Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 60)

Уже перед Пачхігамом раптово пішов сніг.

— Висадіть мене на автобусній зупинці,— попросила вона водія.

— Погода несприятлива, мадам. Краще я довезу вас до самого дому,— запропонував той.

Але Буньї відмовилася. На автобусній зупинці вона колись розпрощалася зі своїм минулим, то саме тут і має відбутися її повернення.

— Слухаюсь, мадам,— із сумнівом у голосі погодився водій.— Зачекати, допоки вас зустрінуть?

Але Буньї не хотіла, щоби її бачили поруч із військовим. Снігопад погустішав і перетворився на хурделицю, коли вони здолали останній поворот. Ось і автобусна зупинка. На ній не було жодного знаку чи таблички, та хіба це мало значення? Тут зазвичай виставляли ятку, із якої її батько та сільський сарпанч продавали фрукти зі своїх садів.

— Я побоююся, щоби ви не застудилися,— озвався до неї водій.

Буньї досі пам’ятала, як на селі прийнято осмикувати зелених хлопчаків, тому сказала:

— Нема тут чого побоюватися. Хіба це холод? Сніг для мене — те саме, що для вас, містян, гарячий душ.

Отже, коли мешканці селища помітили Буньї, вона самотньо стояла у вихорах снігу, нерухомо стовбичила на автобусній зупинці. Сніг запушив її плечі, маленькі сніговійчики крутилися біля її ніг. Поява померлої, яка невідомим чином матеріалізувалася на порожній автобусній зупинці зі скрученим матрацом і дорожньою сумкою, змусила всіх селян геть забути про сніговій і повиходити з теплих домівок. Люди, неначе зачаровані, дивувалися величезним розмірам мертвої жінки; судячи з них, у тому своєму житті Буньї тільки те й ­робила, що їла. Вона була схожою на тих снігових баб, яких ліплять діти, але з мертвою Буньї всередині. Звісна річ, зі сніговою бабою ніхто не заводив балачок, адже спілкування з духом померлої запросто може прикликати біду. Але всі розуміли, що комусь таки доведеться до неї заговорити — бо Буньї досі не знала, що вона мертва.

Крізь завірюху Буньї бачила їх усіх — вони з осторогою, тримаючись на відстані, крутилися довкола, наче ворони, що підбираються до здобичі. Вона гукнула до них, вітаючись, але ніхто не відгукнувся. Потім вони, один за одним, почали підходити ближче: Гімал, Ґонваті, а за ними Шившанкар Шарга, Великий Місрі та Хабіб Джу. Вони наближались, але швидко відходили від неї. Нарешті, всі у снігу, із вкритими памороззю бровами і бородами, з’явилися й головні дійові особи. Хамід і Махмуд Номани ішли разом. Вони якось дивно пересміювалися — так, ніби її повернення було якимсь неправильним та недоречним, і насправді аж ніяк не здавалося їм смішним. Фірдаус Номан, подруга її матері, кинулася була до неї, простягнула до Буньї руки, та раптом відсмикнула їх, ніби обпікшись, і відбігла кудись убік. Буньї збагнула, що так вони вирішили її покарати, що зараз розігрується німа вистава, пантоміма, спеціально створена для цього випадку, і за всіма законами жанру її мають засудити і покарати. От тільки чи не занадто довго все це триває — он яка заметіль? Хіба ще не час, аби хто-небудь підійшов до неї, добряче вилаяв, а потім обійняв і напоїв чимось гарячим?

Побачивши нарешті, як, ковзаючи і перевалюючись, до неї поспішає її любий батько, Буньї вирішила, що от саме зараз ця дивна вистава закінчиться. Однак, не дійшовши до неї футів із шість, він зупинився і раптом заплакав. Сльози замерзали на його щоках. То була його єдина дитина. Він любив її більше, ніж власне життя, любив, поки вона не померла. Якщо не заговорити із нею зараз, її мертвий погляд нашле на нього прокляття. Зневажена дитина може навіть після смерті наслати біду на того, хто її породив, а потім від неї відмовився. І тому тихим, заледве чутним крізь глухе завивання вітру голосом, він промовив слова старовинного замовляння: «Назаре-бад-дур!» (згинь, погане око). А потім дрібненькими кроками, немовби на ногах у нього були важкі кайдани, почав задкувати, і задкував доти, доки сніговиця остаточно його не сховала. І тепер на його місці виник її чоловік Номан Номан — клоун Шалімар. Його обличчя виглядало якось дивно. Такого погляду в нього Буньї ніколи раніше не бачила. Вона смиренно подумала, що заслужила на те, щоби він саме так на неї і дивився. У цьому новому погляді читалися ненависть та осуд, смуток і біль, пристрасть і вбите кохання. Та було у цьому погляді і щось іще, щось таке, чого вона не зрозуміла. Поруч із клоуном Шалімаром стояв його батько-сарпанч і тримав його за руку. Абдулла Номан, який тримав на своїй долоні весь Пачхігам, здавалося, втримує сина, щоби той не наближався до неї занадто близько. Аж ось знову з’явився її татко. Він чомусь став між нею та її чоловіком. Навіщо він це робить? Клоун Шалімар, схоже, щось тримає в руці. Чи то, бува, не ніж? Він тримає його так, як професійні вбивці — лезо сховане в рукаві чуги[53], пальці стискають руків’я. Ну от, зараз лезо зблисне — і прийде смерть. Що ж, най так і буде. Вона готова.

