Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 53)

Її промова і розчулила, і розсмішила Макса.

— У цьому я цілком і повністю покладуся на вас,— абсолютно серйозно проказав він і додав щойно вивченою кашмірською: — Meh haav tae sae wath.[48]

А потім вони цілу годину торгувалися, бажаючи узгодити всі умови своєї угоди, наче на справжніх перемовинах, що ведуться неофіційними каналами, чи коли розробляється таємний міжнародний договір про постачання озброєнь. При цьому кожна сторона визнавала за іншою право вносити необхідні доповнення. Відвертий прагматизм цієї молодої жінки неабияк розпалював Макса. Найімовірніше прямота, із якою вона говорила про свої амбіції, була свідченням того, що і в ліжку вона поводитиметься так само розкуто. Він із нетерпінням чекав, коли зможе на практиці перевірити, чи це насправді так. Але й самі перемовини приносили йому задоволення. Про деталі «Меморандуму про порозуміння», як вони обоє вирішили його називати, хоча Макс подумки вже наділив цей неписаний документ кодовою назвою БКН / МО / СЗН (ПГТ), що приблизно розшифровувалася як «Спільна заява про наміри між Буньї Каул-Номан і Максиміліаном Офалсом (під грифом “таємно”)»,— домовилися швидко. Гарантією непорушності будь-яких угод між сторонами завжди вважається їхня взаємна зацікавленість. Тож і в цьому випадку пристрасна віра Буньї в те, що цей зв’язок є її єдиним шансом досягнути омріяної мети, мала слугувати надійною гарантією її сумлінності та старанності, серйоз­ності та мовчання. Обговорення найделікатнішого пункту цієї усної угоди пройшло також на подив легко, що додало Максові додаткової впевненості.

— А що отримаю я, коли виконаю все, чого ти вимагаєш? — запитав Макс про те, що його наразі найбільше цікавило.

Буньї знала, що її про це запитають, і давно придумала, як відповість. Вона до блиску відшліфувала свою відповідь і подумки промовляла її вже тисячу разів.

— У такому разі я робитиму все, чого ви лишень забажаєте, і саме тоді, коли ви захочете. Моє тіло буде до будь-яких ваших послуг, і я буду з радістю виконувати всі ваші накази,— відповіла вона бездоганною англійською.

Отже, Макс отримав навіть більше, ніж розраховував: окрім сер­йозності намірів і нерозголошення зв’язку, йому пообіцяли абсолютний послух, виняткову покірність, максимум уваги, бажання прислужитися за будь-яких обставин. І все це доповнювалося її палким прагненням здобути освіту, перетворитися із сільської дівчини на культурну жінку й домогтися того майбутнього, на яке вона, як їй здавалося, заслуговує. Залишалася тільки одна проблема — її чоловік-клоун, але Буньї сказала, що його це не повинно хвилювати. Вона наполягла на тому, що сама з легкістю вирішить це питання. Отже, все складалося найкращим чином. Едґар Вуд, який мав рідкісний талант передбачати бажання інших, уже знайшов для неї житло в будинку номер двадцять два на Хіра-­Бакху: дві кімнати з рожевими стінами та біло-блакитною неоновою під­світкою, без балкона. То була не справжня квартира, а радше бункер у брудно-сірій бетонній висотці в дешевому спальному районі на півдні від центру міста. Поверхом нижче мешкав червонолиций учитель танців одіссі[49] — Джая-бабу (повне ім’я — наставник Джаянта Мудгал), якому було заплачено за навчання Буньї всього, що він сам знав і вмів, а також за непомічання всього того, чого йому не варто було знати. Макс і Буньї скріпили свою угоду урочистим рукостисканням. Отже, у п’ятдесят п’ять років Макс Офалс отримав можливість насолоджуватися повною мірою в своєму особистому райському саду. Тільки одне його не на жарт непокоїло: попри неприкритий цинізм «Меморандуму про порозуміння», посол раптово відчув пробудження якогось почуття, що вже давно спало міцним сном десь глибоко в надрах його єства і якому не варто було прокидатися. Сильне бажання було природним, адже йому дуже рідко випадало володіти жінками такої виняткової вроди. Але черв’ячок, ворушіння якого Макс відчував усередині, мешкав десь набагато глибше, ніж сексуальне бажання.

