Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 57)

Від очевидної ненависті, що клекотіла в ній, від безжальної точності цього порівняння Макса пересмикнуло.

— Про тебе подбають. Ти не матимеш ні в чому нестатку,— сказав він і пішов до виходу, та біля самих дверей обернувся й додав: — Колись я кохав щуриху. Можливо, ти і є тією змією, котра її зжерла.

Скандал вибухнув тиждень по тому. Новина щодо дитини все змінила. Вагітність — це вам не якась інтрижка вихідного дня. Макс Офалс так і не дізнався, хто вибовкав інформацію газетярам — чи то сама Буньї, чи то баклажанистий учитель танців, який мешкав поверхом нижче, чи то його катаміт[51], чи то один із водіїв або охоронців, особисто підібраних Едґаром Вудом. А може, це зробив і сам Вуд, прагнучи відмити руки після довгих років брудної роботи для господаря. Хай там як, але через декілька днів після останнього Максова візиту до Буньї ця історія була вже відома кожному столичному газетяреві.

Історія сама по собі не була ні важливою, ні значущою, та вона якнайкраще вписалася в тогочасну політичну ситуацію. Постійний комітет Національної конференції з питань Джамму і Кашміру ухва­лив резолюцію з вимогою остаточного та безумовного приєднання цих територій до Індії. Індіра Ганді зажадала отримати — і це їй вдалося — відповідні повноваження не брати до уваги ­думку тих угруповань, що висловлювали сумніви у законності цих вимог із боку Індії. Кашмірка, над якою безжалісно поглумився високопоставлений американець, надала індійському уряду чудовий привід виступити в ролі захисника Кашміру від різного роду ґвалтівників і кривдників та створила нагоду захистити Кашмір так само, як і будь-яку іншу невід’ємну частину своїх територій. Голова Макса повисла на волосинці. Його друг Сарвапалі Радхакрішнан на той час уже пішов у відставку, а новий президент Індії Захір Хусейн у приватних бесідах висловлював обурення з приводу поведінки «безбожника-американця, який згубив індійську жінку». Про «сексуальне насильство» поки ще ніхто не згадував, але Макс розумів, що й вони не забаряться. Із популярного та закоханого в Індію «представника великої держави» він раптом перетворився на «безсердечного ґвалтівника». Індіра Ганді зажадала його крові й вийшла на стежку війни.

Тим часом війна у В’єтнамі, а разом із нею й антиамериканські настрої в країнах Азії сягнули апогею. У Центральному парку Нью-Йорка спалювали призовні повістки, Мартін Лютер Кінг очолив марш протесту до будівлі ООН, а в цей час бісів американський посол в Індії майже відкрито ґвалтував місцевих селянок! Не диво, що засмикана війною Америка так само розгнівано накинулася на Макса, і його можливе насильство над Буньї зробилося своєрідною алегорією американських безчинств у В’єтнамі. Норман Мейлер написав на цю тему роман, де Буньї перетворилася на дівчину з передмістя Сайґона, а Макс — на командира операції «Кедрові водоспади». Джоан Баез склала про них пісню. Усе це сприяло тому, що всі колишні популярні образи Макса Офалса миттєво забулися: припинив існувати герой французького Руху Опору, автор чудово продаваних мемуарів, економічний геній, «єврей-літун», уславлений чоловік не менш уславленої своїми подвигами дружини. Усе це раптом зникло, натомість з’явився злодій на зразок Синьої бороди, сексуальне чудовисько, варте того, щоби його оскопили. Обмазати смолою і виваляти в пір’ї,— ні, це для нього занадто м’яке покарання. Десь у той самий відтинок часу вбили Че Ґевару, і це був, імовірно, єдиний злочин, якого Максові не поставили на карб.

У ті часи ще не існувало того, що сьогодні називають «медіаоблогою». Загальноіндійське радіо відрядило свого репортера до сіро-­зеленої висотки з малобюджетними квартирами під номером 22 по вулиці Хіра-Багху, і той став біля дверей під’їзду, тупцяю­чи з ноги на ногу і тримаючи мікрофон, наче чашу для подаяння.

Дурдаршан — індійське телебачення, що в ті часи мало лише один канал, послало туди оператора й техніка з апаратурою для звукозапису. Тексти коментарів до відзнятих матеріалів пізніше наді­шлють з офісу прем’єр-міністра, тож посилати туди ще й журналіста не було потреби. Окрім них, на Хіра-Багху чергував представник Індійської агенції новин і пара якихось другорядних газетярів. Вони помітили кількох відомих танцівниць у стилі одіссі, які відвідували учителя Мудгала, як бігав туди-сюди, виконуючи дрібні доручення, хлопчина-слуга, але більше там не було нікого. Решта мешканців будинку нічого не чули, нічого не бачили, імен своїх не називали і від мікрофона перелякано сахалися. Один раз до репортерів на хвилинку вийшов сам Джая-бабу, та лише для того, щоби вилаяти їх, бо вони здіймають галас і заважають його заняттям, після чого журналісти почали перемовлятися виключно пошепки. Ніхто з головних дійових осіб так і не з’явився. В обідню перерву всі вони вирушили підкріпитися, а незабаром їм остаточно набридло чекати невідомо чого. Зима в Делі холодна та імлиста, неначе привид; ранками та вечорами туман заповзає в місто, торкає вас своїми липкими, холодними мацаками і пробирає аж до кісток. І який сенс тут стирчати? Новини все одно вигадуватимуть зовсім інші люди — десь нагорі. Американського посла відкличуть. Біля американського посольства треба чергувати, а не тут. Дім на Хіра-­Багху знайде собі місце хіба що в колонці пліток. Окрім того, у зимовому тумані весь цей район робиться схожим на якийсь паскудний міраж.

