливу голову, хай тільки з’явиться перед його очима. А якщо вона народить від свого розпусника-­американця, то він повбиває і всіх її дітей. Саме тому П’ярелал Каул і підтримав ідею офіційного визнання Буньї померлою, і Абдулла Номан погодився з цією думкою — адже це був єдиний спосіб утримати клоуна Шалімара від убивства. Обидва доклали чимало зусиль, доводячи покинутому чоловікові, що немає сенсу рубати голову людині, яка і без того вже мертва. Спочатку клоун Шалімар вагався. «Якщо ми всі збрешемо, то виявиться, що й ми такі самі, як вона»,— сказав він. Три дні і дві безсонні ночі Абдулла з П’ярелалом умовляли клоуна Шалімара, і врешті-решт, коли вже всі троє мало не падали від знемоги, вдалося досягти хоч якогось порозуміння. Батьки змусили клоуна Шалімара присягнутися, що він задовольниться офіційним визнанням факту її смерті. У глибині душі Шалімар відчував, що настане день, коли обидві дані ним обітниці, наче дві планети-тіні — голова дракона Раху, що змушує його вбити, і хвіст дракона Кету, що зобов’язує його дозволити їй існувати тією мірою, що доступна для мрітаки,— вийдуть на двобій, і важко перед­бачити, яку із двох обітниць тоді доведеться порушити.

Заганяючи до пастки себе та Буньї, він писав і надсилав їй листи, що так її сердили і змушували його зневажати; насправді ж оті листи мали на меті навіяти Буньї думку, ніби він готовий все їй пробачити і забути, і змусити її повернутися, щоби швидше поставити себе перед вибором між двома своїми обітницями і врешті-­решт зрозуміти, якою ж людиною він, власне, є. Коли ж він побачив її на зупинці, всю в потворних жирових складках, засипану снігом, то інстинктивно рвонувся вперед із довгим ножем у руці, але батько і брати заступили йому дорогу. Драконячий хвіст Кету обкрутився навколо нього і тримав, нагадуючи про дану батькові обітницю. Під снігом, що густо падав, родичі стояли стіною між ним і Буньї.

— Якщо спробуєш порушити обітницю, то муситимеш спочатку вбити мене,— сказав П’ярелал.

А тато Абдулла додав:

— І мене також.

Саме тоді клоун Шалімар і вирішив для себе проблему двох обітниць.

— Я дав обітницю вам обом,— сказав він,— і триматиму слово, доки бодай один із вас живий. Але коли ви обоє помрете, я більше не вважатиму себе зв’язаним обіцянкою. А ще — приберіть звідси цю хвойду, щоби мої очі її не бачили.

Після цього клоун Шалімар повернувся і пішов геть, навіть не кивнувши на прощання своїй померлій дружині. А сніг усе падав і падав, ховаючи під товстим покривалом і живих, і мертвих.

Ілюзія весняного відродження виявилась оманою. У природі все було як завжди: розцвіли квіти, з’явилися на світ телята та ягнята, у гніздах повилуплювалися пташенята, а безтурботність минулих днів так і не повернулася. Буньї більше ніколи не з’являлася в Пачхігамі. Їй судилося доживати свій вік на гірському схилі, порослому сосновим лісом, у хижі віщунки, котра одного разу вирішила, що не в змозі зустрітися із жахливим майбутнім, і сіла, схрестивши ноги, в очікуванні смерті. Буньї поступово навчилася справлятися з повсякденними справами, однак усе частіше й частіше втрачала відчуття реальності: щось усередині неї відмовлялося визнати, що з теперішнього світу, до якого вона вже цілком пристосувалася, їй уже ніколи не перейти до того, іншого й бажанішого життя, у якому вона колись була пристрасною і люблячою дружиною, огорнутою дбайливим коханням клоуна Шалімара. Її мати-примара тепер постійно перебувала поряд, але, оскільки примари не мають віку, дві померлі жінки поступово зробилися схожими на сестер. Коли ж П’ярелал Каул під час одного з візитів до лісу на схилі спробував попередити свою мертву дочку, щоби вона не з’являлась у селищі, бо тоді ніхто не зможе поручитися за її безпеку — адже клоун Шалімар пообіцяв її вбити, щойно побачить,— Буньї з веселою безтурботністю божевільної відповіла: «Нам із Пампош і тут добре. Поки вона поряд, мене ніхто й пальцем не зачепить. Пора й тобі, батьку, до нас приєднатися. Схоже, нас обох у селі не хочуть бачити, але втрьох ми би і тут могли пречудово жити, як у давні часи».