«Не роби цього! — наказував він собі.— Варто лише закохатись, і договір полетить псові під хвіст. Нічого, крім неприємностей, кохання тобі не принесе». Але таємнича істота всередині нього випросталася, солодко позіхнула, вибралася з якогось напівзабутого підвалу і вийшла на денне світло. Щойно він починав думати про Буньї — і на його обличчі одразу же з’являлася дурнувата щаслива усмішка. Посол геть втратив голову і забув про обережність, оскільки почав навідувати кохану дедалі частіше та частіше. Він осипав її подарунками, а вона прагнула мати все й одразу: їй кортіло скарбів із дипломатичної крамниці — американського плавленого сиру у бляшанках та американських картопляних чипсів, що скидалися на мініатюрні щойно зорані лани; їй подобалося дивитися рек­ламні ролики про серфінг і швидкісні автівки, але понад усе вона любила солодощі. Вперше у життя Буньї в необмеженій кількості ввійшли шоколад, печиво та різноманітні цукерки, що у майбутньо­му судилося зробитися причиною її падіння. А ще вона обожнювала модний одяг середини шістдесятих, але не того нудного стилю, що ввела у вжиток Джекі Кеннеді з її пласкими капелюш­ками та однією-єдиною ниткою перлів, а ті дизайнерські новинки, що рекламувалися в модних глянцевих журналах, що вона поглинала один за одним — бандани, сукні з рясними спідницями та яскраво-­помаранчевими принтами, шкіряні куртки з бахромою та заклепками, сукні «на кісточках» він Сен-Лорана, міні­спідниці, кос­тюми інопланетян із фантастичних фільмів, сукні дзвіночком, вінілові бю­стьє, довгі шкіряні рукавички. Вона, регочучи, приміряла все це тільки в їхньому інтимному кубельці, де радо наряджалася для коханця, у захваті від власної сміливості. Буньї дозволяла Максові роздягати себе тоді й так, як йому заманеться: повільно та ніжно чи нетерпляче і грубо, розриваючи одяг на клапті, що потім валялися на підлозі, нікому не цікаві. Едґар Вуд, на плечі якого ліг обо­в’я­зок постачати та прибирати все це ганчір’я, щоби ні в кого не виникло підозр, роботу свою виконував сумлінно, але дивився на Буньї зі зростаючою неприязню, яку вона здебільшого гордовито ігнорувала. Він знайшов спосіб помститися — заявив, що має бути присутнім під час щоденного прийому нею контрацептивних пігулок. Суворе дотримання цього пункту було однією з важливих умов угоди.

Унаслідок раптового припливу романтичних почуттів, а ще тому, що Буньї дотримувалася своєї обіцянки і виконувала будь-які його примхи, Макс не спромігся усвідомити те, що вона, не промовляючи вголос, казала йому від самого початку, вважаючи, що він добре це зрозумів іще тоді, коли вони обговорювали пункти їхньої ретельно складеної угоди: «Не проси мене віддати тобі своє серце, бо я вириваю його із грудей, розбиваю на дрібні шматочки і викидаю уламки. Я буду з тобою, але без серця, хоча ти не помітиш різниці, бо я буду досконалою копією жінки, котра кохає; ти отримаєш від мене ідеально досконалу імітацію кохання».

Завдяки цьому в «Меморандумі про порозуміння» містилися два пункти, що суперечили один одному. У першому йшлося про надання кохання, а в другому між рядків зазначалося, що ні про яке кохання взагалі не йдеться. Через те, як Макс і передчував, сталося невиправне лихо — вибухнув найграндіозніший за всю історію індійсько-американських відносин скандал. Однак упродовж певного часу знаменитий майстер підробок був упевнений, що володіє оригіналом; він обманював себе й пишався своїм набутком, як колекціонер, котрий несподівано знайшов на смітнику мистецький шедевр; і так само, як той колекціонер, знаючи, що тримає в руках крадену річ, Макс Офалс насолоджувався своїм скарбом потай від інших — і почувався щасливим. Кінець кінцем зрадлива дружина з акторського селища зробилася вельми впливовим, всеускладнюючим і навіть формуючим фактором американської політики в питаннях Кашміру.

«Пачхігам був пасткою»,— повторювала собі щоночі Буньї, але кожної ночі їй снився Мускадун, і швидка музика його холодних струменів співала в її голові. Буньї була горянкою і важко переносила клімат долинної частини Індії. Влітку в Делі кондиціонери часто виходили з ладу через постійні перебої з подачею електро­енергії; зазвичай це відбувалось у найспекотнішу пору доби. Спека навалювалася на Буньї, наче камінь, била по ній своїм задушливим молотом. Вона лежала без сил на своєму ганебному ложі любощів і згадувала рідні місця — Чханданварі, Маназбал і Шишанг, пригадувала квітучий килим Кхелмарга та вічні сніги над ним; у її пам’яті зринали холодні льодовики, клекітливі струмки і крижані палаци богів у гірській вишині. Вона чула тихий сплеск овального весла, що занурюється в нерухому воду, шелест листя чинар, пісні човнярів, легке тріпотіння пташиних крил — шпаків, зимородків, синиць та одудів із їхніми кумедними чубчиками, чимось схожих на юних дівчат із високо підібраними косами. Варто було заплющити очі — і перед нею незмінно з’являлися батько, чоловік, подруги — всі ті, із ким їй було призначено жити. Нового коханого не було у цих напівснах, було там саме тільки втрачене життя. «Те життя було для мене в’язницею»,— розпачливо повторювала вона собі, але серце називало її дурним дівчиськом. Серце казало, що вона все переплутала: те, що Буньї вважала в’язницею, насправді було свободою, а так звана омріяна свобода зробилася не чим іншим, як позолоченою кліткою.