Однієї з таких туманних зимових ночей, близько третьої години ранку, коли джентльмени з медіа давно вже покинули свій пост, біля дверей рожевої квартири, де мешкала Буньї, з’явилася закутана фігура в насунутому на обличчя каптурі. Вагітна, котра без сил перебувала в ліжку, наче викинуте на берег морське чудовисько, почула, як у дверях квартири повернувся ключ, і вирішила, що то Едґар із нічним вантажем їдла. Останнім часом він приходив ночами, крекчучи під вагою нечуваної кількості наїдків. Буньї не відчувала до нього нічого, окрім відрази, і терпіла його, як терплять один із побічних ефектів вагітності — наприклад, нудоту чи, скажімо, блювання.

— Я голодна! — вигукнула вона.— Ти сьогодні запізнився!

Він увійшов до її спальні зіщулившись, як школяр, який опинився в стійлі бика, наче хлопчак, що наробив шкоди, і сувора тітка от-от боляче накрутить йому вухо. Фігура в каптурі рухалася слідом. Наступної миті вона відкрила обличчя і з діловим співчуттям професійної доглядальниці окинула поглядом Буньї.

— О господи! — вимовила вона.— Яке жахливе видовище! Оце так! Уявіть, любонько, я же вам майже заздрила! Ха-ха-ха! Однак не варто про це. Скажу вам лише одне: я його майже пробачила. Можете собі уявити? Неймовірно, але факт. Попри все. Не зважаю­чи навіть на вас, любонько… Та погляньте, до чого ви себе довели! Та ви тут геть розклеїлися… Ні, так не годиться. Гм… Едґаре, слизьке людисько, ти все встигнув тут організувати? Авжеж встигнув, звісна річ, бо це і є твоя основна робота… У нього така робота, любонько. Ми зараз вас звідси заберемо, дорогенька. Вам потрібна кваліфікована допомога. Ми все влаштуємо… Ох, боже! Я бачу, ви мене не зовсім зрозуміли. Заспокойтеся, сюди мене послав не мій чоловік. Він залишив Індію — і дипломатичну службу він теж залишив. От тільки скажу вам чесно, він не залишив мене. Це я його залишила. Вам ясно? Я його залишила після всього, що було, і попри все, що було. Залишила врешті-решт — і досить про це. Наразі головне — переправити вас звідси до іншого місця. Там ніхто на вас не витріщатиметься, і там вас підлікують, любонько. Згода? Скільки там у вас вже? Сім місяців? Більше? Вісім? Еге, вісім… Гаразд, отже, чекати залишилося недовго. Ну ж бо, Едґаре, давай, ворушися, будь ласка! Едґара також звільнили, дорогенька. Я подумала, вам буде приємно про це дізнатись. А я вже постараюся, щоби це маленьке гівенце більше ніколи не потрапило до жодного посольства. Це я вам обіцяю, любонько. Сьогодні твій останній подвиг на цьому фронті, чи не так, Едґаре? Ти пережив свою корисність. Бідолашний Едґар! Що ти робитимеш далі, безпутна твоя душе? Та по деяких роздумах, любонько, я доходжу висновку, що нам не варто турбуватися про його долю. Ну, Едґаре, де там твій клятий фургон?

— За рогом,— крізь зуби процідив у відповідь Вуд.— Але ж я попереджав, що її навряд чи можна буде протягнути крізь двері.

Марґарет Родс-Офалс рвучко повернулася до нього, й Едґар знову зіщулився під її поглядом, у якому палав драконів вогонь.

— Абсолютно правильно, Едґаре,— лагідним голосом вимовила вона.— Ти попереджав. А тепер давай — біжи і тягни той клятий лом.

Буньї народила свою маленьку дитинку — дівчинку — у чистенькій і скромно обставленій кімнатці євангельського притулку Марії Магдалини для сиріт і покинутих напризволяще калічних дівчаток, що ним керував отець Джозеф Емброз, у Мехраулі — у тому самому сиротинці, що існував переважно на кошти, зібрані за допомогою дружини колишнього посла, та завдяки її особистій щедрості. Попри любов і велику повагу до Пеґґі-мата, новенька, яку вона їм нав’язала, не викликала великого співчуття в мешканців притулку. Подробиці життя Буньї якимось чином одразу ж зробилися відомі всім навколо. У притулку були де­в’я­ти­річні дівчатка, яких удалося визволити з будинків розпусти Старого Делі. Вони збиралися під дверима кімнати Буньї та навмисно гучними і сповненими зневаги голосами теревенили про «підстилку багатія», що добровільно погодилася вести ганебно розпусне життя, якого навіть їм удалось уникнути. До них приєднувалися інші, переважно скалічені дівчата, які через проблеми із хребтом змушені були повзати на чотирьох і скидалися на гігантських павуків. Слідом за колишніми малолітніми проститутками вони раз у раз вигукували, що новенька — така сама каліка, як і вони, бо неспроможна рухатися через свою зажерливість. Третю категорію складали сільські дівчатка, які повтікали від бридких стариганів, із якими їх за гарні гроші заручили батьки або інші близькі родичі. Вони так само голосно дивувалися з того, як могла Буньї покинути доброго чоловіка, який її по-­справжньому кохав.