Буньї впала навколішки, простягнула до чоловіка руки і завмерла в очікуванні. Поруч із нею опустилася на коліна Зун Місрі, донька теслі. Зі своєю шкірою кольору єгипетських оливок, яскраво вродлива Зун, здавалося, належала до якоїсь іншої епохи, до геть іншого світу — світу, де повітря сухе і спекотне, де скрізь самі лише пустелі, де у великих плетених кошиках носять змій і де вільно розгулюють леви з гривастими головами королів. У давні безтурботні часи вона підкреслювала свою екзотичність, проводячи вуглиною довгі лінії вгору від куточків очей, що надавало їй фатального, загадкового вигляду, але після нападу братів Ґеґру вона перестала себе прикрашати. Зун схудла, й очі на її наче виточеному з відполірованої слонової кістки обличчі нагадували два палаю­чі світильники.

— У цих краях є чимало людей, які й мене теж вважають живим привидом,— рівним і невиразним голосом заговорила вона кудись у засніжений простір, не дивлячись на Буньї.— Усі вони думають, що коли із жінкою стається таке, як сталося колись зі мною, то вона мусить тихенько піти до лісу й повіситися на першій-ліпшій гілляці. Я цього не зробила…— Слабка усмішка торкнулася її губ.

Буньї трохи заспокоїлася, адже подруга залишається з нею. Значить, відданість і щира дружба досі існують — навіть коли йдеться про таку зрадницю, як вона. Розкаяння і терплячість допоможуть їй повернути добре ставлення до себе і з боку інших. А для початку добре й те, що поряд із нею зараз стоїть Зун. Буньї простягнула до подруги руку, але Зун ледь помітно хитнула головою на знак за­пе­речення.

— Знаєш, чому я тут розмовляю з тобою? — тихо спитала вона.— Бо зі мною повелися тоді майже так само. Двом живим мерцям, мабуть, дозволено поговорити між собою, еге ж? Це досить-таки справедливо.— І тут вона вперше глянула Буньї прямо в очі.— Вони тебе вбили,— тихим голосом додала Зун.— Після того, що ти накоїла, вони тебе вбили. Вони сказали, що ти для всіх них померла, вони офіційно оголосили про твою смерть і з усіх нас узяли обітницю, що ми мовчатимемо. Вони повідомили чиновників, позаповнювали всі належні папери. Документ про твою смерть підписаний і зареєстрований, тож ти померла й повернутися не можеш. Сорок днів тебе поминали, як велить звичай, виконали всі обряди, дотрималися всіх належних процедур, і як після цього всього ти могла би знову тут з’явитися? Ні, ти тепер мертва. Тебе немає серед живих, і це офіційно засвідчено.

Зун з усіх сил старалася, щоби її лице залишалося спокійним і голос звучав байдуже.

— Хто мене вбив? — запитала у неї Буньї.— Назви їх усіх.

Зун мовчала. Її мовчанка тривала так довго, що Буньї почало здаватися, ніби подруга вже не відповість. Але вона все ж таки дочекалася відповіді.

— Твій чоловік. Батько твого чоловіка. Мати твого чоловіка. І…

— Ну ж бо, кажи,— тремким від хвилювання та невіри голосом попросила Буньї.— Ти намагалася сказати, що був хтось іще.

Зун відвернула обличчя від подруги.

— Твій батько,— вимовила вона.

Сніг тепер падав густими клаптями, і попри захисний шар жиру та горщик із гарячим вугіллям на животі, Буньї відчувала, як її тіло швидко дубіє. Хурделиця крутила і засипала снігом її та Зун. Пачхігам сховався у хмарах білого снігу. Буньї підвелася з колін. Вона мусила усвідомити цю нову ситуацію, цей поворот долі, коли тебе вважають померлою.

— Чи може мертва людина просити захисту від заметілі? — голосно спитала Буньї.— Чи вона мусить замерзнути серед заметів? Чи може мертва людина просити, щоб їй дали поїсти і напитися? Чи, може, треба, щоби вона ще раз померла від холоду і спраги? Я вже не питаю тепер, чи можна повернути мертву назад, до світу живих. Я просто думаю вголос: коли мертві говорять, чи хтось їх чує? Чи втішає хтось мертвих, коли вони плачуть? Чи пробачає хтось мертвих, коли вони розкаюються? Чи їм судилося бути проклятими навіки, або це прокляття може бути коли-небудь зняте? Мої запитання, напевно, занадто серйозні, щоби можна було на них відповісти, коли все довкола засипає снігом. Я маю навчитися не вимагати багато. Тож основне запитання одне: чи можна померлій де-небудь зігрітися, чи мені просто зараз брати до рук лопату і починати копати собі могилу?

— Спробуй не сердитися, не ображатися,— відгукнулася на її слова Зун.— Спробуй усвідомити їхній біль, через який тебе вбили. А на останнє запитання відповім: батько сказав, що на ніч ти можеш залишитися в нашому дров’яному сараї.